Встигав і поле обробити, і дома лад дати, і почумакувати, тобто у Крим по сіль з’їздити із лубенськими та засульськими чумаками. Була пара коней у Сороки — стало дві пари, було три паровиці чумацьких маж — стало десять і — відповідно — двадцять волів! Прибудував другу половину хати, звів новий сарай, хатину, відклав про чорний день кількасот карбованців! Чого б іще!
Чого б іще? Не стало щастя. Ганна після пізніх родів почала слабувати, хиріти, цуратися його, всю свою любов віддаючи тепер синові. Хатнє господарство вела стара наймичка Параска, бо господиня часто не здужала навіть по кухні товктися, не кажучи вже щоб худобу, свиней та птицю попорати. А йому що — молодому, дужому, нестримному? Та й багатенькому господареві до того ж! Податися в гулі? В корчму до чарки та до гулящих молодиць?
Ганна старіє, в’яне од хвороби, але живе… Та як довго! Як довго!
Від гарячого лоба та теплого дихання лід на шибці почав темніти — утворилася невелика проталина. Хуржик без цікавості, все ще думаючи про своє життя, глипнув крізь неї на подвір’я. Сонце почало вже опускатися за приметену снігом кошару, і серед сірих тіней, що пролягли від неї та від інших будівель аж до воріт, він раптом помітив дві постаті — то були Катря та Івась. Молодята стояли під стріхою, у затінку, і про щось розмовляли. Катря усміхалася.
Зла каламутна хвиля хлюпнула Хуржикові в серце. Він накинув наопашки на плечі кожуха і вибіг на ганок.
— Так ось де ви! Ось чим ви займаєтесь! — загримів на ошелешених парубка та дівчину. — Воли не напоєні, вівці не годовані, а ви ляси точите! А вам — гулі-моргулі! Ніби сьогодні свято яке!
Катря знітилася і не знала, що робити — стояти чи тікати?
Таким сердитим вона бачила господаря вперше. А Івась огризнувся:
— І воли вже напоєні, і вівці нагодовані. Чого вже там!
Хуржик хотів ще гримнути, зігнати зло на наймитові, та прискіпатися було ні до чого. Однак не стримався — кинув:
— Поговори мені!— і грюкнув дверима.
7
Минули м’ясниці. В перший день масниці, після ранкового порання худоби, заходячи в сіни, Хуржик потягнув носом. Пахло свіжоспеченими написниками.
Він прочинив двері — зайшов до кухні.
— Ой, як смачно! — і простягнув до судника руку по ложку.
Параска саме витягла з печі велику макітру і поставила на припічок. У ній лежали перекладені сиром, залиті сметаною та маслом золотисті зверху і білі знизу написники. Хуржик підчепив один — поніс до своїх чорних вусів. Написник був ніжний, розімлілий, смачний і сам просився до рота.
— У-м-м! — закотив Хуржик очі під лоба і тут побачив Катрю.
Дівчина стояла у запічку, біля лави, і з дерев’яної маснички виливала у жбан сколотянку разом із шматками жовтого масла. На добрих хазяйських харчах, яких Хуржик не жалів, бо було всього вдосталь, вона розквітла після домашніх нестатків, налилася тугою дівочою вродою та рум’янцем, мов яблуко на сонці. Їй дуже була до лиця біла вишивана сорочка та барвиста плахта, одягнуті ради свята.
Хуржикова рука застигла на півдорозі. Він враз забув, що голодний, що вельми смачний, паруючий написник сам проситься до рота. Серце заніміло, занило солодким болем, а очі прикипіли до дівочої постаті і не мали сили відірватися.
"Боже, твоя воля! — подумав Хуржик. — Не дай зійти з ума! Зроби так, щоб ця дівчина була моєю! Боже!" А вголос сказав:
— Параско, дай-но миску! Перший написник — господині! — Він наклав у подану наймичкою полив’яну миску кілька млинців.
— Віднеси — хай поласує!
Параска вийшла. Хуржик залишився з дівчиною наодинці. Розум його скаламутився. Він підійшов до неї, схопив за стан — повернув лицем до себе.
