Бачиш: вони щиро працюють, чесно хліб заробляють, з людьми поводяться... і встають і лягають тихі, спокійні... А тут? Сиди, як у тюрмі, на запорі... Страшно й очей показати між люди... Настане вечір — ціла юрба п'яних людорізів валить у хату... Шушукаються, тихо перемовляються, поки підуть на всю ніч... Вертаються вже перед світом, — та як гробовики, ховаються по горищах, по погребах... переховують чуже, награбоване добро... Це все, що на мені, — все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене... Ти не дивись, що я весела й жартівлива... То веселить мене лиха моя година!.. Ще день — сяк-так переможеш... А вночі — ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: "Оддай мій платок!.." — та й тягне за волосся... "Оддай моє намисто!.." — та й хапає холодними, як лід, руками за шию... Ти думаєш... легко воно мені носити його, — оце рам'я?.. легко?!
Та як ухопить зо зла руками шовкову спідницю, так і рознизала од подолу аж до самого стану...
— Галю! Галю!.. — скрикнув Чіпка, хватаючи її за руки. — Не роби цього!
— Геть! пусти!.. пусти!!
Очі в неї, як вугілля, запалали... аж затремтіла вся.
— Ти знаєш — може, та, що цю спідницю носила, лежить тепер під землею, тліє, тільки кров її, марно розлита, встає з землі й лементує до Бога... покарати душогуба!.. А я... я доношую це рам'я... мучуся... беру гріх на себе... За віщо?.. За те, що я — розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася; як навіжена ганяла по степах широких, — ніж мені у цій тюрмі мучитися, у цьому пеклі скліти!.. У-у, прокляті!.. — Та — хіп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шиї додолу.
— Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть...
— Хай краще вб'ють, ніж чужим добром задушать!..
І знову сіла вона під вікном; підперла голову рукою і задивилася в пусте та німе поле, що геть-геть чорніло та сивіло перед її очима... Ніколи вона не здавалася Чіпці такою хорошою, як тоді... Він перекидав погляд то на розідрану спідницю, то на намисто, що розкотилося по всій хаті... Йому жаль було своєї любої Галі; сумно од такого гіркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили — разом його покинути...
Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знівеченого її словами Чіпку, що сидів, мов у воду опущений, боявся підвести на неї очі, — і жаль пройняв люб'яче дівоцьке серце.
— Чіпко! Любий мій! — каже вона. — Покинь!.. За віщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мій голубе!..
Та підійшовши до його, любо заглядала в вічі.
— Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... можна буде?
— Ні, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю тебе своїми руками... — нестямно белькоче вона, обвивши його шию руками та обдаючи гарячими поцілунками.
— Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! — шепче, нестямившись, Чіпка, пригортаючи Галю.
— Ну, а тепер — к бісу — на виступці! — весело загомоніла вона. — Незабаром батько з матір'ю буде!
Чіпка хотів щось сказати, та Галя не дала.
— Іди, йди! Іди, йди!
Та, вхопивши шапку в одну руку, а за Чіпчину взявшись другою, волокла його з хати.
Нехотя тягся Чіпка. Нічого робити — треба йти!
Провела його Галя за хвіртку; зачинилась й защепнулась.
Поволікся Чіпка від двору тихо, помалу, ледве посилає ногу за ногою... У похилій голові борюкались веселі надії з невимовною тугою. Як здумає він, що Галя не переможе батька-матері, не вдасться їй їх умовити, то серце його наче хто в жмені здавить; коли ж погадає, як вони поберуться, житимуть у парі, — од серця одійде важкий гніт, і легко-легко воно затіпається... "А як же з ними розв'язатись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?" Од такої думки знову обхопить його сум, знову серце заниє... Отак мінилися його думки: то веселили одрадою, то пекли огнем туги — і знемагав він од натовпу їх. Він уже радніший би їх забути, покинути, — та самі вони лізли, як мара, в його голову... Щоб розірвати їх чим-небудь, він почав обдивлятися навкруги... Нігде ні душечки, ні лялечки. Німе та буре поле розстилалося перед ним і за ним. День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тільки хмари, як димчаті килимці, заступали світ сонця, пересувалися з місця на місце, плавали по високому небі, одна одну доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сіру тінь на чорнувату землю... Вітер тяг легенький з полудня... Чіпка підвів голову, радий хоч вітрові, що обвівав його червоний, як калина, вид, прохолоджував гарячу голову... Йому стало немов легше од такої прохолоди; веселіші гадки стали закрадатись у його душу, а журба упряма все-таки не кидала серця... І Чіпка затяг:
Зелений байраче на яр похилився;
Молодий козаче, чого зажурився?..
Спершу тихо, протяжно виливалася пісня, й чутно в ній було тугу невимовну, плач гіркий — задавлений; далі голос усе дужчав, міцнішав, розвертався на всі боки і, як зимні заводи вітру, розлягався журбою по пустельному полю...
