Ну й дурень же! Адже кожен на моєму місці допоміг би дівчині…"
Але вголос сказав:
— Ні, не ясно! Я ходив і ходитиму куди захочу! І ти мені не указ! І можеш не погрожувати! Не на такого напав!
— Ось ти як заговорив! — вигукнув Хвостенко. — Начувайся ж! Я обскубу твої руді патли!
Він хотів було кинутись на Юрка, але в цю мить з-за кущів від порома виринула ватага старшокласників. Хвостенко оглянувся, схопив портфель і сказав поспіхом:
— Жаль — перебили. Зустрінемося в іншому місці! Хоча б на Замковому острові… Я візьму човен — там нам ніхто не перешкодить. Чи, може, злякався? Ну? Кажи зразу!..
Юрко спалахнув.
— Добре, зустрінемось на острові, якщо ти бажаєш…
— Пожалієш, рудий! — прошипів Хвостенко і зник у кущах.
ПОЄДИНОК
Ні в понеділок, ні у вівторок вони не змогли попливти до Замкового острова. У понеділок Юрко з матір'ю перевозили решту речей, а у вівторок, після четвертого уроку, до нього підійшов Хвостенко і тихо, по-змовницьки сказав:
— Я чекатиму тебе сьогодні о четвертій з човном край нашої левади. Знаєш, де це?
— Знайду, — коротко відповів Юрко.
О пів на четверту Юрко непомітно, щоб не зустрітися з Сергієм, вислизнув з дому і левадами, продираючись крізь зарості калини, вийшов до вузької довгої затоки, яка вганялась у берег гострим язиком.
Було тепло і тихо. Вода сонно плескалась у розмитому корені дерева, миготіла під яскравим весняним сонцем блискучими зайчиками. З тополі летів жовтавий пушок цвіту, падав на воду і гойдався на хвилях.
Минуло понад півгодини, а Хвостенка все не було.
Нарешті, він вибіг з кущів, спітнілий і сконфужений. Поспішно підійшов до Юрка.
— Не пощастило, — сказав він. — Наш човен забрав один знайомий. А іншого я ніде не міг дістати. Що ж нам робити?
Юркові стало смішно. Хоча Хвостенко був вищий за нього, однак він його чомусь не боявсь.
— Чи, може, передумав? — запитав Хвостенко, не дочекавшись відповіді.
— Ні, не передумав, — відповів Юрко. — Адже я тебе не чіпав! Ти сам нав'язався до мене!
— Не переходь мені дорогу! Не плутайся під ногами!
— Не погрожуй! Не боюсь!
— Побачимо! — скрикнув Хвостенко і, раптово, без попередження, кинувшись уперед, ударив Юрка кулаком в обличчя.
Юрко не чекав нападу і заточився. Кров спалахнула в ньому. Він схопив супротивника за руки, намагаючись використати один з прийомів самбо, вивчених у спортивній школі. Але Хвостенко спритно вивернувся.
Вони стали один проти одного, як молоді півники, важко дихаючи і не помічаючи, що з-поза прибережних кущів поволі виплив на плесо човен.
Хвостенко знову кинувся в напад. І знову кулаком цілився в обличчя. Але цього разу Юрко уважно слідкував за ним і встиг пригнутися. Не зустрівши ніякої опори, Хвостенко з розгону налетів на нього. В ту ж мить Юрко схопив його за руки і, падаючи на спину, перекинув через голову.
Ойкнувши, Хвостенко незграбно шубовснув у воду.
Юрко схопився на ноги і раптом побачив Онуфрія Івановича, який, стоячи у човні, веслував до берега. Онуфрій Іванович пізнав хлопця теж і був, видно, немало здивований цією зустріччю.
— Юрко? Ти як був розбишакою, так і залишився!.. Кого це ти так?
Юрко не встиг відповісти. З води виринув Хвостенко, пирхнув, як морж, і вхопився за чорне коріння тополі.
— Хлопче, ти зробив чудове сальто-мортале! — зареготав Онуфрій Іванович. Та нараз замовк, уважно глянув на Юрка і прискіпався до нього. — За віщо ви побилися? Ти ж міг утопити його! — Не почувши відповіді, звернувся знову до Хвостенка. — Ти вмієш плавати?
Хвостенко мовчки виліз на берег, помахав Юркові кулаком, завзято подерся на горбок.