— Катре!
Для дівчини це було так несподівано, що вона заніміла і в першу хвилину не знала, що сказати. Тільки вперлася голими ліктями йому в груди, щоб не вимарати в масло хазяйську свитку, і злякано дивилася на вусате обличчя ще не старого, але вже й не молодого чоловіка.
— Катре! — знову зашепотів він поспішно і гаряче. — Я люблю тебе! Почекай трохи — і станеш моєю! Ти не будеш більше наймичкою, а будеш господинею! Тільки почекай! Мою стару Бог скоро прибере — і ти станеш моєю! Я озолочу тебе!
— Господи! Що-бо ви мовите! — скрикнула Катря, випручуючись з міцних обіймів. — Пустіть мене! Який сором! Гріх який!
Він стиснув її ще дужче, обсипаючи вуста, щоки і тугу косу поцілунками, що забили Катрі дихання запахом їдкого самосаду. Вона відчула, що не вирветься, що навіть крикнути не має сили.
— Пустіть мене! — прошепотіла кволо, заливаючись слізьми.
Тут брязнула клямка — скрипнули двері.
Хуржик відскочив до столу, в думці кленучи стару, що так невчасно приперлася, а руками розгладжував вуса, удаючи, що струшує з них крихти написника.
Однак стару Параску важко було обдурити. Вона відразу помітила знічену, заплакану дівчину, її виставлені наперед лікті, розкуйовджені коси і розгубленість та страх в очах. Та й Хуржик був якийсь сам не свій — побагровілий, збентежений. ховав очі під робленою посмішкою.
Параска сухою, темною рукою підняла Катрине підборіддя, суворо запитала:
— Що трапилося? Чого плачеш? Дивися сюди!
Катря, однак, відвернула лице, і сльози з її очей потекли ще дужче.
Параска підступила до Хуржика.
— Що? Нашкодив уже, мов кіт? Га? Ось як візьму кочергу!
Вона і справді оглянулася в куток до печі, де стояли рогачі та кочерга, але не кинулась туди, а лише стукнула кулаком об кулак перед самим носом у господаря, ніби й справді збиралася бити його. Хуржик стояв злий, побуряковілий, однак мовчав. Парасці він ніколи не перечив. Ще з того часу, коли почав півпарубком наймитувати у Сороки, вона, літня вже і одинока жінка, взяла його під свою опіку, прала його наймитські лахи, підгодовувала з хазяйського стола, доглядала, коли хворів, і він проникся до неї синівськими почуттями, яких зроду не мав до рідної матері та до батька, бо ті померли рано. Ставши після Сороки господарем, взяв її до хати, виділив кімнату, і Параска, старіючи, при хворій господині стала з його мовчазної згоди повноправною розпорядницею в хаті.
Хуржик винувато усміхнувся.
— Що ти, Параско? Чим я нашкодив? Який я кіт! Вигадуєш!
— Як чим? Зобиджаєш дівчину! Сироту! Ось візьму та розповім Ганні — тоді побачиш!
— Ха! Налякала!
— Знаю, що цим тебе не злякаєш. Взагалі, нічим зараз тебе не злякаєш! Бо запанів! Аякже! Та треба ж мати совість! А ти її втратив!
— Ну, Параско, це вже мені обридло! — Хуржик розсердився, але зразу ж і спохватився: — А Ганні казати нічого не треба. Навіщо турбувати хвору нікчемними вигадками!
— Гаразд, не буду, — погодилася стара. — А ще приставатимеш до дівчини, тоді начувайся, всі Лубни знатимуть! Іди!
Хуржик пошкріб потилицю, глипнув на Катрю, що, паленіючи від сорому, стояла біля судника, і мовчки поколивав із кухні.
8
На масницю Лубни загули, завирували, як вулик, коли з нього виходить рій. До Хуржикового двору долітав веселий людський гомін, голосний передзвін лубенських церков, яким вторував басовитий дзвін Мгарського монастиря. То тут, то там спалахував дівочий та парубоцький сміх, лунали пісні, заливалася троїста музика.
