В роки Другої світової війни, тоді старшина, він піднімав у цих краях солдат в атаку. Тоді тут проходила лінія оборони — чи не остання в країні, за велику ріку німці так і не пройшли. Витираючи рукавом очі, що раз по раз сльозили, старий розказував:
— Кинули їх, необстріляних, не навчених, вони тут і залишилися навічно. Ваш караул стоїть на кістках тих солдатиків… А я ось уцілів. Для чого — не знаю. Краще б з рєбятушками в землицю пішов. Все одно в цьому світі такі, як я, нікому не потрібні.
Крекчучи, старий з трудом виліз на свою худоребру конячку, на спині якої замість сідла лежав старий жилет на заячому хутрі, зітхнув:
"Тільки б знову не повторилось… А солдатики ті, де кого вибухом присипало, там і досі лежать. Навіть по-людському не поховало їх рідне отєчество, яке вони захищали… Ох, ох, що робиться в світі білому…"
Мої спогади урвала сирена датчика. Але на периметрі нічого підозрілого не виявилось, датчик просто спрацював і все. Чому? Дивно. Хоча таке рідко, та все ж трапляється. Може, підводить техніка, думав я, але тривога мене не залишала.
На пульті був повний порядок. З нудьги я заходився перегортати старий журнал бойового чергування. Ми зберігаємо їх як реліквії. Коли журнали закінчувалися, чергові насамкінець записували туди всяку всячину неуставну, типу: "До наказу — 130 днів! Хай порятує нас свята демобілізація!" А ось хтось старанно вивів хімічним олівцем на останній сторінці: "Хай живе гражданка — найкраща форма життя на Землі!" Гм… Вельми правдивий солдатський афоризм. Жаль тільки, що поки що час для такого життя ще не настав на планеті Земля.
Зрештою, я зробив черговий запис у журналі і тільки відіклав його, як раптом в карпомі почувся сторонній звук. Я завмер, прислухаючись. Звук линув з боку штольні патерни. По спині в мене пішов мороз — я добре чув чиїсь важкі кроки… Перше, що спало на думку — запросити в Одинадцятого код на відкриття сейфу зі зброєю — там лежать автомат Калашникова, пістолет Макарова з цинковими коробками патронів, гранати. Вже було потягнувся до тумблера зв’язку, але, отямившись, опустив руку. Що скажу Одинадцятому? Що мені щось здалося? Вчулося? Примерещилось? І це — на бойовому чергуванні? Чи фаза в мене поїхала? Кажуть, у декого з чергових таке трапляється від довгого перебування в тісних, закритих помешканнях. Особливо, під землею — не пам’ятаю, як ця хвороба називається. Але за такі штучки мене можуть зняти з бойового чергування і відправити в госпіталь. Треба взяти себе в руки. Все це — нерви. Недарма ж кажуть, що всі хвороби від нервів і тільки сифіліс від любові. (Тепер сифіліс замінили снідом). А в ракетників нерви особливо напружені. А ще як маєш багату уяву, то й не таке вчувається. Кепсько, як після довгого перебування в бункері починається слухова галюцинація, на нашому солдатському сленгу — галюн. Інша думка: але ж мені і раніше траплялося по два тижні сидіти замкненим без зміни і нічого подібного не траплялося.
Пультовий годинник показав чотири тридцять. Слава Богу, вже ранок. Це мене трохи підбадьорило, та й сторонні звуки, схожі на кроки, у штольні стихли. Я вже хотів було все це списати на свою багату уяву (згадав розповідь діда про те, що наш Карпом збудований на кістках непохованих солдат, от і маєш!), як зненацька таємничий шум знову повторився, наче зовсім поруч.
