Лісове Озеро

Ну й що? Цікавого багато на світі. Але вона, Варя, уже вирішила, уже обрала дорогу. Вона буде робітницею, на залізниці пра­цюватиме — це вже точно.

Пахнуть матіоли з вікна, а з підлоги — полинок, на ніч мати притрусила. На ганкові — тато. Тихенько, ледь чут­но, наспівує свою улюблену — про широке село під горою, про червонеє військо, що йде волю захищати. Не спиться щось йому сьогодні... А за лісом уже двигоче вечірній поїзд. Ближче, ближче... Уже на мосту...

"Це вирішено, — думає Варя, засинаючи, — це твердо ви­рішено, буду, як батько..."

І так ясно знову на душі. Такий світлий світ... По-новому світлий... І вже крізь сон Варя щасливо всміхається: "Ми — клас... Ми — робітничий клас..."

4

І почалося у Варі зовсім нове життя. Щоправда, відчула це вона не одразу. Перший день у школі, сонце, квіти, га­лас на шкільному подвір'ї, промови директора, завпеда, ви­кладачів, перша зустріч з Ганною Семенівною — першою своєю вчителькою. Все це приголомшило, але промайнуло наче раптово. Промайнуло, і тільки тоді, коли почалися уже звичайні шкільні будні, дівчина усім своїм єством від­чула — все в неї тепер нове, і сама вона зовсім уже не та.

Найбільше сподобалася Варі Ганна Семенівна, з усіх, кого побачила в школі, — найбільше. Невеличка на зріст, кругло­вида, сива-сива, вона завжди приходила до школи раненько, завжди зустрічала своїх вихованців. Діти її одразу ж оточу­вали, дівчатка горнулися, як до матері, хлопчики билися за право стати ближче до вчительки. І для кожного зна­ходила ласкаве материнське слово. У того питала, чи сні­дав, у тої, чи допомагала мамі.

Варі здавалося: перші дні у школі — довгі, як роки. По­тім дні стали наче звичайними. А пізніше навіть аж змен­шилися. І не помітила, як минув перший рік. Другий про­йшов іще швидше. А от третій...

Третій рік запам'ятався на усе життя. Не так рік, як один день цього року — такий собі, ніби і звичайний квітне­вий день.

Зранку накрапав дощ. Поки добігла до школи, геть уся змокла. Перший урок — письмо. Так тремтіла від холоду, що навіть літери в зошиті трохи шкутильгали. На другому уроці трохи зігрілася. Після третього вибігла на перерві — хмарно, наче аж присмерком, а дощу вже нема і на вулиці потеплішало. Побігала, ще більше зігрілася і вже не мерзла. Продзвенів дзвінок, усі посідали, і тут Ганна Семенівна каже:

— А зараз ми всі замість уроку підемо... в гості.

У класі зчинився галас:

— Куди?

— До кого?

— Портфелі брати?

Учителька підняла руку, клас затих.

— Портфелі брати. З гостин — по домівках. А от де ми з вами будемо гостювати, це вже я вам зараз не скажу. Нехай покортить.

Спершу це всіх дуже зацікавило. Дорогою кожен вислов­лював різні здогадки. Особливо фантазували хлопці. Один казав: "Ну звісно — на аеропорт, всіх кататимуть на літа­ках!" Другий запевняв: "Ні, до парашутної вишки. З пара­шутом стрибатимемо". Третій чомусь був переконаний, що їх повезуть на екскурсію у військову частину і покажуть нові швидкісні танки.

Дуже скоро з'ясувалося: на колгоспне подвір'я привела своїх вихованців Ганна Семенівна.

Настрій одразу ж підупав.

— Чи й не диво! — загули. Та вони не по сто, по двісті разів бігали вже цим двором. Усі куточки тут знають, як у своїй хаті. Ну що тут нового, що тут цікавого...

Ганна Сергіївна всміхнулася:

— Нема, кажете, нічого цікавого? А я думаю — є. Не по­спішайте з висновками.