Подоївши корів, Катря несміливо звернулася до хазяїна, що зустрівся їй біля колодязя:
— Дядьку, сьогодні неділя, — дозвольте піти до обідні. Та й… погуляти трохи.
Хуржик незадоволено глипнув на Івася, що, почувши ці слова, повернув до нього, хрипко відповів дівчині:
— Іди! Та не барися! Щоб після полудня була вдома!
Івась і собі заїкнувся:
— А мені можна?
Хуржик гримнув:
— А ти завтра підеш… Не можу ж я відпускати вас одночасно! Ось і Василь відпросився. А хто ж біля живності ходитиме? Я?
Івась не здавався. Голос його окріпнув:
— Я все зроблю! На крилах літатиму, а все попораю.
Встигну! І напою, і погодую, і дров до хати занесу! Тільки дозвольте!
Хуржик поплямкав губами, роздумуючи. Йому не хотілося відпускати Івася разом з Катрею, бо помітив, що між ними зароджується справжнє кохання. А що тоді, коли розгориться? Чи погодиться Катря піти за нього, за старого? Чи ждатиме, поки він овдовіє та ще поки рік мине після смерті Ганни? Молоде — дурне! Не знає, де його щастя, а вистрибне за голяка та й змарнує з ним своє життя у наймах… Але й не пустити наймита на свята, коли всі Лубни веселяться, незручно і боязко. Дуже вже безвідмовний і роботящий Івась! Що не загадай — виконає, будь-яку роботу — зробить. Та й силу має неабияку — працює за трьох. Шкода було б утратити такого наймита. Перший-ліпший хазяїн відразу підбере його!
— Гаразд. Попораєшся — йди! — буркнув незадоволено. — Та дивись мені — без пустощів!
— Дякую, — зрадів Івась і миттю метнувся до волів.
Катря одягнула святкове вбрання, глянула в хазяйське дзеркало, що висіло в кухні на стіні, — залишилася задоволена. Гарна! їй-богу, гарна! Ані бурякового квасу, щоб придати щічкам рум’янцю, не треба, ані сажі, щоб підмалювати брови! А про очі і говорити не доводиться — такі темні, глибокі, загадкові. Це від покійного батька — красень був козак! Кажуть, як дочка в батька вродиться, то щаслива буде. Чи то ж правда?
Вона висмикнула з-під хустки і напустила на лоба жмут чорного волосся і вийшла з хати.
Івась вигонив волів на водопій — помахав їй рукою.
— Я не забарюся! — і, оглянувшись, тихо додав: — Боже, яка ти гарна!
У Катрі солодким щемом зайшлося серце, очі спалахнули радістю.
— Я буду біля церкви, — кинула приглушено і швидко попростувала до воріт.
Посеред Лубен, на ярмарковому майдані, вирував людський натовп. Хто йшов до обідні, хто поспішав до яток, щоб поласувати солодкими марципановими коржиками чи випити чарчину оковитої та закусити перед великим постом ковбасою, а хто молодший — під звуки троїстої музики садив у колі веселих глядачів, що теж притупцьовували на морозі, вогнисто-запального гопака. З вулиць Монастирської та Пирятинської виїздили на заквітчаних стрічками санях-козирках ряджені — з бубном, піснями, сміхом. Їх годі було впізнати: обличчя розмальовані, кожухи вивернуті вовною назовні, на головах у дівчат — вінки з зеленої омели, а в хлопців замість шапок то макітра, то лозова верша, то висушена козлина шкура з гострими ріжками, що нагадували чортячі.
Сміх, гам, вереск.
Катря пропхалася наперед. Усе тут для неї було нове, незвичне: і люди, і їхній одяг, і ряджені, і жаровні, на яких шкварчало м’ясо у власному жиру, і численні ятки, де продавалася всіляка всячина — аби гроші!
Грошей у неї не було ані шеляга, тому вона не підійшла до яток, хоча її приваблювали барвисті стрічки та хустки, гребінці та дзеркальця, а зупинилася біля танцюристів.