Але який то мав бути вірш?
Та що ж, нехай не зрушу я нічого, зірвавшись у безодню забуття, аби не ранила так смерть моя нікого, як ранило мене моє життя.
Як ранило мене моє життя. Не так — щось інше. Пластичніше і водночас різкіше. Як ранило мене моє життя?
Бісеня було смутне. Підібгавши поли чудного каптана, бігло за мною:
— Зажди, що ти все ходиш та ходиш тими вулицями? Коли б ти знала, як мене втомило твоє місто, мені бракує мого піску — і що ти бачиш доброго у цьому тісному плетиві каменю? Зажди, слово честі, я маю щось тобі сказати, я знаю, де той папірус — за малий шматок хліба я покажу тобі, де заховано папірус!
Сівши на зелену паркову лавку, я примостила бісеня собі на коліна. Воно виглядало змученим і голодним, я дала йому шматок хліба. Хліб був черствий, я розділила кусень навпіл. Ми споживали хліб — не їли, а таки споживали — і було в тому щось від священного ритуалу, так, ніби ми обоє вирощували той хліб, і зрошували його, і благали сонце змилостивитися й не спалити врожаю — а потому вогнем обпікали той хліб і чудувалися обоє прекрасному диву, названому хлібом, перш ніж зважилися призволитись до його смаку.
Смутно приглядалися круглі зелені очиці бісівської дитини до світу, котрий був такий звичний, і рідний, і невід'ємний від мене. Приречене вийти з пустелі услід за мною, бісеня, мабуть, тужило за жовтим піщаним пеклом, за вітром і смерчем, воно, мабуть, хотіло перекотиполем перекотитися уздовж того безмежжя — а було змушене сидіти поруч зі мною і спокушати мене до того, аби я знову згадала про двох дітей — коли ж бо тут, у місті, все виглядало значно простіше, і вже почала віддалятися від мене трагедія дітей, полишених мною серед пустелі, навіть муки сумління не тривожили мене, хоч то я викликала життя в пустелі і там залишила дітей напризволяще. Я думала: чи не забуло тут, у місті, моє маленьке бісеня, де треба шукати старого папіруса? Не дивно було б! Стількп сотень літ минуло, ще й не таке забулося, цілі цивілізації випали з пам'яті людства, колосальні шматки історії — чого ж вимагати від маленького бідного біса? Набубнявівши ніжністю і ласкою до цієї чудної істоти, я боялась навіть ворухнутися, аби не зрушити задуми, в котру несподівано пірнуло бісеня.
Проходили повз нас люди, перекидалися словами, а ті слова падали на землю разом з листям — насувалася осінь, бісеня розгладжувало на коліні сухий листок, він шарудів, як старий папірус,— дзеленькотіли десь за спиною й за деревами трамваї, там же виблискували оголені, як нерви, трамвайні рейки, бісеня старанно й побожно дожовувало останні крихти хліба — і тоді поруч з нами сіли двоє дітей, і дівчина вийняла з великого портфеля — з такими ходять лікарі і студенти — старий папірус. Я стерпла, закам'яніла.
Дівчина. Поглянь, що я знайшла. Хлопець. Старовина якась, здається, правда? Дівчина. Папірус це. Крихкий, немов зів'яле
листя.
Боюся доторкнутись, щоб
не знищить.
Хлопець. Ага... За хвилю підемо, сестричко.
Сьогодні маю всяких справ чимало. Дівчина. Чекай, чекай! Ти чув, що я сказала?
Це я" папірус! Лежав тихенько у піску
заритий.
Хіба ж не дивина: у нас — папірус? Немов для мене хтось навмисне
полишив,
Немов мені хтось написав на ньому
Таємне щось... Хлопець. Дурниця. Хіба ти можеш теє прочитати? Дівчина. У тім же й лихо, що не можу!
З якого не візьмусь кінця — нічого
Порадити собі не вдатна з тим
посланням.
