Чому ви почуваєте себе нещасною? Тим, що життя ваше—порожнеча, пустка, що навкруги у вас люде, котрі не то, що не здатні хоч .трохи заповнити цю порожнечу, а може ще більш додають вам смутку
Ольга. О, так!
Леонид. Так?... От бачте... Невже-ж ви не зможете втікти од цього?
Ольга. Втікти?.. Як-то втікти? Куди?
Леонид. Туди, де куєтьсй щастя людське, в царство праці й— боротьби.
Ольга. Де-ж воно, те царство?
Леонид. Де воно?.. Воно далеко, воно й близько, ноно і там, і тут, і скрізь. Ваша душа нудиться од порожнечі. Наповніть її великим змістом, який здобудете тільки въ боротьбі, въ праці за щастя загальне: в цій боротьбі славетні знаходять своє особисте щастя, вони навіть страждають і вмирають з усмішкою задоволення на вустах, бо пожили гаразд. Пам'ятаєте у Горького: "Я славно пожіл! Я знаю счастье! Я храбро білся!" промовляє конаючий од ран сокіл... Знаєте що?.. Вам нудно у вашім старім, сумнім дворянськім гнізді. (Встає З орелі). І не диво. Ви думаєте, я нічого не помічаю. Якесь прокляття висить над такими предківськими гніздами і їх жителями, котрі мусять одповідати за минуле... (Лесь на дахові скількось разів кричить сич). Сич?.. Чуєте? Вістник смерти, теж житель старих осель та руїн.
(Іван виносить з їдальні на веранду лямпу і ставить на стіл; потім приносить серветки, тарілки, ножі, виделки й готує до вечері; нарешті одступає трохи од столу і любується, усміхається й зникає в їдальні. З правого боку виходять Серж і дід Гнат. Серж з рушницею).
Серж (привітавшись до Леонида). Олю, наче сич кричав? (Ливиться в тім напрямі, де має бути дах).
Ольга. Кричав. Що, ти хочеш застрелити його?
Cepkv Ну—да... Нічого не видно. Треба зайти з того боку. (Йде за веранду. Лід Гнат зникає назаду звідкіля незабаром чути калатання в торохкало.)
Ольга. Ви кличете мене до боротьби... Не знаю, ніколи не думала над цим. Але яка буде з мене поміч другим, коли я сама потрібую запомоги.
Леонид. То нічого. Ви завважте те, що нещастя і є той цемент, який звязує борців до гурту: у їх спільні страждання, спільні болі, спільні думки, і в своїм єднанні вони знаходять моральну пільгу, втіху для душі. Нещасні борються за нещасних і, я-ж кажу, в самій цій боротьбі знаходять змисл життя. Сам великий вчитель сказав: "Більшої од цієї любови ніхто не має, як щоб хто душу свою положив за другів своїх*...
Ольга. Хто-ж вони, ці нещасні?
Леонид. Увесь народ. І велике щастя боротись до загину за його добробут. Вам більш, НІЖ кому другому, треба повстати, коли ви бажаєте йому добра. Ваші предки, покоління за поколінням, брали од народа все, не оддячивши йому а ні на ось стільки. Всі ваші бтсі гнізда старі, ваш добробут стоїть на підвалинах народ-нього нещастя. Душа правдива, чесна повинна зріктись всього і мати єдину мету: оддячити народові за все те, що у його взято. В оборону своїх привілеїв повстануть всі ті, що на здирстві засновують своє сите життя. Тому, виходячи на боротьбу, треба озброїтись одва-гою й переконанням, що ідеш битись за правду.
(За домом чутно постріл, а також згук дроби об залізний дах).
Ольга. Що воно?.. Фу, перелякалась.
Леонид. Т^о-ж панич на сичів охотиться.
Серж. (виходить із-за дому). Не влучив проклятого: полетів у сад... (Зникає за осокорами).
(Із кімнат виходять Ліна, Дуся, Шах, Творогин, Іполіт Жиколаєвич і Всеволод).
Іполіт Миколаевич. Наче стріляв хтось?
(Леонид привітається до Ліни, Всеволода і Творогина).
Ольга. То Серж сича стріляв.
Творогин. Бач, де вони?.. Що ви тут робите?
Леонид. Розмовляли про де-що.
