Ліс нічий.
— Мій бацько каже, — голос Лелі затремтів, — казав, шо нічийого не буває нічого. Ліс ніколи не стане твоїм, якшо ти його не вважатимеш своїм.
— Може, ти й навколо того жаб'ячого куща все розчистила? — в’їдливо спитав Лисий.
— Ні. — Леля хвильку подумала, а потім розсміялася. — Вони й справді трохи схожі на жаб. Ми їх називаємо стрибунцями. Ні, я не розчищала, а тільки сторожила, шоб стрибунці не розходилися по лісу. Бо тоді вони можуть стати небезпечними для інших.
— Для яких інших?
— Ну, для тебе, наприклад, — вона знову розсміялася, і Лисий також засміявся, хоч це вочевидь був сміх з нього.
— Я досі не чула, як ти смієсся, — промовила Леля. — Це добре, шо ти смієсся. Бо вчора я тебе боялася.
Лисий подумав, що він також учора боявся її, але нізащо в тому не зізнався б уголос.
Стоянка
Дерева обабіч шляху перетворилися вже на суцільну темну стіну, коли вони побачили закінчення вовкулачого сліду. Точніше — його розростання в цілу галявину. Тут вовкулаки провели день. Вони залишили стоянку ще зовсім недавно. Стояв гидотний сморід свіжого посліду. Біліли кістки, на які переслідувачі намагалися не дивитися, навколо їжаками стирчали пообламувані кущі, валялися зім'яті підстилки з зелених соснових гілок. Сосни скрізь були пообчурхувані вище зросту Лисого — як під гребінець. Жодної зламаної гілки або подряпаного стовбура вище цієї мірки. Це дуже втішало — схоже, по деревах вони справді лазити не вміють.
Однак залишатися тут було немислимо, йти далі — небезпечно. Та й сил уже не лишилося. Лисий і Леля обійшли місце привалу й знову натрапили на прямий і безкінечний вовкулачий слід.
За півгодини вирішили зупинитися на нічліг. Вони розрахували, що якщо встануть одразу після півночі, то вдень зможуть наздогнати валку. Саме тоді, коли вовкулаки спатимуть.
Шлях, яким пройшли ці мерзенні тварюки, був дурним і отруєним. Півночі Лисий крутився, бачив уві сні ошкірені ікла й швидкі в'юнкі зарості плюща-кровопивці. Леля також погано спала. Але вона не вертілася, лежала мовчки горілиць і то засинала, то дивилася на зірки. Де ще в лісі побачиш стільки зірок?
Лисий також дивився на зірки. Він дуже любив зоряне небо. В неміряному розсипі зірок існувала якась закономірність — хлопець вірив, що не випадково їх розвіяно так нерівномірно. Назви сузір'їв не мали нічого спільного з їхньою формою, і це також наводило на роздуми про глибоку закономірність і продуманість. Хоча й зрозуміло, що ніяка людська сила не здатна була створити зоряне небо, все ж мудрість його постійно наводила Лисого на роздуми про зумисність і розумну влаштованість.
А ще він шукав свою зірку. Колись мама сказала йому:
— Десь там є й твоя зірка. Тільки котра з них — поки що невідомо.
— А коли стане відомо? — спитав він.
— Не знаю, синочко. Буває, людина й до смерті своєї не довідається, котра зірка — її зірка. — Мама помовчала. — Небагатьом щастить побачити свою зірку. То щасливі люди.
— А я побачу?
Мама знову помовчала, потім відвернулася й відповіла:
— Ти побачиш. Неодмінно побачиш.
Він дивився на небо й намагався зрозуміти, яка з зірок йому найбільше подобається. Подобалися всі.
Зрештою Лисий помітив, що ківш на небі перевернувся, отже, час вирушати. Леля встала тут же, щойно підвівся він. Пожували рештки кисличок і рушили зловісним слідом.
Вони йшли мовчки — напружені й зосереджені. Мабуть, Леля думала про те ж, про що й Лисий — про другу половину сьогоднішнього дня. Про ту другу смердючу й захаращену галявину, до якої їм так не хотілося наближатися. Але й оминути її вони не мали права.
Підказка
Як вони й сподівалися, про наближення вовкулачого привалу їх попередив сморід. Як і домовлялися, вони розділилися й пішли в обхід галявини. І одразу ж Лисий ледве не наштовхнувся на жаб'ячий кущ — величезний, густий, весь обвішаний крупним листям. Довелося звернути ближче до галявини, ризикуючи наразитися на вовкулачих вартових.
Був ясний день, усе добре видно. Вовкулаки спали покотом, навіть не виставивши вартових. Від їхнього хропіння тремтіло листя на деревах. Було їх не менше трьох десятків. Втім, особливо розглядати й рахувати ніколи. Лисий очима шукав зручне дерево. І дуже швидко знайшов — зовсім близько до галявини. Це був могутній дуб, креслатий і густий. Щоправда, вилізти на нього не так просто. Нижня гілка відділялася від стовбура вище хлопчикового зросту. Він підстрибнув, ухопився за неї, але далі діло не пішло. Вона була занадто товста — майже як його тіло. Лисий кілька разів намагався обхопити її ногами й тоді вилізти на неї, але це не вдавалося.
"Як же там Леля? Чи зможе вона здертися на дерево?"
Лисий висів і повільно ліз по гілці подалі від стовбура, перебираючи руками й ногами. Ось він дістався розгалуження, й пішло легше. Треба тільки дбати про тишу й зброю за плечима. Не вистачало ще розсипати стріли.
Потім він досить довго вибирав собі місце на дереві. Нарешті вибрав — на відстані двох кроків від стовбура, досить високо — не менше двох своїх зростів. Там розходилося зразу три потужні гілки — можна зручно сидіти, і вся галявина як на долоні.