Онуфрій Іванович тим часом причалив до берега, накинув ланцюг на гак, вбитий у тополю, взяв на плече вудочки і став перед Юрком.
"Хм, дивина, — подумав хлопець, — дядько Онуфрій став рибалкою. І що це йому забагнулося? Раніш у дворі, здається, і вудочки не було…"
— За віщо ви побилися? — знову пристав до хлопця Онуфрій Іванович.
— Ні за віщо!
— Як ти старшому відповідаєш?
— Це не ваша справа!
— Он як! Гаразд! Я розповім твоїй матері і директорові школи, який ти…
— Я теж розповім…
Юрко раптом осікся, побачивши, як враз змінилося обличчя Онуфрія Івановича. Старий ніби злякався чогось. Товста рука схопила хлопця за плече.
— Що ж ти розповіси, жовторотий? Ну?
— Нічого, — Юрко вирвався з цупких рук і побіг на гору.
Він не оглядався і не бачив, як Онуфрій Іванович примружив маленькі коричневі очиці і довго дивився йому вслід пронизливим поглядом.
І ЗНОВУ УРОК ГЕОГРАФІЇ
Другого дня, на великій перерві, всі в класі дізналися про бійку Юрка з Владиком Хвостенком і про його перемогу.
Юрко не підозрював про це. Сергія десь не було, і він тримався осторонь товаришів, з якими ще не встиг ближче познайомитися.
На безлюдній бузковій алеї, що вела від головного шкільного корпусу до майстерень, його перестріла Марта і якось по-особливому оглянула з ніг до голови.
— Вітаю!
— З чим?
— З перемогою над Хвостенком!
Юрко витріщив очі. Чого-чого, а цього він не сподівався. Виходить, їхня з Хвостенком таємниця розкрита?
— А ти звідки знаєш?
Марта хитрувато всміхнулась і відповіла ухильно:
— Та видно ж! Он під очима які ліхтарі висять… Хоч би був припудрив!
У голосі Марти Юркові вчулися глузи. Він спалахнув і грубувато відповів:
— Ну й що ж, хай висять. Не твоя турбота! Чи, може, тобі шкода Владика?
Марта вражено глянула на нього. З обличчя враз злетів усміх, мов його здуло крижаним вітром.
— Чому мені повинно бути жаль його?
— Аякже! То ж…
Йому хотілося сказати, що через неї Хвостенко затіяв бійку. Та, побачивши, як враз посерйознішало обличчя дівчинки, він прикусив язика.
Однак Марта не відстала від нього.
— Що — то ж?
Юрко почервонів. Брехати не хотілось. А сказати правду — що вона може подумати? Не міг же він переказати їй всю розмову з Хвостенком.
Не міг сказати, що Хвостенко стежив за ними, коли він допомагав їй нести сітку, а потім перестрів і намагався відлупцювати його.
Та Марта чекала відповіді, запитливо дивлячись на розгублене Юркове обличчя. Юрко розсердився.
— Ну, чого ти причепилася до мене з своїм Хвостенком? Що та що? Хвостенко та Хвостенко! Я знати його не хочу!
Марта знизала плечима, дивуючись, чого це він так враз спалахнув.
— Ну й чудний ти, Юрку. Я до тебе щиро, а ти кострубичишся. Не хочеш — не кажи. Про вашу бійку вся школа говорить…
— Невже?
— От тобі й невже. Один ти ходиш і нічого не знаєш! І всі на твоєму боці. Хвостенка ніхто у нас не любить.
— І ти теж? — вихопилось у Юрка.
— Владик пихатий, гоноровитий, мов справді якесь цабе! Занадто високої думки про себе.
В кінці алеї показався гурт хлопців. Марта обірвала мову, круто повернулась і пішла до школи.
Юрко радісно заморгав очима. От так штука! Невже Хвостенко даремно затівав бійку? Виявляється, так! От тобі й раз!
До нього підійшов Сергій з товаришами. Юрко зразу відчув, що хлопці хочуть щось сказати.
Почав Сергій:
— Юрку, здорово ти втер носа Хвостенкові. Збив пиху!
— Так йому й треба, Хвосту! — сказав маленький Славко Синиця і почервонів так, що його дрібненьке веснянкувате обличчя стало ніби мідне.