Творогин. Бьюсь у заклад, що студіозус завів з хрещеницею суперечку, побий мене Богь!.. У нас у полку був поручик Піскорський. Все було... як би вам сказать... з студентами компанію водить: чи в саду гульнуть де, чи... хм... у другім місті—завжди з ними. Що-ж ви думаєте?... Зробився справжнім соціялистом, побий мене Бог! До чого було доходить чоловік. Каже нібито Бога немає. Не вірите? —Побий мене Бог, не брешу!
Іполіт Миколаевич. Ну, панове, зоставайтесь вечеряти.
Творогин. Ні, ні, дякую. Мені... як би вам сказать .. хутко треба бути вдома. Прощавайте! (Прощається з усима. До Шаха). А вас оженю, хоч ви тут як не викручуйтесь (моргає очима до Олі), побий мене Бог! Мій йолоп певне заснув. (Йде направо) Грицьку, чуєш? Гриць-ку! (Зникає за осркорами).
Дуся. І нам час до дому. Прощайте!
-4
Ольга* Може ще побудете трохи?
Шах. Ні, треба мабуть іти. Прощайте! (Шах, Дуся і Леонид прощаються).
Іполіт Миколаевич. Ну, як хочете. Іван! вечеряти!
(Гості йдуть до саду. Ліна і Ольга їх проводять).
Ліна. Ви-ж заходьте частіш, веселіш буде. Матвіє Львовичу, чуєте? А то буду гніватись.
Шах. Добре, добре, дякуємо. (Зникають в саду. Лі-на і Ольга вертаються).
Іполіт Миколаевич.. А де-ж Серж?.. Серж!!
(Із кімнати виходить Микола Лукич. Іван з Марусею подають до столу).
Ольга. Серж вже вечеряв перед чаєм. Він мабуть не буде.
Іполіт Миколаевич (сідає). Ви, тату, сідайте отут (показує місце на краю стола) Та тільки цур! не ховати шматків у пазуху.
Микола Лукич. Хи-хи-хи...
(Всі сідають за стіл).
Іполіт Миколаевич (до Ліни). Він у нас такий, ти, не помітила, Ліно? Ніяк не може позбутись свого старосвітського нахилу. Хе-хе-хе... Треба забувати, пане полковнику,—не такі часи повстали... Ти бачила, як він хотів Гаврила огріти по голові костурем?.. Хе-хе-хе... Повіриш, коли побаче мужика або робітника, і очі йому засвітяться, хоч як вони помутніли, і кулаки стискуються. Як-би голос та язик, то здається, закричав-би: "РіЬок!" Ні, татуню, тепер мугирі за нас беруться, наше діло— табак, хе-хе-хе... (Наливає Всеволодові й собі). Тобі налити, Ліно?.. Ні? чому? Дурниці, держи чарку. (Наливає). Хіба цей маруда тебе не привчив пити?
Ліна, (сміється). Ні.
Іполіт Миколаевич. Даремно... Ну, будьмо!.. За твою вроду, Ліно!— (П'ють). А!., добре вино!.. (Микола Лукич наливає собі сам і п'є). Хе... жінки й вино—заснова щастя, завважте. Ви ще молоді і певне цього не зрозуміли... Он тато добре це знає, хе-хе-хе...
Микола Лукич. Хи-хи-хи...
Ліна. Який у вас* Іполіте Микол аєвичу, чудний погляд на кохання.
Іполіт Миколаевич Як чудний?
Ліна. Я бачу, що • ви не признаєте святого, ідеального коханця. Ьи поклонник грішного кохання..
Всеволод. Чиє-б кавчало, а чиє-б і мовчало.
Ліна. Ти незносний, Всеволоде!
Іполіт Миколаевич— Хё-хе-хе! Вигадки! Ніякого ідеального кохання не буває між чоловіком і жінкою. Це— самі слова, і таке кохання істнує лиш у мріях. Та йто, покопайся добре, і—або не знайдеш зовсім ніякого кохання, або відкриєш, що всі ці мрії ведуть почин від того-ж самого гріха. Я не вірю, Ліно, щоб ти від себе це сказала, щиро... Всеволоду це личить. Та й то часто такі, як він, лицемірять: нишком п'ють вино, а привселюдно проповідують воду... Щоб ти, з такими очима, з такою вродою... Ні, вигадуєш... Давай краще ще по
ОДНІЙ.;.
Ліна. Годі, досить!