Потрібно ключ знайти, розшифрувати... Прочитано ж халдейські письмена, Етрусків навіть написи розкрито! Мені здається, хтось благає: — Пробі, Рятуйте, зрозумійте, поможіть! — Я ж незугарна помогти.
Хлопець. Чудна ти, сестро! Все тобі щось сниться У білий, у звичайний день!" Та коли б навіть прочитала Кождіське слово на крихких листочках — Чи пойняла б ти сепс написаного? Ні! Слова від нас на сотні літ старіші — Зостався звук — а чи вага зосталась?
Дівчина. Не віриш ти в значимість давніх слів?
Хлопець. Я вірю в день, котрий ось зараз бачу. Котрий торкнути можу, як тебе.
Дівчина. То що ж, сей день за сотні літ
Уже в ніщо обернеться, в неправду?
Хлопець. Він обернутись може у ніщо вже й
завтра,
Якщо я завтра вмру,— Чому не хочеш цього зрозуміти? А хоч би й ти глибоко осягнула Прадавніх слів і сенс, і всю вагу — Навіщо се тобі? Кому поможеш? Як прикладеш до нинішнього дня Старі молитви, істини старі, чиєсь
страждання І чиєсь пізнання старого світу?
Слова, сестричко, порох і пісок. Шемрання непотрібне й невагоме, Що сиплеться між пальців, невдатне
навіть
Дотриматися форми. Ціну життя
людського Складають завжди вчинки — не слова! Дівчина. Мовчи... Коли прийшли сюди, навіщо
сумнів
Зламати має наш розважний вчинок? Хлопець. Що ти сказала?
Дівчина. Сама не знаю... Мені здається, ніби я
Колись давно десь чула цю розмову,
І щось мене так мучить, так болить... Хлопець. Бредня. Казок усяких начиталась
І їх чомусь за правду узяла.
Кажу тобі — у вчинку тільки правда,
І тільки дія має сенс. Дівчина. Але ж в основі вчинку завжди слово! Хлопець. Ні, слово — легка оболонка,
її здмухнути моя^е й дитинча.
Ти хочеш ще спочити — чи підемо?
Бісеня тихо, зачудовано й навіть якось злякано поскімлювало. Дівчина вклала папірус до портфеля, хлопець поблажливо й ледь примітно посміхнувся, вони обоє підвелись, а бісеня учепилося за мене:
— Але ж то не так, усе не так, послухай, що трапилося. Папірус був, але ж йому належало бути не тут, не так, розумієш? Я не дурив, я казав правду — за шматок хліба, за цей гарний шматок хліба я показав би тобі, де папірус, а ти сама спровадила їх сюди, сама змусила усе це говорити — тож тепер не гнівайся, не нарікай на мене, бо я тут ні при чому, все з твоєї волі діялося, а що все це так — то вже не моя вина?
Я хотіла перебити оту безладну, злякану мову,— але не знала, що маю казати. Все було не так — все було не так з моєї волі.
Ми пішли геть, шаруділо під ногами листя і сипалось, як пісок у пустелі, як усі сказані й давно забуті слова — невже вони справді обертаються в ніщо, ледве їх устигають вимовити? Бісеня чалапало за мною, сумне й утомлене... Воно не сповнило свого завдання.
Щойно повернулася до Києва з Буковини — а вже знову виворожується дорога: до Італії, в Сан-Ремо. Лікар радить їхати, та й сама відчуває: важко буде перенести вдома осінь і зиму. Птах перелітний — тільки й того, що крил бракує та ще волі і сили, аби самій море перелетіти.
