Не здумай сю ніч мене покидати. — І розсміялася так, наче щойно й не дрімала: — Повинна ж я до кінця розквитатися з тобою за оті три карбованці!..
І до самого ранку ще кілька разів віддавала мені отой борг...
І ту ніч, і другу, і третю, і четверту, і п 'яту я проводив у Наді. Поспішав по роботі до трамвайної зупинки і ще здалеку бачив червону шапочку, що чекала на мене. Брались за руки і отак до трамвая й заходили, притулені одне до одного, відгороджені невидимим муром від людей, які товпились, штовхалися, продиралися й лаялись, — нам було світло й хороше, нас зовсім не обходив похмурий цей люд, що злісно клубочився довкола, — ми бачили тільки одне одного, дихали одне одним.
На шостий вечір, коли ми зійшли на зупинці, Надя спитала:
— То куди ми сьогодні підемо?
— Як куди? — здивувавсь щиро я. — Звісно ж, до тебе.
— А тобі не набридло моє ліжко? Я відповів, що не набридло.
— А мені вже набридло. Я хочу переспати сю ніч на твоєму ліжкові.
У мене, мабуть, був такий ошелешений вид, що вона розсміялась:
— Мушу ж я полежати на місці твоєї дружини! Чи ти, може, не хочеш?
Ну що я мав їй відповісти? Що я дуже боюся своєї дружини? Що при одній лише згадці про неї у мене п'яти холонуть? Чи міг я це їй сказати?
— То йдемо? Чи мені самій вертатись до себе? Самій? Без мене? Цього я не міг допустити!
Та й дружина ж повернеться не раніше ніж за два тижні. То що мені може загрожувати?
— їдемо, — нарешті зваживсь я. — Тільки знаєш... мені незручно про це казати...
— Що саме?
— Розумієш, навпроти нас живе сусідка, яка товаришує з моєю дружиною. Не доведи Господи, побачить...
— Не побачить, — заспокоїла Надя. — Я йтиму не разом із тобою, а слідом. Не замикай тільки двері.
Мені одразу ж відлягло на душі. Пильнуючи, щоб ні з ким не зіткнутись, піднявся на свій поверх. Поспіхом дістав ключ, встромив у замок. І тільки встромив, як здалося, що в квартирі хтось є. Стоїть по той бік дверей, прислухається... Дружина!.. Повернулась не попередивши. А внизу вже піднімалася Надя... Хотів висмикнути ключ, метнутися вгору, але тут навпроти клацнув замок і стали відчинятися двері.
Сусідка!.. Не усвідомлюючи, що вже роблю, вихором влетів до своєї квартири.
Стояв посеред коридору, і серце гупало так, що, здається, ви-лама ребра. Стояв і кляв себе за те, що послухався Надю.
Знову відчинилися двері (я так і підскочив), зайшла тихенько Надя.
— А ти чого не світиш? — спитала здивовано.
— Ти її зустріла? — спитав чомусь пошепки.
— Кого?
— Та сусідку ж!
— Так то була сусідка?
— Та вона ж!.. Де ви зустрілись?
— На ґанку.
— Вона тебе нічого не питала?
— А що вона мала питати? Просто я привіталась до неї...
— Привіталась? Господи, навіщо?
— А хай тепер сушить голову, де мене бачила, — розсміялася Надя.
Вона ще й сміється!..
— Ну і довго ми так стоятимемо?
Я трохи приходжу до тями. Беру Надине пальто, роздягаюся й сам.
— Це наліво у вас кухня? А кімната сюди? — Не чекаючи, поки я відчиню двері, Надя сама заходить до кімнати. — Де у вас вимикач?
Надя вмикає світло, а я кидаюся до вікон, щоб затулити їх шторами.
— Ти так боїшся? — запитує Надя.
— А навіщо, щоб нас хтось бачив? — Хоч із будинку навпроти підгледіти можна хіба що в бінокль: триста метрів, не менше. Та береженого Бог береже.
Надя ж тим часом роздивляється по кімнаті. Все їй тут цікаво, до всього треба доторкнутись.
