Видно, як на долоні! Вважаю, що вибір наш правильний.
Вони заговорили про дозволяючу силу телескопа, посадку на Місяць; уточнили порядок радіозв’язку з Трояндою, яка буде ретрансляційною станцією між Місяцем і Землею. Радіохвилі з "Комети" линутимуть до її антен і, посилені в багато разів, штурмуватимуть повітряний панцир Землі, щоб там потекти в репродуктори…
— Ох, і господар же з мене! — підвівся директор. — Гостей же, здається треба пригощати? — Він зняв салфетку, і Плугар побачив на столі купу… бананів. — Прошу, це в наших тропіках… Скоро будуть і ананаси!
Іван Макарович із задоволенням їв банани. Соковиті ніжні плоди приємно освіжали йому горло.
— А тепер я вам зроблю сюрприз. — Директор вийняв із шухляди пачку фотографій і подав їх Івану Макаровичу. Плугар почав розглядати. Це були фотографії неба. На фоні далеких зірок біліли більші й менші кру-жечки, о, та вони групуються навколо центрального тіла!
— Це що — Юпітерова сім’я? — міркував уголос Плугар. — Але ж я не бачу на його диску характерних смуг!
— У тому не то й справа, Іване Макаровичу, що це не Юпітер. Це фотографія зовсім іншої планетної системи. В інфрачервоних променях.
— Що ви кажете! Яка ж це зірка?
— Проксіма Центавра із своїми чотирма планетами. Тепер ми закінчуємо обчислення їхніх орбіт…
Очі в них сяяли від захоплення. Плугар кинувся тиснути директорові руку:
— Це таке відкриття, таке відкриття!.. Вітаю, щиро вітаю вас…
— Дякую, Іване Макаровичу.
Ні, закоханий не з таким хвилюванням дивиться на портрет омріяної дівчини, як оці двоє — на фото далекої планетної системи! Про існування інших сонячних систем давно висловлювали різні міркування, припущення, але все ж таки наша лишалася в одному екземплярі… А тепер, ось вони, сусіди! Світло, що лине з швидкістю майже триста тисяч кілометрів на секунду, доходить до нас від Проксіми більше як за чотири роки. Таку віддаль, таку безодню важко навіть уявити, але там є рій планет, що обертаються навколо свого "сонця"… Може, на них і життя є? Може, там розумні істоти впіймали промінь нашого Сонця?
Замислені, сиділи вчені в цьому металевому ящику на маленькій штучній планетці. Променем далекої зірки велич Всесвіту заглянула їм у душу і на якусь мить ніби загіпнотизувала їх. Але справ багато, а життя таке коротке — треба діяти!
— Будете летіти назад — відвезете ці фотографії в Академію.
— Охоче!
За допомогою телевізора перевірили готовність екіпажу "Комети" до відльоту. Мілько і Загорський саме закінчили заряджати баки. Іван Макарович наказав їм зайняти свої місця в ракеті. Ольга сиділа в санчастині: там лежав Петров, нога його вже була в гіпсі,
— Як ви себе почуваєте, Єрмиле Єрмиловичу? — спитав по радіотелефону Плугар.
Петров повернувся обличчям до екрана:
— Дякую, Іване Макаровичу. Щастить мені, як утопленику. Доведеться з місяць лежати…
— Ну що ж… Бажаю вам одужання і… обачності! Екран погас.
— А тепер, так би мовити, організаційне питання, — звернувся Іван Макарович до директора. — Чи не могли б ви відпустити з нами когось із добровольців?
Директор п’ятірнею розчесав своє огнисте волосся, і воно ніби спалахнуло в проміннях сонця.
— Тут уже була розмова на цю тему. Доброволець є.
— Хто?
— Ольга Плугар.