Чернівці, Буркут, Вижниця, Кімполунг — гори недарма манили й кликали, гарно було. Тихий Прут під Чернівцями, зелена буковинська весна з ясним, м'яким колоритом; буркутська хата під самим лісом, і величезна смерека, і папороть, і птахи, і Черемош шумить, а з ним навперейми шумить потік, що то власне Буркутом зветься — так писала в листах до рідних, і було в тій природі щось, що таки розтоплювало холодну крижину смутку. І ВЯЇЄ писалося, і вже працювалося, і повертався нехай не найкращий, а таки розпогіднений настрій. Вірші складались невеселі, але якісь мовби вичарувані тим гірським краєм:
Темна хмара, а веселка ясна, Що ти робиш, дівчино нещасна? Ореш тугу, сієш на ній смуток... Схаменися, який з того скуток...
З Буркута писала Франкові:
"Посилаю оце кілька віршів і прошу не друкувати їх всі на купу, чогось я сього не люблю, а так, щоб
"Ритми" йшли окроме, "Хвилини" окроме, рівно ж і "Легенди", все в різних числах, аби не обридати занадто людям моїми творами. "Одержиму" все-таки ще притримаю; розправа про драми — mea culpa — ще не перекладена, але таки буде перекладена..."
Напевне, уперше після повернення з Болгарії хотіла взятися до писання "Віли-посестри". Видно, то також гори викликали в уяві відважну красуню, що побраталася з юнаком, і той її кінь — тримали його в леті чудесні крила, і скорявся Вілі у своїй буйній непокорі. Тільки ще, мабуть, не прийшов був час писати про Вілу, не укладався вірш так, як належалося. Може, надто близькою ще була смерть побратима, аби саме так написати про неї, треба було, аби своє і не своє злилося докупи, так зцементувалося й так викресалось, як воно трапилось десять літ пізніше,— потрібен був час, аби могла сказати:
Погребовий спів заводить Віла — люди кажуть: "грім весняний Чутно". Сльози ронить Віла в лютім горі — люди кажуть: "се весняний дощик"...
Читала колись — ох, та се давно вже й було! — про вілу в Старицького: віла живе в горах. Подібна до нашої русалки чи й мавки. Тільки віла сербська більш доброчинна, ніж злочинна. Вона дуже гарна, має чудовий голос, жартує часом з юнаками, а більше піклується про них і про Сербію... Віла й мавка — чи не мають вони й справді чогось спільного, чи не рідні вони сестри? Та мавка зеленокоса з волинських лісів і войовнича віла з гір — обидва здатні на самопожертву в ім'я побратимства — а чи й сама Леся не така? Бо чи могла б інакше зрозуміти тих обох?
Але то не тепер. Таке знаття прийде пізніше. Тепер вона ще не відає навіть, на що здатна і що зробити може, її, як завжди, терзає думка, що не встигне скінчити хоч половини того, що має на мислі.
І все-таки я наново шукаю старого папірусу, там мусить бути щось, до мене звернене. Маленьке бісеня притихло, присмирніло, воно втомилось, я посадила його до себе на плече, і тільки я одна його бачу, і відчуваю на плечі тягар, але позбутися його не можу — і не хочу.
Шукаю старого папірусу, хоч знаю вже тепер напевно, і не сумніваюсь, і не стидаюсь свого безсилля — не зможу дописати, і не лише тому, що не маю влади над словом і не маю мудрості такої, як вона: щоб дописати, додумати і те зробити, що комусь перешкодила довершити смерть,— треба дивитись на світ очима тієї людини. Треба нею стати,— а це неможливо. Задум належав не мені — і одне-єдине рішення, єдине розв'язання було б правильним — те, котре знала вона і котрого не встигла сказати.
Розумію вже, чому Ніка Самофракійська зосталася такою, як її знайшли.
Дописувати за когось неможливо, як неможливо дожити чуже життя.
Дорога до Сан-Ремо — і знову, як весною, Львів.
І знову невдоволена собою, бо дозволила настроєві запанувати над холодним раціоналізмом, дозволила собі відверті і запальні розмови. Чи то щось було в тому львівському кліматі, що зневолювало її до вибуху й суперечок? Заходила до Кривинюка — свого доброго приятеля й майбутнього чоловіка молодшої сестри Лілі — той мало змінився, відколи бачила його в Києві, хіба що схуд.