Напружено вслухаюсь (аж у вухах від того дзвенить). Здається, що біля східців щитової хтось стоїть — це я відчував усім своїм єством. Хоча це дурниці. Хто міг проникнути в патерну караулу, що так надійно охороняється технікою? Але ж ці загадкові спрацювання техніки… Ні, тут щось не так. Я не божевільний, а ось стороннього відчуваю чітко. Віталій спить, хто ж може ще з’явитися в Карпомі? Тихенько, ледве дихаючи, я встав із стільця, озброївся спортивною гантелею і відчув себе значно впевненіше. На якусь мить стало так тихо, що чути було, як у спальні хропе Петруня — не інакше, як спить на спині. Розбудити електрика? Я вже хотів було повернутися до пульта, щоб натиснути кнопку сирени, як раптом відчув подув холодного морозяного повітря — наче хто відгвинтив вхідний люк. І знову дивне поскрипування, мовби кирзовими чоботами. Таке враження, що хтось ходить. Так тривало з хвилину, потім звук почав віддалятися, затихати, доки й не розчинився в пітьмі патерни. Я отямився, вскочив у патерну, увімкнув світло. Як і слід було чекати, там нікого не виявилось. Та й хто там міг бути? Не інакше, як у мене з’явилися слухові галюцинації (добре, що слухові, зорові — то ще гірше, бо тоді з’являються привиди і всіляка інша чортівня!). Але, попри все, я зобов’язаний повідомити про це Одинадцятого. Гм, тоді мене направлять до медиків — цього ще не вистачало!
Не знаю, скільки б я так стояв із затисненою в руці гантелею, як на пульті увімкнувся звуковий сигнал Одинадцятого. Я кинув гантелю, побіг до пульта і доповів Одинадцятому, що у ввіреному мені караулі № 9, звичайно ж, все в нормі. Хоч про себе подумав: яка це норма, якщо хтось бродить в патерні? Добре, що хоч датчики поводяться спокійно, а наступна доповідь Одинадцятому — через тридцять хвилин. А щодо кроків, що вчулися мені, то… то будемо вважати… Ну, хоча б слуховою галюцинацією. Невже я галюциную? Кажуть, що галюцинація — це неправильне слухове, зорове, дотикове, нюхове та смакове сприймання, зумовлене… порушенням діяльності мозку або хворобливим станом організму… Ну й ну! Невже в мене почалося слухове галюцинування? А що, коли воно переросте в зорове, дотикове і так далі? Краще про це не думати.
З’являється Віталій.
— Чому так рано? — в його очах сну й не видно, тільки якась утома. — Порушуєш режим, рядовий Петруня! Ти ще добру годину мусив би спати!
— Не спиться… Проснувся, а на душі наче камінь. Глянув на бетонну стелю, що нависає над нарами, згадав, на якій ми глибині закодовані — чомусь моторошно стало. На випадок чого — нам — амбець! Самі й не виберемося. Це ж гірше в’язниці…
— Чула, яку занепадницьку філософію розводить твій ненаглядний? — звертаюся до фотографії незнайомки над пультом. — А як мені ці теревені слухати? Про настрій підлеглого я мушу доповідати черговому. — До Петруні: — Затям! Ти мені нічого песимістичного не патякав, а я від тебе нічого такого… не чув. Ясно?
— Так точно, командире!
— Іди досипати положені тобі години, бо й не таке в твою розумну башку полізе. Хоча стривай! Все одно ти вже не заснеш. Гайни в кухню. Там під столиком, біля ніжки, стоїть пляшка виноградного соку. Я туди тихцем підсипав трохи цукру. Думаю, сік уже перебродив — то й хильнемо для підняття настрою. Так я минулого року в бункері, під час чергування, із своїм тодішнім електриком зустрічав Новий рік. Хмелю там кіт наплакав, та все ж… Стривай! Насмаж заодно картоплі. Тушонка вже скінчилася, але кусюньчик сала ще вцілів — гулять, так гулять!