— Твоя дружина не позбавлена смаку, — врешті каже вона. — От тільки шпалери... Ти не відчуваєш, як од них віє холодом?.. Бр-р. — Надя аж здригнулась, а я вперше подумав, що шпалери в нас і справді не той... — І в спальні такі ж? — Вона уже простувала до спальні. — Я так і думала! — сказала вже звідти. — У твоєї дружини не інакше — риб'яча кров.
Я ступаю слідом і з порога натикаюсь на погляд моєї дружини, її великий портрет висить навпроти над ліжком. Мені враз стає не по собі, хочеться одступити назад, забігти світ за очі. Надя теж помітила портрет, бо застигла на місці.
Жінки дивляться одна на одну — пильно, незблимно, як можуть дивитися тільки суперниці. Підмічається кожна деталь, кожна риска. Тут уже не приховаєш нічого ні кремом, ні пудрою. Все висвітлюється, наче рентгеном, і одразу ж ставиться нещадний діагноз.
— А вона у тебе ще й на людину схожа, — зверхньо каже Надя. — Як вона в постелі?
Я спаленів так, як не паленів ще, мабуть, ніколи. Боявся вже й глянути на портрет, щоб не зустрітися поглядом з очима дружини. Мені раптом здалося, що вона ожила: все бачить і чує.
Надя ж, не зводячи з портрета очей, повільно почина роздягатися. Скинула червону блузку, опустила під ноги червону спідницю. Гнучко вигинаючись тілом, звільнилася від червоної сорочки, червоних трусів, червоного ліфчика. Все це — додолу, під ноги, навіть не дивлячись, куди воно падає. Стала посеред червоної піни, якась аж вища на зріст, якась аж стрункіша, і тіло її так і засяяло, підсвічене червоними відблисками.
— Де твоя дружина любить лежати?.. Отут?.. Підняла подушку, побачила нічну сорочку:
— її?.. Ну, звісно ж, її!.. Хто б іще додумався лягати до чоловіка в сорочці! А може, й мені спробувати?
Розгорнула, роздивляючись, потім узяла й наділа на себе. Завелика, сорочка опустилася їй аж на п'яти. Плутаючись у тій сорочці, схожа на дівчинку-підлітка, забралась на ліжко, підповзла до портрета:
— Одвернись. Краще тобі не бачити, що ми тут вироблятимем. Й розвернула портрет — лицем до стіни.
— А ти чого стоїш? Роздягайся і ходи до мене.
— Хоч сорочку скинь! — простогнав я до неї.
— От цього я якраз і не збираюсь робити! — розсміялась вона. — Повинна ж я хоч сю ніч відчувати себе твоєю дружиною!.. До того ж я хочу, щоб ти мене щоразу згадував, коли твоя надіватиме цю сорочку.
Ми заснули далеко за північ. У Надю наче вселилися всі на світі чорти й чортенята, і вона змусила мене повторити відомий подвиг Геракла, з тією хіба що різницею, що Геракл мав справу з невинними дівчатами, в яких ще не прокинулась жінка, я ж із однією, зате із справжньою бестією, яка пройшла Крим і Рим і всі мідні труби. Так що невідомо, кому із нас було важче: мені чи Гераклові. Тим більше що над головою Геракла не висів портрет його жінки. Хай навіть обернений лицем до стіни. Мені весь час здавалося, що дружина моя пропікає очима картонку, на яку було наклеєне фото. Хотілося зняти, заховати подалі, але хіба ж вирвешся з палких цих обіймів: не встигнеш прийти трохи до тями, як знову жагуча команда: "Ти що, ліг до мене дрімати?"
Давай, новітній Геракле, давай, не вилежуйся!