Всі знали, що найбільше від Хвостенка натерпівся Славко. Не було того дня, щоб над ним не познущався Хвостенко. То дасть щигля в лоба, то назве рябим, то зламає перо в ручці. Бідний хлопець спочатку скаржився учителям, але після того, як Хвостенко побив його і пригрозив одірвати голову, принишк і безмовно терпів усі насмішки й знущання.
— Тепер хай тільки займе кого! — сказав Сергій. — Зразу одержить одкоша!
Юрко зрозумів, що від сьогодні симпатії нових товаришів на його боці. Одного не міг узяти втямки, звідки в школі дізналися про бійку. Невже сам Хвостенко розповів? Чи, може, Онуфрій Іванович заходив до директора?
— А звідки про це всі знають? — спитав Сергія.
Сергій зніяковів. Пригладив рукою непокірного чуба і відповів недбало:
— Кинь думати про це! Хіба тобі не однаково, хто розповів? Важливо те, що Хвостенко опустив хвоста! Он гляньте, хлопці, на нього — ходить, мов скупаний!
Він навмисне сказав це голосно, щоб почув Хвостенко, який саме проходив мимо. І той справді почув, бо раптом зупинився, ніби хтось штовхнув його в груди, зблід, а потім хутко повернув убік і зник у натовпі.
Хлопці засміялись.
Юркові ж стало ніяково. Що подумав Хвостенко? Напевне, гадає, що це він, Юрко, хизуючись перед товаришами перемогою, розтеліпав про вчорашню сутичку. Як це недобре сталось. Врешті, до Хвостенка він не відчував якоїсь особливої неприязні…
Пролунав дзвоник.
Хвостенко вже був у класі і настороженим поглядом зустрічав кожного, хто з'являвся у дверях. Побачивши Юрка, втягнув голову в плечі і опустив очі, але Юрко встиг прочитати в них таку ненависть, що йому стало моторошно. Не можна сказати, що він злякався його. Ні, йому було неприємно, що товариш, з яким, може, ще доведеться сидіти в одному класі не один рік, став твоїм ворогом.
У клас увійшов Степан Бенедиктович, окинув очима принишклих учнів. Довше зупинився поглядом на Юркові.
Учитель був середнього зросту, міцний, сухорлявий. Рум'янець на смаглявому обличчі свідчив про добре здоров'я, а густо посріблене волосся — про те, що йому вже за п'ятдесят. Красиві чорні вусики завжди акуратно підстрижені. Як це не дивно, вони молодили вчителя, хоч дехто подейкував, що там не обходиться без чорної фарби. Та учні одностайно прощали Степанові Бенедиктовичу цю слабість, бо любили його.
— Хто це тебе так розмалював? — звернувся вчитель до Юрка.
Хлопець підвівся. Всі глянули на нього. Один Хвостенко нагнувся над партою, ніби чекав удару.
"Невже й Степан Бенедиктович уже знає? — подумав Юрко. — Ні, мабуть, не знає, бо дивиться серйозно, співчутливо… Коли б знав про бійку, то погляд у нього був би інший — насмішкуватий. Це безперечно.
А Хвостенко налякався. Видно, боїться, що всі сміятимуться з нього…" Тому вголос відповів:
— Рубав дрова — поліно вдарило.
Котрась із дівчат пирхнула. Сергій, що сидів попереду, усміхнувся і хотів щось сказати. Але Юрко непомітно штурхонув його кулаком між лопатки, і той, подавившись, зойкнув.
— Ум-гу, — ворухнув вусиком Степан Бенедиктович і перевів погляд на Сергія. — Лісовий, здається, сьогодні хоче відповідати. Що ж, прошу. Надамо йому таку можливість.
— Та я… Чого ж саме мене? — почав було Сергій.
Але учитель був невмолимий.
— Прошу, прошу!
Сергій неохоче підвівся, з докором глянув на Юрка і, мов на тортури, поволі подибав до дошки.
Записавши умову задачі, він довго дивився на неї, червонів, сопів, кілька разів оглянувся на товаришів, сподіваючись допомоги, безпорадно глянув на Юрка, якому було боляче дивитись на переживання свого друга, а потім, бачачи, що нічого в нього не вийде, відчайдушно махнув рукою і сказав:
— Степане Бенедиктовичу, ставте, мабуть, двійку!
— Ех, соловію, соловію, — докірливо похитав головою учитель, — ти мене ріжеш без ножа! На минулому тижні я ж тобі цілу годину пояснював цей матеріал, а сьогодні ти ніби вперше стикаєшся з ним.