Гната вели два мужики попід боки. Гринь Куртий йшов позаду, за ним Параня, заводячи, і щораз більша товпа людей.
Крики хворого, гамір товпи викликували з хат цікавих: стояли на містках баби, пнялася по воротах біловолоса дітвора в брудних сорочках, випуливши очі й пороззявлявши ротики. Скажено брехали собаки на припоні, не можучи дати спусту своїй злості на литках ідучої товпи людей.
Через час похід зрівнявся з арештом. Гринь Куртий отворив двері; хворого завели до низької темної комірки і, зв'язавши йому руки, полишили в арешті,
Якийсь час гуторили люди на головній дорозі, перед арештом, потому розійшлися, кождий у своє.
Світили зорі на вечірнім маєвім небі: навколо на схилі небозводу била блискавка на погоду, неначе моргала дівчина молода... З високої дзвіниці снувалися пасма тихих звуків, викликаних легкими ударами шнурів, колисаних вітром, о криси дзвонів, а з арешту доносився страдальний стогін хворого Гната.
З
Досвіта пішла Параня з сусідами до арешту, щоби відвідати Гната й занести йома поживу.
Він був спокійний; на його лиці значна була якась щасливість, якесь блаженство... Воно лучається в людей ідеї, що багато задля неї перетерпіли — і перемогли.
— Як же тобі, Гнатку? — питала жінка.
— Я здоров; най тому буде хвала! — показуючи пальцем вгору, відповів Гнат.
— Не виділи-сьте нічо? — питали мужики.
— Що я видів?!.— таємно промовив Гнат — і мовчав на всі дальші допити.
— Може, підеш додому... Праця пропадає...— просила жінка.
— "Претерпевый до конца спасен будет!" — відповідав Гнат і обіцяв вийти аж третього дня з арешту.
З тим вернула Параня додому.
Гнат сидів в темній і тихій комірці, поглядаючи через отвір на пусту вулицю, по котрій, в полуденний час, крутив при-земельний вітер порохом... Тут відступав він від отвору, хрестячись перед полуденним бісом, що жениться з вітром на вулиці.
Вночі приходили до нього вартівники і, позакурювавши люльки, то допитували його, то самі оповідали, що коли ниділи й чули.
Третього дня вечором вернув Гнат додому .блідий, як стіна, вихудлий, тихий і мовчаливий. Кілька день знемагав він ще, але мало-помалу приходив до себе, й життя його мужицьке, повне томлячого труду пішло старим слідом.
4
Від того часу, як Гнат вийшов з арешту уздоровлений, минуло три тижні.
Червневе сонце, що своїми проміннями ростило молоду траву, красило лагідними барвами цвіти, помагало сипатися колінковатим стеблам пшениці, жита, ячменю, вівса і інших трав, мало тепер ще трудніше завдання. Воно сушило своїм жаром ніжні листки цвітів, насіння дозрівало в ствердлих чашках, щоб згодом розсипатись по луках і сіножатях і лишити наслідників краси на другу весну; жовтило зелені стебла й колосся збіжжя, варило своїм гарячем крохмальне молочко на муку в золотавій пшениці, в половім житі, в пукас-тім ячмені і в остроконечнім зерні вівса. Круглі зелені, як рута, яблука під поглядом його діставали біляво-жовту барву й ніжний рожевий рум'янець; під лупиною солодшали квасні й терпкі соки, а білі зерна чорніли, звільна дозріваючи.
На ту благодатну роботу сонця дивився з тихою радістю зголоджений на переднівку мужик. Щонеділі обходив він свої вузькі а короткі загони; оглядав, важив колосся, підкопував корч зеленої бульби, пильно дивився під корч, чи красно зав'язуєтеся овоч його головної поживи; зі страхом слідив за кождою пливучою небом хмарою, боячись, щоби одна хвиля божого гніву не знищила його надій і не кинула в ще більшу нужду.