М и заснули так міцно, що коли в коридорі залунав електричний дзвінок, то він ніяк не міг прорватися в нашу свідомість. Коли ж я нарешті прокинувся, то спершу подумав, що лежу в Наді, і поторгав її за голе плече: "Надю, хтось дзвонить!" — а вже потім, як Надя схопилась і, як була, у сорочці, пішла до дверей, я нарешті усвідомив, що дзвінок лунає у моїй квартирі. "Жінка!" — вибухнуло в мені. Як я в ту мить не помер, і досі не відаю... "Жінка!.." Злетів з постелі, голий-голісінький метнувся за Надею: перехопити, затримати, не дати їм зустрітись. А дзвінок калатав як скажений... Наздогнав Надю уже в коридорі, вхопив за сорочку, зашипів їй на вухо: "Ховайся під ліжко!.." Й одразу ж згадав про її одяг, що валявся на підлозі... "А це що?" — спитає дружина. Метнувся назад, зафутболив під ліжко червону блузку й труси, спідницю і ліфчик... Надя вже верталась назад... "Підліжко!.. Швидше під ліжко!.^Побіг в коридор... "Хто там?" — щоб виграти час. По той бік мовчало. "Хто там?" — "Пошта. Вам телеграма". Я весь так і обм'як. Ватяними ногами підступив до дверей, ватяними руками повернув ключ у замкові. Одчинив двері й побачив знайому листоношу.
Очі у неї одразу ж стали як блюдця, а рот розтулився, як у рибини, яку висмикнули з води на берег. Ткнула телеграму й одразу ж побігла донизу, не чекаючи, поки я розпишуся.
Вже зачиняючи двері, я зрозумів, чому в листоноші був такий ошелешений вид: адже я стояв перед нею в чому мати родила. Але навіть це не йшло в жодне порівняння з тим, що на її місці могла б стояти дружина.
Повернувшись до спальні, став читати телеграму. Й досі трусилися руки, стрибали літери.
Писав брат. Повідомляв, що буде проїздом, просив вийти на вокзал.
— Ти чого так ізблід? — поцікавилась Надя.
— Ти б не зблідла! — відповів їй сердито: вона й не думала залазить під ліжко. Лежала, розкинувши руки, в сорочці моєї дружини.
— Йди до мене.
— Ну, знаєш!..
Ледь стримуючись од злості, почав одягатись. Давав собі клятву більше нікого не пускати в квартиру. Пережити таке, як я пережив оце зараз, можна було тільки раз в житті.
Вже на роботі подумав: "Годі!.. Треба кінчати!.. От сьогодні візьму й не вийду до Наді. Хай потроху звикає до того, що нам ирсшті-решт доведеться розстатись. Незабаром повернеться дружина, і тоді вже й мови не може бути про те, щоб десь ночувати, окрім власного дому".
Та минав день, надходив вечір, і моя рішучість танула. Я не міг уже бути без цієї жінки, не міг пропустити хоч ніч, тим більше що ночей цих лишилося зовсім уже обмаль. Єдине, на що в мене вистачало сили волі, це не приводити її більше до себе додому.
Отак і пролетіли три тижні: в чаду, в гарячім тумані. Я кілька разів збирався завести мову про те, що якось треба кінчати, але щоразу, як бачив її червону шапочку, розумів, що сьогодні не зможу, що це було б понад мої сили: отак узяти й розстатись. Хай уже завтра. Завтра зберуся з духом. Я майже біг їй назустріч, хапав її гарячу долоньку, щоб не випускати, поки ми зайдемо до неї в кімнату, і часто в моїй голові зблискували такі крамольні думки, що я став боятися самого себе. Що добре було б, аби моя дружина десь зникла... Аби я був вільний... Я обзивав себе подумки мерзотником... негідником... і нічого не міг із собою подіяти.
Аж якось Надя сама заговорила про це.
Ми лежали в ліжкові, притулившись одне до одного, а над нами ще ритмічно погойдувався гарячим шепотом пронизаний морок. У ньому ще лунали Надині схлипування, стогін. Морок поволі І гортався, опадав на холодну підлогу, червоне світло від нічника омивало розпашілі наші тіла. Ми лежали не рухаючись, без думок, без бажань, спустошені солодкою втомою, коли Надя зненацька шелася на лікоть, схилилася наді мною.