Ні, Варя не поспішала. І перечити не збиралася. Для чо­го? Учителька права: і в колгоспі цікаво працювати. От тільки — кожному своє. Що ж стосується Варі, то вона пра­цюватиме на залізниці. Це вже вирішено. Раз і на все жит­тя.

Дитячий гурт на чолі з Ганною Семенівною перетнув по­двір'я і зупинився перед стареньким нещільним парканом.

— Ось ми і прийшли, — мовила вчителька. — Прийшли в гості...

— Му-у-у... — почулося з-за огорожі.

Хлопці зареготали:

— В гості до телят!

Ганна Семенівна почекала, поки всі замовкнуть, і почала знайомити своїх вихованців з телятницею. Жінка виявила­ся небалакучою. Кивнула на колодки — сідайте, мовляв, од­вернулася і по хвилі зовсім наче забула про дітлахів. На­пувала телят. Підставить котромусь відерце, почекає, поки той нахлебтається досхочу, а потім білим чистим рушничком витирає мордочку...

Немолода, присадкувата, з крупними рисами обличчя, зовсім наче неприваблива, а от одразу чимось сподобала­ся Варі. Дивна річ, все у цієї жінки наче звичайне: і облич­чя, і постава, і руки, — великі, вузлуваті пальці, — натруд­жені руки, все наче таке вже буденне, а от придивишся — ні, не буденне, зовсім не буденне...

І в роботі її відчула дівчина щось дуже-дуже непросте. Ось витерла мордочку в одного теляти, підходить друге. І до того, як напитися, майже кожне гляне на свою годуваль­ницю. Та як гляне! Ну точно, як ота сіренька кошача мама, що її Варя і сьогодні, як і щоранку, разом з її пухнастими діточками пригощала із черепочка.

Як кошача мама?

Дівчинка придивилася. Ні... Ну як же це вона могла по­рівняти. Ні, зовсім не так, зовсім інакше дивилося те­лятко.

Кішка поглядала на Варю, як на свою, хоч і добру, і щед­ру, та все ж таки господиню. І так по-старечому погля­дала, сумно-сумно, наче аж зверхньо: все, мовляв, мені яс­но, все я краще од тебе розумію — не дозволяють тобі брати мене з дітьми до хати... Так дивилася кішка. У телятка ж, навпаки, погляд був зовсім як у дитини. Немов до мами, притупцяв до телятниці, підвів на неї очі, і стільки в них було світлих та наївних радощів, так вони багато хотіли розповісти... І кожне телятко — про своє. Ось в оцього, в бі­лого з брунатними плямами на боках, в очах так і яскрять спогади про учорашнє сонечко: таке воно тепле було, таке привітне. А в отого, попелястого з зірочкою на лобі — щось про травичку: в щілинки між парканом травинки, бач, про­совуються. Смачні, мабуть, а зірвати — ніяк... А в отого ру­дуватого — пустощі: от вирватися б з огорожі, улучити мить. Ото б набігалося...

— Стій, стій... — заспокоює жінка. — Ще набігаєшся. Твоє ще все попереду... — це до одної телички, а ось вже до ін­шої:— Ну, як тобі сьогодні? Чого зажурена? Хто тебе скривдив?

І засмучені очиці наче світлішають.

— А ти на кого набурмосилась? Чого ти на неї так? Чим вона тобі не догодила?

Варя дивилася, дивилася і чим довше стояла, тим силь­ніше й сильніше охоплювало її тривожне й радісне від­чуття: вперше, вперше в житті бачила вона людину, котра, точнісінько так, як і вона, Варя, відчуває, розуміє мову очей тварин.

Це було так прекрасно... Це перехоплювало подих не мен­ше ніж отой дивовижний, рідний залізний двигіт, який саме в цю мить знову наближався з-за лісу. Звідси, із колгоспного подвір'я, добре видно і залізничний насип, і ту місцинку у високому бору, де от-от вирине паротяг...

Дівчинка подивилася на ліс, на колії і знову перевела очі на телятницю:

— А можна й мені?...

