Йди, попрощайся й попроси зброї, я подбаю про коні...
— Ні, Петре, ходи й ти зі мною. Ти ж мені тепер не слуга, не челядин. Ми ж побратими.
Коли зблизилися до князів, промовив Богдан:
— Поблагословіть, тату та мамо, вашого нещасного сина в далеку дорогу. Ваше благословенство й молитва захистить мене від усякого врага й супостата...
Він схилився низенько до їх колін і цілував їм руки. Старі Чорторийські піднесли руки до благословенства й цілували його в голову. Княгиня плакала.
— Хай тебе Господь береже в усякій пригоді, — казав князь.
— Батьку! Вам віддаю під руку все моє майно, що тут залишилось, орудуйте ним, як самі знаєте. Не знаю я, чи й коли вернуся. Хіба Господь допоможе знайти й викупити мою бідну Ганю. Тоді ми вернемось і заживемо щасливо... А ось іще моє одне прохання. Поблагословіть іще й цього Петра. Від сьогодні він мені не чура, не дружинник, а побратим.
Петро поклонивсь до колін князям, і вони його поблагословили.
— Тепер, тату, до вас велике моє прохання: скажіть гріб моїх славних предків закрити кам'яною плитою й насипати зверху велику могилу, хай ніхто не посміє непокоїти їх вічного спокою...
— Станеться, як бажаєш, — сказав урочисто князь. Петро пішов по коні, Богдан іще залишився. Та про що ще
було балакати? Стояли всі мовчки, договорюючи те, що мали ще сказати, сумними очима... Петро привів коні, з ним приїхало двох юнаків.
— Батьку-князю, — сказав Богдан, цілуючи його в руку, — невже ж ви пустите нас у світ далекий без зброї?
— Правда, — сказав князь, — я й не подумав про це гаразд.
Узяв від чотирьох дружинників зброю й пороздавав між них.
Відіп'яв собі широкий меч і прийняв його Богданові.
— Хай тобі служить у обороні святого хреста і хрещеного народу в боротьбі з поганцями...
Всі чотири посідали на коні й погнали щосили...
* * *
Виїхавши за межі Ружина, Богданко не знав іще, кудою йому повернути та що робити. Петро радив:
— Передовсім нам треба відшукати сліди тих татар, що в нас гостювали. Поїдемо їх слідами, може, нам поталанить викупити княгиню з неволі.
Рада князеві припала до серця.
В межах свого князівства князь бачив села цілі, недоторані татарською рукою. Розпитували стрічних людей, та про татар уже від довгого часу ніхто нічого не чував.
Ночували звичайно по боярських хуторах, де князя дуже радо приймали та гостили. Від князевих дружинників довідувалися люди, яке нещастя скоїлось у Ружині.
По татарах слідів не було. Всі догадувались, що той загін татарський умисне перекрадався пустирями до Ружина, щоб його заскочити несподівано й так помститися на князеві за те, що їх досі погромлював.
І князь знову спинився, наче на перехресному шляху, не знаючи, куди йому повернутися.
Всі радили їхати в Татарщину й там розпитувати за дружину. На це треба лише було добути від пограничного старости письмо, що їде викупити бранця, й перешкоди перейти хоч би всю Татарщину й Туреччину не було. Тих, що викуплювали бранців, не чіпали: аби гроші...
І справді князь добув у черкаського старости20 потрібні грамоти й пустився зараз у невідому крашу.
В Перекопі пішов до мурзи21 з поклоном і з добрим золотим бакшишем22. Мурза прийняв його ввічливо й заявив, що в часі, коли князеві трапилося нещастя, жоден татарський загін із Криму не виходив. Це були, певно, степовики ногайці або буджацькі татари23, й тому, на думку мурзи, його розшуки по Криму не доведуть до мети...
Вийшовши від мурзи, князь здибав невеличкого чоловічка з грубим чорним обличчям, таким самим волоссям і з великим носом. Догадався, що це вірменин. Він поклонився князеві низенько й забалакав поганою слав'янщиною, переплітаною словами бозна-яких народів. Але князь зрозумів, що це один із тих агентів, про яких чував від людей, що вони помагають вишукувати бранців, бо мають зв'язки з торговцями невільниками по всіх світових невільничих базарах.
— Коли ти з тих, що помагають шукати бранців. то мені саме такого чоловіка треба. Я скористаю з твоєї допомоги, а ти будь певний, що по-княжому тебе винагороджу.
Вірменин низько кланявся. Він указав князеві ган24, де б можна приміститися з кіньми та людьми, і там обіцявся поговорити про справу.
Власник гана теж був вірменин, що жив колись і був купцем у Києві і вмів по-українськи. Князь розповів про свою біду, кого шукає, й розказав те, що чув від перекопського мурзи.
— Це може бути правда, що той загін не був з Криму. Але бо й відома річ, що степовики, одні чи другі, не мають іншого збуту на свій товар — а лише Крим, і привозять його або з Очакова морем до Козлова25, або таки через Перекоп, крадькома перед мурзою, котрий за такий товар каже собі платити велике мито.
Аслан — так звався агент — зажадав грошей на готові видатки, бо ж, мовляв, треба буде з іншими порозумітися листами, а то й поїхати. Не надумуючись, князь сипнув на стіл жменю дукатів, котрі згорнув Аслан, не рахуючи. Він зміркував, що князь — партія, яка не буде торгуватися...
— Що ж мені за той час робити, поки ти переведеш розшуки? Я ж тут на Татарщині не витримаю...