Нарешті пішов сьомий, останній день нашого перебування в караулі. Чесно кажучи, ми вже досить потомилися, але сама думка, що зміна збирається в дорогу, додавала нам нових сил. В караулі царювала весела метушня. Віталій прибирав на кухні, а я, сидячи на стільці оператора, пришивав до своєї гімнастерки свіжий комірець. Навіть Терешко тинявся по карному в піднесеному настрої, як завжди носячи в зубах придушену полівку. Вже добу, як ми сиділи на перловці, а Терентій Терентійович перловки терпіти не міг, тому з нетерпінням чекав нової зміни, яка, звичайно ж, нагодує його консервами. Таракани та прусаки йому, здається, вже приїлися.
На центральній позиції теж було пожвавлення. Прапорщик Лисенко частіше од звичайного виходив на зв’язок, робив навіть спробу погуморити, що з ним траплялося рідко. І називав нас сторожовими псами — в його устах це звучало як найвища хвала, як поезія служби. (Виявляється, є й таке чудо-юдо: "поезія служби!") А я особисто для свого друга Сергія Крючка, який сьогодні звільнить мене з підземного полону, приготував кілька рибальських байок.
Пультовий годинник показував рівно дванадцять дня.
Вкотре увімкнулась рація і в караулі пролунали позивні Одинадцятого:
"Напевне, це буде повідомлення про зміну", — подумав я, не підозрюючи ніякої тривоги. Та й що могло трапитись?
І тут раптом по гучному зв’язку несподівано пролунав голос командира чергових сил підполковника Вашинова. Завжди бадьорий і впевнений у собі, він цього разу здався ніби розгубленим. Чи, що гірш, зляканим, хоча цього бути не могло. Вашинова трудно вивести з себе, не те, що злякати. Може, просто в нього охрип голос?
— Увага! Увага! Увага! — тенькнуло серце: чому він тричі повторює слово "увага"? Раніше такого ми не чули. — Увага всім караулам! Я, підполковник Вашинов, оголошую ввіреним мені караулам бойову тривогу. ("Ф’юу-уть… Ні фіга собі!" — почулося з якогось караулу). Через територіальні води до кордонів нашої Батьківщини за даними ПВО далекого зв’язку наближаються неопізнані літальні об’єкти чужої держави. Всім, всім, всім — бойова тривога! Караулам діяти згідно з нормативом "земля". Увага всім караулам: оголошую код на відкриття сейфу із зброєю.
Схопившись, якусь мить я стояв, нічого не тямлячи, а рука між тим і далі механічно підшивала комірець. А вже потім до мене дійшов зміст почутого. Час польоту ракет противника до нашого кордону загалом хвилин тридцять… Господи, та що ж я стовбичу… Похапцем одягнувши гімнастерку і на ходу застібуючи ґудзики, я побіг до сейфа. Зброю, що цілодобово зберігалася в закодованому металевому ящику, караул мав право брати лише на випадок бойової тривоги. Тремтячими руками набираю код, який оголосив підполковник. Але дверці не відчинилися. На табло висвітилися слова: "Неправильно набраний код".
— Спокійно, сержанте, спокійно, — бурмочу сам до себе. — Здається, остання цифра не "один" а — "одинадцять".
Повторюючи, наче молитву, цифри, знову набираю код, чується клацання, дверці сейфа нарешті відчиняються.
І тільки тут я збагнув, що поруч немає електрика.
— Віталію, оголосили норматив "земля"! — кричу щодуху. — Норматив "земля"! Ти мене чуєш?
У відповідь — тиша.
Мчу на кухню. Петруня стоїть з віником у руках наче статуя. Я схопив електрика за плечі і відчув під гімнастеркою холодне й ніби неживе тіло.
— Віталію, отямся, норматив "земля"! Солдат ти врешті! Чи хто? Генералом хочеш стати? Старайся! Негайно приступай до виконання нормативу "земля".
— Єсть, — нарешті видавив з себе електрик.
За цим нормативом, після відкриття сейфу зі зброєю, другим пунктом іде хімзахист.