Коли небо засувалося чорними хмарами, блискавка прошивала небозвід і грім грохотів, лунаючи по горах і лісах, він шептав молитви й палив свячене зілля на огні, стараючись по змозі забезпечитися проти елементарних нещасть.
Гнат Шутяк працював у полі, вечором шептав "старі отченаші" перед образами, в неділі й свята співав на крилосі, по службі божій лежав хрестом при церковних дверях, з полудня читав Біблію й відмовляв "Небесний лист". Був мовчаливий, смирний — і лише тоді хмарилося його лице, коли ціка&і допитувались о його хворобу.
Одної неділі, зараз по службі божій, зійшлося до Гната кілька мужиків, сусідів. День був гарячий: від самого рана палило сонце як огнем, небо пожовкло від великої Спеки, листя дерев і трави охляли, а в воздусі стояла небезпечна тишина: так тихо стоїть гаряча вода в начинні перед хвилею, в котрій почне кипіти.
Гнат і сусіди сиділи в тіні густого сливнику перед хатою; Параня говорила з Шуличкою через пліт, а діти гологолові сиділи на самім сонці, коло воріт, і бавились, згортаючи порох у купки.
— То раз парить! — промовив старший Шулик.
— Вітер ані дихне... Коби щасливо до вечора перебути! —г сказав Іван Ханенків, що належав також до тої громадки, котра слухала слова Гнатового.
— Збіже красне, колос тяжкий, коби дві-три неділі — та й під серп,— поглядаючи на повздовжні загони колосистого збіжжя, сказав Максим Захаришин.
— Коби щасливо дочекати... Душно так, що, боже...
— Все в божих руках...— стиха промовив Гнат.
— За наші гріхи бог кару спускає.
— За одного не раз всі терплять...
— За одного? А хто без гріха? — справив кривий погляд Гнат.
— Правду кажете: кождий з нас варт кари,— поправився Ханенків.
— Поле посвячене, малі дівчата несли образ — чей пан біг людей помилує...— сказав, утираючи подолком піт, Захаришин.
— Така встанова ліпша, аби малі несли,— обізвався Данило Василенків.— Я,— говорив він далі,— їхав тамтого тижня залізницею до Долини, та й мені говорив один чоловік, що в них два роки тому назад град, най ся не приказує, все вибив, бо дівка, що несла образ, була тяжка.
— Сила божа! Що то за сумлінє! Така має таку кару зводити на село!? — скрикнув Захаришин.
— Говори! Сумлінє... Або то кождий має сумлінє! — воркнув Василенків.
Гнат сидів мовчки, а піт лився цюрком з нього.
Сонце зачало поміж галуззя палити його голову, й він посунувся в тінь. По хвилі зробилося йому зимно: дрощі зачали переходити його тіло, й він голосно задзвонив зубами.
Мужики поглянули на нього здивовані; один кликнув на Параньку, щоби винесла кожушину.
Паранька, йдучи до хати, поглянула в сторону гір і перепудженим голосом скричала:
— Господоньку!.. Яке відти суне!..
Мужики посхапувалися і дивились на захід.
З-за гір висувалася сивава хмара з жовтими проблисками, мов величезна крига льоду. Вона сунулась до сходу, ілтемнюючи з незвичайною бистротою півнебосхилу. Вдалині чути було глухий шум, якби велет який огроменною віячкою пересипав горох з одної переруби в другу.
Високі, освічені сонцем, голубі верхи гір захмарилися; сіть водна Чечви й Лімниці блищала тепер мрачно, мов плинне олово. Студений вітер зачав рушати дерева, трави, збіжжя.
— Сила нечиста пре на мене...— простогнав Гнат, трясучись на цілім тілі — і ледве-не-ледве припіднявся на ноги.
— Боже, змилуйся над нами, грішними! — вздихали перестрашені мужики.
— Паранько, зіле свячене на грань!., крикнув Ханенків — і в кілька хвиль показався синавий дим в дверях і з-під стріхи.