— Ваша милість можете виїхати на Україну, в Київ, чи до іншого міста. Я розумію, вам жити між вашими ворогами буде тяжко, то я й порадив би вашій милості податися на Запорожжя, на Січ, і там перечекати, аж дістанете від мене вістку. Я вам пришлю письмо, де за тою особою шукати, й ви приїдете туди. Там на вашу милість мої люди ждатимуть і допоможуть при викупі, пам'ятайте, що я даром грошей не беру, коли вже візьмусь за яке діло, то. стараюся непогано його зробити...
— Так не може бути, — перечився князь. Мені задовго чекати, аж твої люди дадуть мені знати, що віднайшли слід. Я їду з тобою. Хочу бути зараз під рукою з готовими грішми, їдемо!
Їздили по всіх містах, де продавали та паювали невільниць-бранок. Князь не шкодував нічого: переплачував, сипав золотом, підкупляв євнухів26, аби лише найти Ганну, княгиню Ружинську. Не знайшов нічого, Шукали й по Криму, й між степовиками, хоч би де одна людина, що брала участь у нападі на ружинський замок! Той чамбул27 татарський наче під землю провалився...
Агент пояснював справу тим, що той загін могли десь по дорозі розбити, а бранка, може, не видержала трудів походу й по дорозі загинула...
І Богданко, з'їздивши татарські землі вздовж і впоперек, своєї Ганни не знайшов.
З розбитим серцем повертався князь із Криму. Вся надія пропала. Одну частину завдання виконав. Шукав дружини. Коли б було йому поталанило, був би простив татарам заподіяну кривду, був би вернувся до Ружина, відбудував замок і зажив би щасливо після таких бурливих пригод. Та з цього нічого не вийшло. Залишилася друга — мста.
І князь подавався прямо на Запорожжя.
Та, виїжджаючи з Перекопу, він роздивлявся докладно околиці, повторив іще раз складену вже раз присягу й погрозив Кримові кулаком:
— Прийду я ще раз сюди, чортове гніздо, та не з зеленою галузкою миру, а з вогнем та залізом!
Запорозька Січ була тоді на меншій Хортиці на Дніпрі, що обливав її могутніми своїми рукавами.
Мандрівників зараз на Січ впустили, бо там були такі, що князів Ружинських знали.
Але церемонію прийняття треба було перебути.
— Віруєш у Христа?
— Вірую.
— Перехрестись!
Це було і все, що давало право стати членом січового товариства.
Так само треба було відбути церемонію прийняття до куреня: треба було вкупитися. Та як інші робили це малими грішми, князь сипнув відразу перед курінного отамана дві повні жмені дукатів.
Такі щедрі кандидати рідко сюди потрапляли. Це все була, здебільше, біднота, якій погано жилося на світі. Крім цього, князь справив курінним товаришам розкішний бенкет, із усіма знайомився: хотів собі з'єднати козаків до походу на татар... А то ще й виявив свій великий хист до всякої зброї, він — мистець на шаблі, мистець до лука, до мушкета, мистець до коня...
— З цього волинського Богданка Ружинського вийде козак на славу нашої Січі, — говорили між собою старі січовики.
* * *
Раз якось князь пішов із одною частиною стежити на переправах за рухами орди.
Отаманом частини був полковник Максим Жолоб, старий досвідний козак, дуже обережний, ходив зі своєю ватагою лисячим ходом.
Вислані на стежі повзуни доповіли йому, цю чималий татарський загін прямує саме на переправу, де стояв Жолоб зі своїми вдальцями28. Жолоб як-стій підповз до берега Дніпра й почав добре зорити29. Степом по другому боці Дніпра сунулася по землі чорна хмара, наче хто волік по землі велетенський" горі чорною вовною обернений овечий кожух. Кожух час від часу розривався: його шматки то вибігали наперед, то на боки, то знову зливалися в одне ціле.
Жолоб затирав руки з задоволення.
— Видко, кляті себе безпечно почувають. Не так ходять, коли пронюшать, що на них засідка може бути.
Жолоб вернувся до своїх.
— Хлопці! Лагодьте ціпи, буде що молотити.
Богданка кортіло спитати отамана, як та що, але його повчили, що козакові не годиться питати про що-небудь: "Ти тільки слухай та на вус мотай, то й сам зміркуєш, коли не дурень".
Жолоб послав кількох козаків зорити. Кожний клався на землю на невелику віддаль один від одного. Всі давали один одному знаки, не підводячись із землі, щоб не зрадитись, бо від того залежала перемога. Отаман сказав козакам, що й як мають робити. Вони як-стій подалися взад і заховалися з кіньми в густому недалечкому байраку.
Татари, переправляючись через річку, звичайно роздягались догола. Зв'язували одяг і зброю у клунок, прив'язували його до шиї коня и пускалися вплав, тримаючись кінського хвоста. А то и клали клунок з одягом та зброєю на невеличкий опліток, який приказували коневі до хвоста, самі чіплялися гриви й так перепливали. Спершу перебиралася одна частина загону на другий берег, тут одягалася, а друга частина роздягалася. Аж як обидві частини були на другому березі, рушали далі.
За кожним новим рухом загону приходили до отамана доповіді від плазунів-зоріїв.
Козаки помітили, як ціла хмара голих татар вийшла на берег, коні струшували із себе воду й пирхали. Татари одягалися, зброя лежала на землі.
— Хлопці, на коні! — закомандував Жолоб.
Коні погнали вихром.
Враз залунало:
— Ріж, бий невіру!
Татарам не було часу сідати на коні.