Тільки клопоту вам завдала. То вже така доля жіноча!
Доктор підвівся й жваво стиснув і поцілував руку.
— Мрійниця ви, Марусинко! Їй-богу! Ну, щасти вам доле!
Вона ще раз теплою усмішкою поглянула йому в вічі й пішла.
Борис стояв важкий і розм’яклий. Він дивився божевільно-гострим поглядом, рвучись увесь бігти далі, — а втім, стояв не поворухнувшись.
Тим часом Марія Василівна, ніби щось зважуючи, спинилась і похилилась головою. Раптом вона повернулась і з болісною посмішкою глянула на Бориса. Той винувато стежив за нею й сполохано кліпав очима.
— Ти будеш проклинати мене, Борисе?
— Я? Маша! Господи!..
Борис отетеріло кинувся до неї і, рясно плачучи, став обіймати.
— Машо, голубко! Повертайся-бо додому, та забудемо все, їй-богу. Та…
— Ні, Борисе! Я вже тепер не повернуся.
Вона визволилась поволі з-під його рук і тепер дивилась на нього з тихим сумом:
— Не треба, Борисе! Не лай, не клени! Я не можу далі, нема мені сил!
Борис глибоко застогнав і поглянув на неї безпорадно-дитячим зором.
— Ні, раз уже вирвалась, нема мені вороття!
Марія Василівна тепер підійшла й просто й щиро попрощалась. Борис, гостро застогнавши, кинувся цілувати руку. Марія Василівна ще раз вклонилась докторові й тихо одійшла.
Вона йшла рівною притамовано-втомною ходою. Деколи ніби плуталась і безпомічно перебирала ногами, проте швидко врівноважувалась і йшла далі.
Доктор сів на пеньок і, запаливши другу цигарку, уважно й сумно стежив за нею. Коли він озирнувся, Бориса вже не було. Тільки слід по дорозі від його широких ніг лягав лапатими ямками.
Швидко постать Марусі показалась геть за луками на підгір’ї, по дорозі на станцію. На косогорі вона спинилась, поглянула в бік села, але зразу ж гостро повернулась і пішла далі. А білі плями сорочки двома ластівками майоріли в повітрі. Доктор тільки тепер згадав, що забув сказати вдруге про гроші, які поклав у спідню кишеню. Він рвонувся був доганяти, але, зробивши кілька ступнів, спинився. Хвилину подумав, далі махнув безнадійно рукою й повернув додому.
V
До станції було верстов двадцять п’ять[?]. Проте Марія Василівна йшла ввесь час рівно, не кваплячись, але ніде й не спиняючись. Тільки вже в присмерках вона вирішила перепочити коло невеликого хуторянського гаю. На канаві вона вперше відчула німу втому в ногах і в ту ж пору гострий і дражливий голод. Вона з якоюсь незвичайною насолодою з’їла кілька бутербродів. З їжею самі собою вияснились і думки. Вона тихо посміхнулась сама собі, а разом і злякалась. Тоді швидко встала й пішла далі.
Станція, куди вона прийшла, була глуха й маленька. По-літньому було тут сумно, тихо й темно. Тільки з вікна станційного будинку лягала густа пляма світла в палісадник, а здалеку від стрілок тяглися жовті промені ліхтаря. В його смугах виказувалась якась темна постать коло діжки з водою.
Марія Василівна боязко поглянула в бік тої темної купи й обережно сіла на лавку. Вона сиділа непорушно й закам’яніло, в якімсь дивнім півзабутті.
Непомітно йшов ранок, крупнішали краплі туману в повітрі, із сходу рвався тихий студливий вітер. Але вона нічого того не помічала, тільки вчуваючи, як хтось гостро, до занімілого болю, натяг всі їй струни.
Коли вже розвиднилось, звідкись показався сторож і, протоптавшись покволо на платформі, підійшов і забив у дзвінок.
— Поїзд на Ромадан, Хорол, Кременчуг! Остановка на третій путі!
Тоді Марія Василівна ніби підскочила й заметушилася.
Вона швидко зібрала речі й пішла мерщій у коридор. Перед касою стояло вже кілька людей й нудились. Скарбник щось довго тримав кожного пасажира, і це давало привід жартам і стриманим наріканням. Коли черга дійшла до Марії Василівни, вона, на диво собі, розхвилювалась і, схиливши голову в віконце, майже пошепки сказала:
— Квиток до Києва!
І, стримавши хвилювання, додала:
— Третьої класи!
Скарбник застукав криворукими штемпелями й суворо кинув:
— П’ять п’ятдесят п’ять!
Марія Василівна схвильовано й розчервоніло закопалась у кишені пальта; нарешті, вийнявши звідти гроші, перепитала. І коли касир повторив їй, вона несміливо зауважила:
— Чого так дорого? Адже мені третьої класи!
— З 1-го липня надбавка на п’ятдесят відсотків!
— У мене тільки п’ять карбованців.
— Так чого ж ви голову морочите? Тільки пасажирів затримуєте!
І він сердито перекреслив квитка.
Марія Василівна одійшла від каси й безпомічно озирнулась.
Веселий селянин, що завзято ув’язував курей в кошелі, запримітивши її, насмішкувато й уразливо кинув:
— Не видали, значить?
— Розумієте, не хватає п’ятдесяти п’яти копійок. Хто ж знав, що квитки подорожчали?
— То буває. Нічого, молодичко, сьогодні погуляєш, а завтра поїдеш. Нічого, не журись!
Марія Василівна прикро поглянула на нього й мовчки вийшла з коридору. Вона поволі, поточеною ходою пішла по платформі. Там уже купчились окремі гуртки люду, чекаючи на потяг. Дехто сонно позіхав, двоє дівчат на лавці завзято лузали насіння й були байдужі до всього світу.
Марії Василівні стало до нестями нудно й прикро. Вона вчувала, як голосно шуміло в голові, а десь усередині тоскно й болісно рвалась нитка, і було порожньо до страху.
Вона, ніби ще тікаючи від самої себе, пройшла колією назустріч блідому вогнику стрілок.
Біля колії їй чомусь видалось неприємно від сили розляпаного шмаровидла.
В голові їй шуміли якісь плутані й порожні всередині кола, і вона з розпукою їх проганяла, і все ж не могла прогнати. Десь здалеку кричав потяг, і звук той лунко рвався між тополями на шляху.
Марія Василівна йшла далі назустріч потягові. В руках вона вчувала густі й холодні потоки олива. Вона силилась розламатись і з острахом відчувала, що пальці зовсім не слухаються і важко тягнуть до землі. Вона мимоволі сіла на рейки й уп’ялась байдуже-непорушним зором у молоде ранкове небо.
А тим часом з глибини степу вже сунув потяг, важко, по-бугаячи чмихав і кидав у лунке повітря бадьорі й січні звуки…
21/1 — 27 року
м. Київ