Іноліт Миколаевич. Чому? Вип'єм ще. Чи так, Всеволоде? (П'ють). Оттак... Люблю, коли яка красуня починає п'яніти. Все однаково, хоч од вина, хоч.од кохання. Робиться така ласкава, ніжна, очиці напів закриваються, так і просяться: візьми мене, ко$ай мене, цілуй мене, палкіш, палкіш... Фу, аж.мо£Оз уо-за шкурою!... Хе-хе-
ХС • • •
Всеволод. Гарно ти співаєш, тату, мов соловей на вечірній зорі. Але може кому й не до вподоби твої розмови, (киває на Ольгу).
Ольга (зрозумівти навтяк). Я, брате, привикла. .
Іполіт Миколаевич. Нічого, нічого, дурашка. Вип'єм ще. (Наливає). Ех, життя! Змалку воно покохало мене, усміхалось мені усмішкою раювання, обіщало. безмежне щастя і навіть жадного разу не зрадило... Хе-хе-хе... Ти гарчиш, Всеволоде, бо ти не можещ зрозуміти цього, мазун мамин. Он Серж, той тяме, в чім діло, каналія. Ти хіба життя любиш?.. Так, аби-що. Там, де другий черпав-би повним келехом щастя, ти навіть не бачиш його, ідеш поуз його, не звертаючи на його уваги. Та воно тобі й не дасться. Щастя дається лиш тому, хто повен вогню, повен жаги, повен жадання упитись ним до забуття. всього, що навколо, до шаленства, хто п'ючи його, не розмірковує, не вагається. Воно не терпить рефлексів. Щастя, мов вино: коли ти п'єш його і гадаєш, чи на користь воно під^, чи незахорієш ти від його, —воно втрачає вже смак для тебе, ти морщишся... Отак і щастя. Коли хочеш ним ' насмакуватись,—забудь про себе, пам'ятай тільки про нього—і ти будеш мати його. А коли почнеш "пити, то не одстанеш, будеш упиватись ним, мов старим добрячим вином. Я був пестун щастя і зістанусь таким до Старості. Виїґєм-же за щастя, за жіноцтво, бо щастя й жінки роздільно не істнують:.. А ти, Ліно? не хочеш?.. Ну, Бог з тобою! (П'ють).
Микола Луїсич. Хи-хи-хи... (П'є).
Всеволод. Ти, тату, справжній філософ.
Іполіт Миколаївни А тц-ж як думав? Не тобі пара... Чи він у тебе, Ліно, завжди такий нудний?.. Та й не диво, —служить на залізниці. Знаєш що? Кидай свою службу та переходь знов до батька: ти любиш працювати, а у мене є за що зачипиться. А. то з Сержа, бачу, мало толку буде.
Всеволод. Ну, ні, дякую; мені й на залізниці добре. А у вас тут страшно: ще без жінки зостанешся.
Іполіт Миколаевич. Хе-хе-хе, дурашка. А там хіба не страшно? З Ліною, хлопче, скріз страшно. Оттам ще на залізниці... Не люблю я ваііїих дам: розряжені, розпин-дючені, обвішані, наче що й путнє, а такі квочки, нівроку їм, і балакають, як кухарки: єздіють, куфня, каклє-ти... Пху! аж гидко! Ти мабуть почуваєш себе царицею між ними, Ліно?
Ліна (сміється). Як раз... з язика не зпускають.
. Іполіт Миколаевич. То й добре, голубко. Виходить, що заздрять, цікавляться. Не будь ти така красуня помітна, повірь, жадна' собака й не гавкнула-б. І сови та пугачі на сонце пищать.
Ліна. І вигадаєте-ж...
Всеволод. Коли я вийду, на перон та стану ходити на. голові, то всі також почнуть балакати про мене... Заздрять, чи що по-вашому?
Ліна. Фі, Всеволоде! (Встає).
Іполіт Миколаевич. Ти нічого не розумієш, марудо... Чого їй встала, Ліно? Не хочеш? Може молока?
Ліна. Ні, досить. Дякую за вечерю. (Йде в кімнату).
Іполіт Миколаевич. Образив, хлопче. Ото-ж іди, проси прощення, а то погано буде, хе-хе-хе... Мабуть і я годі... Спасибі!
(Всі встають. Микола Лукич хутко ховає шматок хліба в пазуху і йде. в кімнату. За ним Всеволод).
Іполіт Миколаевич.