— Що — можна? — не зрозуміла жінка.

— Та... напувати... Як ви.

— Будь ласка. Он візьми оту цеберку, а отам у бідонах — молоко. Збий оскому. А втім — хтозна... Чого не буває. Мо­же, підростеш, телятницею станеш. А то у мене двійко та­ких, як ти, одна каже: "Я льотчицею буду". А друга в ар­тистки готується. А хто ж, кажу, телят вирощуватиме. Смі­ються...

Жінка й собі усміхнулася...

Та Варя вже на неї не дивилась — дивна, досі ще не зна­на радість охоплювала дитячу душу. Ніколи вона тут раніше не бувала, а от відчуває, немовби колись все це бачила, а тепер от знову впізнає. Рідне їй тут усе, вона знову у тому, такому таємничому і такому знайомому Живому Світі, де кози сміються, тварини розмовляють...

Варя захопилася і не помічала, як уважно й лагідно диви­лася на її роботу стара вчителька...

Варю у класі звали "розбідова". У всьому їхньому третьо­му "А" була вона чи не найбільшою витівницею — жвава, рухлива, винахідлива. Першою кидалася на захист, коли зо­бижали слабшого, першою намагалася підказати, коли хтось потерпав біля дошки. Розбідова, а тут, бач, притихла, наче аж принишкла, ніби не телят напуває, а пісню гарну слу­хає.

Ганна Семенівна підійшла до дівчинки, обняла за плечі.

— Ну як? Цікаво?

Нічого не відповіла. Може, і самого питання в ту мить не почула. Хлопці й дівчатка теж стояли незвично притихлі. Впоравшись, телятниця довго розповідала, як вона працює, і знову заговорила про своїх дочок: немає у неї зміни, не­має...

Додому Варя пішла не одразу.

Розмахуючи жовтим своїм портфеликом, добрела до міст­ка, постояла, подивилася на Брідок, на небо — пливуть хмарки, низько-низько проносяться над бором, мало не чіп­ляються за вершини дерев... Повернулася і, сама не знаючи чому, пішла в ліс.

У вузькій просіці зовсім уже по-літньому пахло грибами і ще чимось незвичайним і гарним — чи квітами якимись, чи ягодами...

Просіка вивела на стару, забуту дорогу. За перехрестям тьмяно проти похмурого неба зблиснула вода. Варя спини­лася: торік в оцій улоговині наче сухо було, а зараз справж­нє озерце. Зима була снігова, от воно і з'явилося. Народило­ся просто серед лісу і живе, дихає, хлюпає чистими хвиль­ками на піщаний бережок.

Варя дивилась і щасливо усміхалася: озерце теж було справжнім дивом. Не було, не було, і ось є. Ба яке... На дні — травинки, чорне замулене гілляччя. Якісь водяні ко­машки біля самої поверхні сновигають. А придонні сутінки аж мерехтять: метушаться, рояться крихітні химерні ство­ріння. Ціле присмеркове царство... Таки справді присмер­кове — не розбереш навіть, якого кольору травинки — просто чорні а чи темно-зелені...

Озерце неглибоке, але це — якщо дивитися прямо, а по­глянеш скраю і не збагнеш: де дно? Сіра похмура глибина. Пливуть, пливуть у ній, сунуть хмари, — кошлаті, розпат­лані, темні, аж сиві, по краєчках. Озерце зникло: під ногами на лісовій дорозі — небо. Безодня — аж дух забиває...

А глянеш прямо — дно, маленький, присмерковий світик.

І раптом нове диво! У світику тому усе раптово починає змінюватися. Гілляччя із чорного стає ясно-брунатним, під­водні комашки, що танцювали біля самої поверхні, — кра­сивими синюватими жучками, а травинки... Травинки так і спалахують живим зеленим огнем. У світику — світає...

Сонце... Сонечко вийшло!

У лісі вже сонце. Кожна гілочка, кожна краплинка — мов сліпучий ліхтарик.