— Праця наша... Боже, заступи! — йойкали мужики.
— Який шум — якби повінь ішла...
— Може, піде н<а ліс...
— Коби господонько дав!
— Вітер рушився...
— Коби добрий вітер!.. Розігнав би.,.
— Сусе Христе!
— Сине божий, помилуй нас!..
Гнат стояв, опершись о пень сливки. Лице його зблідло, як полотно, він тихо шептав молитви і, видимо, хотів змочи свою неміч.
Градові хмари сунулися з шумом понад селом; закрили сонце, й настав сумерк, котрий роз'яснювали на хвильку блідо-зеленкуваті блискавки. Вітер утихав, і над селом, і над околицею висіло страшне нещастя.
З дзвіниці вдарив великий дзвін на тривогу; шум граду в хмарі глушив його поважні сумні звуки, а люди молилися, плакали, палили свячене зілля...
Ще хвильку стояв Гнат під сливкою, перемагаючись; потому перехрестився, ударився тричі в груди й останками сил пустився бігти горі Ялинкою до старого хреста. Ноги під ним угиналися, він хитався, як човен на воді, побіг стежкою.
Хмари клубилися, стиралися;'здавалося, що звід небесний завалиться від того страшного тягаря градових хмар.
Гнат біг, уп'яливши очі в хмари. Його морозив студений протяг, він дрижав цілий і блідими губами шептав уперто молитви. Коли блискавка освічувала чорні відломи хмар, виділося йому, що великий чорний чорт, котрий своїм тілом засунув ціле небо, сверкає злобними очима на нього.
Він добіг до хреста й, знесилений, вхопився руками за старе дерево, поросле жовтими грибами.
— Господи боже, відверни гнів твій, справедливий від нас, бідних!..— скликнув він.— На гори... На ліси...— піднімаючи вгору руку, промовив він шепотом і повалився, як колода, на землю.
Грім грохотів глухо, шум ставав щораз сильніший. Темніли верхи гір, а в цілім їх виді добачити можна було упір і злість, з якою стає велет проти велета. Подув'сильний вітер, змішав тяжкі хмари, захитав крихкими верхами високих тополь; скарбована дубина рвалась, наче хотіла тікати на схід, заскрипіло старе перехрестя над лежачим Гнатом — і перші кульки граду пустилися...
Вони падали на суху землю, відскакували й котилися по землі; били о бліде лице лежачого Гната, зіставляючи червоні сліди по собі. х
Вітер ставав щораз скаженіший: гнав хмари на схід, колотив, перебивав, мішав, розривав в штуки — і нагло, як з кінви, полився зимний дощ грубими каплями. Ще хвильку видно було падання градових кульок — і страшенна злива довгими струями пустилася з неба. Вітер ломив вершки дерев, крутив збіжжям на загонах, витолочував цілі колеса, а цілі потоки брудної води грали бороздами, причісуючи собою траву й все, що було по дорозі; аж мряка повставала з відбитих від землі водних струй.
Гнат лежав як мертвий. На блідім лиці були червоні знаки від граду, й вони вказували, що кров у нім ще жива. Текли каплі дощу, мов сльози з примкнених очей, чорні кучері плавали в воді, що, шумлячи, рвала бороздою — а біла сорочка стала сірою від мокроти.
Мужики, що стояли в сінях і дивилися на бурю й на Гната, як біг до хреста, мусили вступити до хати, бо хвиля вітру заливала сіни дощем.
— Не знав, чи бог любий позволить єму? — питали один другого.
— Божа воля...— відповідав другий.
— Вітер!.. Розігнав!.. Слава тобі, господи!..— весело говорили мужики, коли злива почалась.
— Відвернув...— шептали стиха.
— Але яку муку перетерпів від бога...
— Нагородив єго той...— сказав Захаришин, показуючи пальцем до стелі.
— А Василенків що? — спитав, кепкуючись, Данило.
— Манта...