— Ви подумайте, яка дипломатка! — Іван Макарович сплеснув руками. — Ні, ні, на Місяць я її не візьму. Категорично! Вона мене обійшла з оцим призначенням до вас, а тепер… Ні! Прошу послати когось іншого. — Плугар втомлено сів на стілець.— І що за проява! їй би треба було народитися хлопцем…
Директор усміхнувся.
— А я не бачу причини їй відмовити. Послати з вами когось іншого — це значить відірвати від роботи, порушити її ритм. А Ольга Плугар ще не включилася… Це не позначиться на програмі наших досліджень. І потім, хоч ви й пройшли медичну підготовку, але лікар може стати вам у пригоді…
Іван Макарович подивився на годинника.
— Де вона?
Директор викликав Ольгу. Вона стала коло батька зосереджена, трохи насуплена. Плугар подивився на неї сердитим оком. Дівчина зблідла, веснянки виступили ще дужче. Запала тиша. Губи в Івана Макаровича сіпнулися, він хотів щось сказати, але тільки махнув рукою.
— Тут у вас самі сюрпризи, — Плугар подав директорові руку, обличчя його проясніло. — Бувайте здо-рові!
— Щасливої подорожі!
Ольга з жаром потиснула руку директорові. Некрасиве її обличчя стало привабливим, очі світилися тривожним щастям.
Ліфт опустив їх униз, до повітряного шлюзу,
Надіваючи скафандр, Іван Макарович примирливо спитав:
— А ти хоч трохи з геологією знайома?
— Не турбуйтеся, тату, я вас не підведу!
Цього разу Ольга без вагань зробила стрибок через безодню.
Подорож "Комети" триває
Знову гуркіт двигуна… Затиснута в своєму пружному ліжку, Ольга не бачила, як швидко віддалялась од них гостинна Троянда. Коли гази в соплі перестали бушувати, і всі підвелися, міжпланетна станція виднілася на екрану квіточкою, нарешті, зовсім зникла.
Тепер локатор обмацував уже Місяць, Ольга наділа захисні окуляри і припала до Ілюмінатора, в який би-ло сонце. Гігантські вогненні вихори здіймалися на ньому. А поряд, на чорному фоні, яскраво світили зірки..,
— Подивіться! — вигукнула Ольга. — Он комета. Біля самісінького Сонця. А хвіст який пишний!
Іван Макарович повернув голову, ствердно кивнув:
— Так, це комета, але яка?
Він підвівся з крісла, відхилив його сидіння — там була складена спеціальна бібліотечка — і дістав ката-лог-довідник. Пильно шукав, але ніяк не міг знайти поміченої Ольгою комети. Обличчя його повеселішало, він подивився на дочку потеплілими очима;
— Схоже, що ти відкрила нову комету! В каталогах її немає.
Загорський навів на Сонце і на невідому мандрівницю об’єктив кіноапарата.
— Нова комета "Ольга Плугар" зафіксована!
— Передайте радіограму, — сказав Іван Макарович, — а назву кометі дасть вчена рада Пулковської об-серваторії.
Загорський радирував координати поміченої комети, Ольга дивилася на неї і дивувалася, що комету не затоплює сонячне проміння.
Михайло Мілько сидів у своєму кріслі, згорбившись, уп’явшись очима в щит з різноманітними прилада-ми. Це ж уже й посадка скоро — посадка на іншу планету… Небезпечна, рискована посадка.
Загорський поправив на грудях мікрофон з чорною ебонітовою трубкою: приготувався передати на Зем-лю радіограму.
Та ось обличчя його чомусь стало заклопотано-тривожним, насупилися брови. Він повернувся до Івана Макаровича:
— Передавач не працює.
— Причина? — Іван Макарович відхилився від ілюмінатора і пильними очима подивився на радиста.
— Вийшла з ладу зовнішня антена,
— Можете полагодити зараз?
— Спробую.