Тепер він міг як слід роздивитися вовкулачу стоянку. Те, що спочатку здалося йому безладом, насправді виявилося досить упорядкованим простором. Величезні потвори, поставою схожі на людей, але з ніг до голови порослі негустим коротким волоссям, що нагадувало вовчу шерсть, спали покотом; їхні тіла утворювали майже правильне кільце. В центрі, зв'язані між собою за руки й ноги, лежали семеро дітлахів приблизно від п'яти до десяти років. Лисий іще раз перелічив. Їх було семеро, а не десятеро, як сподівалася Леля. І найгірше, що один із них — мабуть, найстарший — не спав. Він лежав крайній і пильно дивився на Лисого.
Хоч би він не побудив решту, хоч би не побудив вовкулаків, доки Леля не влаштується на дереві!
Лисий почав шукати Лелю. Це виявилося неважко. Її яскраве руде волосся повільно рухалося в кроні великого дуба, що стояв значно далі від галявини, ніж той, на якому сидів хлопець.
Поруч із собою Лисий помітив невелике дупло в гілці. Дуже доречно. Він обережно витягнув усі противовкулачі стріли й поскладав у дупло. Вони нагадували химерний букет чорних квітів. Стріл було п'ятнадцять. Стільки ж — у Лелі. Стрілець почав рахувати мішені. Коли подібні до людей істоти лежать покотом, та ще й на такій відстані від тебе, це не просте завдання. Лисий кілька разів збився, поки дістав точний і остаточний результат: тридцять двоє вовкулаків. Щоправда, у Лелі ще було кілька червоноперих стріл. Але всім відомо, що вони вовкулаків не беруть.
Ця проста арифметична операція змусила Лисого вкритися липким потом. Отже, справа ще безнадійніша, ніж це здавалося на початку. Ще можна було злізти й тихенько забратися звідси. Чи зможе він подати Лелі беззвучний і зрозумілий сигнал? Він знав, на якому вона дереві, але розгледіти її вже не міг. Чи бачить вона його?
І тут Лисий відчув на собі погляд зв'язаного хлопчика. Йому здалося, що той читає його думки. В погляді малого був такий розпач, здавалося, він зараз завиє. Лисий приклав палець до губів і похитав головою. І малий зрозумів, кивнув у відповідь.
Юний воїн натягнув тятиву, акуратно вклав стрілу й почав вибирати першу жертву. Він придивлявся до тих, хто лежав ближче до нього, справедливо вважаючи, що їм до дуба бігти ближче. Але тут Лисий знову відчув погляд малюка. Той робив якісь незрозумілі жести, махав головою, наче хотів зігнати муху зі щоки. Нарешті до Лисого дійшло, що хлопчик вказує на вовкулаку, який лежав найближче до нього.
Той дебелий — мабуть, найбільший за всіх — вовкулака лежав на спині всередині кільця, трохи окремо від інших. Він лежав горілиць, хропів роззявленим ротом, і Лисому навіть здалося, що він бачить жовті ікла. Втім, то швидше він їх уявляв, бо на такій відстані нічого роздивитися, безперечно, не міг. Під вовкулакою зеленіла ціла перина з соснових гілок, густо засипана листям. Хлопець зрозумів: то був вожак зграї. Лисий кивком подякував малому й почав цілитися туди, де, на його думку, гупало вовкулаче серце. Залишалося чекати Лелиного сигналу.
Новий вожак
Вовкулаки — нічні істоти. Писк кажана для них — звична річ. Ніхто й не поворухнувся. Тільки вожак тонко вискнув, коли стріла Лисого ввійшла в його груди. Хлопець нервував, оскільки зовсім близько до вожака лежав малюк. Боячись промахнутися, він взяв трохи нижче й, мабуть, лиш поранив вожака. Той підхопився й тут же знову впав. Зграя звелася на четвереньки, дехто навіть скочив на прямі, всі дивилися на вожака, що з хрипом крутився на своєму ложі. Лисий пустив другу стрілу — в найближчого до нього вовкулаку. Видно, вона втрапила в хребет, бо глибоко не ввійшла, але звірюка завив і схопився за плече сусіди, ввігнав кігті, і той завив також. Зграя дружно підхопила виття, навіть не помітивши, як упали двоє крайніх вовкулаків по другий бік кільця. Від того божевільного хору хлопцеві запаморочилося в голові, насилу опанував себе.
Заряджаючи третю стрілу, Лисий уже знав, що стрілятиме в тварюку з плечем, закривавленим кігтями його родича.
Зграя нарешті помітила стрільця. Нездатні прийняти рішення без команди вожака, вовкулаки завмерли і якусь мить мовчки витріщалися на хлопчика, що сидів на дереві.
Однак тут схибила Леля. Її стріла не вбила, а лише поранила третю жертву. Знову розляглося моторошне виття, зграя хором повернулася до пораненого й не помітила, як у вовкулаки з закривавленим плечем підігнулися ноги і він м'яко повалився на землю.
Дуб, на якому сиділа Леля, був далеко від Лисого. Він зрозумів, що коли зграя кинеться в той бік, він не зможе допомогти. Лисий випустив ще одну стрілу й голосно по-собачому загавкав. То не було свідомим його рішенням — він сам не розумів, чому не закричав по-людськи. Але це спрацювало. В маленьких мізках велетенських вовкулаків стався розлад. Вони дружно повернулися до хлопця, але дивилися не на дерево, а під нього, шукаючи ненависного пса. Ця пауза дала Лисому можливість пустити в ціль іще одну стрілу. Вона стала вирішальною. Зграя кинулася до нього. Коли він перезарядив арбалета, всі вовкулаки, яких іще не вразили стріли, вже зібралися під його дубом.
Лисий розгубився.