— Гаразд. Спробуйте, товаришу Загорський,
Радист підвівся з свого крісла, узяв скафандр і почав одягатися. Ольга з цікавістю, навіть із прихованою тривогою дивилася на юнака. Невже він вийде з ракети? Вони ж мчать з такою величезною швидкістю! І навіщо батько дозволив йому?
Коли Загорський одягся, Іван Макарович перевірив електричну обігрівальну сіть скафандра і спитав:
— Як ви дихаєте, Загорський?
— Добре, кисень подається в достатній кількості, — почувся приглушений голос радиста.
— Беріть, що треба, зараз вийдете.
В Ольги аж мороз пробіг поза шкірою. "Зараз вийдете…" Куди? У простір між Місяцем і Землею? Це ж безодня!..
Взявши запасні штирки антени і схожі на фари рефлектори з їжачками тонких дротиків усередині та по-трібні інструменти, радист зайшов у повітряний шлюз.
— Знаєте, Загорський, — радив Іван Макарович, — я думаю, що краще там не дивитися нікуди, окрім ракети… Головне — обережність!
Микола закрив за собою двері шлюзу…
В безодні
Відсунувши люк, Микола Загорський став на його порозі. А через те, що отвір був невеликий і не можна було випростатись, Микола вхопився лівою рукою за верхній його обід і відхилився. Тепер він стояв увесь на-зовні, лише ногами обпирався об поріг люка.
Диво-дивне! Йому здавалося, що ракета висить на одному місці, висить зовсім непорушно! Він, звичай-но, добре знав, що раз навколо безповітряний простір, то ніякого вітру бути не може, але все ж свідомість не могла примиритися з цим. Ну, як же це так — ракета мчить із швидкістю 12 кілометрів на секунду — тільки подумати! — а руху не помітно! Нема ж нічого — двигтіння, вітру, ніяких предметів поблизу. Ні слух, ні зір, ні дотик не сигналізують мозкові про рух!
Тут, зовні, небо було ще чорнішим, а зорі та Сонце ще прекраснішими. Зорі — червонуваті, жовті, білі, голубі… Здавалося, тисячами здивованих сяючих очей дивиться Всесвіт на оцих синів Землі. Микола стояв, як зачарований, навіть забув чого вийшов, йому лячно стало перед величчю природи космосу, неприкритою від очей голубим шовком неба…
Та якщо відчуття нічого не говорили юнакові про рух, то про температурні умови повідомили швидко Правий бік припекло. Спочатку Микола подумав, що, може, лопнув ізолятор на його електричній "плитці", а потім догадався, що то припекло Сонце. І він повернувся лицем до хвоста ракети, підставляючи Сонцю лівий бік. Повернувся — і ледве не скрикнув від здивування: так чудесно сяяла на чорному небі рідна Земля! Великий сріблястоголубий диск. Видно обриси материків, правда, не чітко, бо атмосфера, хоч вона й прозорим шаром укутує Землю, а все ж розмиває для ока різкі лінії. Якийсь дивний настрій охопив Загорського.
Земля, Земля… Вона мчить в одвічному леті, повертаючи до Сонця свої боки. День і ніч, як брат і сестра, тримають її в своїх обіймах. Відбувається кругообіг живої і неживої матерії — невпинний, могутній. І хто вка-же між ними грань? От все проходить там під голубим атмосферним склепінням: народжуються і вмирають цілі покоління, але мозок людський працює й удосконалюється. Добрі умови створила природа для його розвитку! І не даремно: через людський мозок вона осмислила сама себе.
Загорський задуманими очима дивився на свою планету.
"Повітряного шлейфа" — видовження атмосферної оболонки Землі, про яке говорять деякі вчені,— він не помітив. Може тому, що "шлейф" той дуже розріджений, а може, він взагалі не існує. А Загорський якраз і не вірив у його існування, бо жоден з астрономів не помітив такого "шлейфа" у Венери, при спостереженні її проходження по диску Сонця. Срібний ободок її атмосфери має кругом однакову товщину.