Тільки мені й пари — що очиці карі... — лунала пісня; а поле, мов ще дужче почорніло, аж насупилося...
XXV
КОЗАК — НЕ БЕЗ ЩАСТЯ,
ДІВКА — НЕ БЕЗ ДОЛІ
Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по хазяйству, — не заглянув і в хату. Мати тільки бачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.
Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, прийнялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату підмела, — не йде Чіпка.
— Що це він там так забарився? — промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.
Гукала-гукала, — не чутно. Увійшла вона в хату, підождала ще трохи, — немає. Материне серце стала розбирати досада.
— Якби знала, не заходжувалася б і коло вечері... Хоч би був у хату наплював, сказав, — чи дома ночуватиме, чи знову повіється на всю ніч... Побила мене лиха година та нещаслива з тими побіганками! Та то ж день у день, ніч у нічі! Мабуть, назнав десь повію всесвітню та й віється...
З досади висунула вона галушки з печі, всипала трохи в миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, удруге, — та й удавилася... Сьорбнула ложку щерби, — та й загадалася... Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигла — заволоклася зверху сірою плівкою... Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску, — та й полізла на піч спати... Думки про сина обступили її і не підпускали сну...
А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру. Там, на пивниці в жида, служив Лушня. Чіпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Довго Чіпка нудився, поки знайшов його.
— Тимофію! Тимофію! — гукав Чіпка, качаючи Лущню з боку на бік. — Чув? Тимофію!..
Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузився: перекидав його, підводив... Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і розкрив очі.
— Якого ти чортового батька? — гукнув він та, не глядя на Чіпку, знову повалився опукою на солому.
— Тимофію! — гукає Чіпка, стоячи над ним.
— Чого?
— Устань...
Лушня зиркнув, ледве піднявши вгору верхні вії.
— Це ти, Чіпко? чого ти?..
— Уставай!.. Треба.
— А що там? — повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушня.
— Ти не знаєш, де Сидір живе?
— Я й Сидора не знаю... Який це?
— Москаль... Той, що... пам'ятаєш?
— Не знаю!.. — одказав Лушня, чухаючись та позіхаючи.
— Сидора-москаля не знаєш?
— Та самого знаю — та не знаю, де живе.
— Так, може, тут хто з ваших знає?
— Не знаю... — позіхаючи, одказує Лушня.
Чіпка зо зла поскріб потилицю.
— Тут є в вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають...
— І того не знаю...
— Що ж ти знаєш? — скрикнув з серцем Чіпка.
— Нічого не знаю, — одказав понуро Лушня й перекинувся на бік.
Чіпка плюнув; вийшов з клуні. Серце його пекла досада... "Піти б до Петра та до Якима? — подумав він. — Так же не блигий світ: треба аж на Побиванку теліпатись... Він знову вернувся до Лушні.
— Тимофію! та скажи, Христа ради...
— Що ж я тобі скажу?.. І чого йому так припало до того Сидора?!.
— Іроде! гаспиде! — закричав Чіпка, — напився, що й язика не повернеш у роті, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне...
— А-ай, Гос-по-ди!.. — позіхаючи, каже Лушня. — Ходімо вже... — та й устає.
Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці.
Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стріли метку москалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це — щось ударило Чіпку ззаду по плечі.
— Здоров, Чіпко!
Чіпка оглянувся — Сидір.
— А-а, здоров, Сидоре!
— Куда ефто вы? — питає Сидір.
— Та тебе шукаємо, — одказав Чіпка.
— Ну, вот і хорошо. Пайдём вместе пива выпьем.
— Ви ж ідіть собі, а я піду спати, — каже, одрізняючись, Лушня.
Чіпка пішов з москалями.
— Сидоре! я до тебе маю діло, — каже Чіпка, коли вже підпили трохи.
— Какое? говори!
— Та... — мнучись, одказує Чіпка, — люди чужі...
— Говори-говори: это, брат, свои.
— Та хоч і свої, та не можна...
— Ну, пойдем походим. Вы, братцы, обождите. Я — сичась, — обернувся Сидір до москалів.
Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці. Ніч уже зовсім налягла на землю, а в додаток ще й туман піднімався. Було темно й вогко. Чіпка почув, що в його якось страшно затіпалось серце, мов ще ніколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати... "Що — як не схоче?" — думав він. Серце в його хололо; він не знав, з якого боку підступити до Сидора.
— Ну, что ж ты? — не видержав Сидір.
— Та бач, Сидоре... Я чув — ти женишся...
— Да. А что?
— Та, кажуть, либонь молода не хоче...
— Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что же ей еще?
— Та воно, бач, нічого... Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а з жінкою.
— А коли не будет слушаться — ефто на што? — і показав кулака.
Чіпку пройняв наскрізь страх і холод.
— Сидоре!.. не губи душі!.. — бовкнув Чіпка зопалу, та й сам схаменувся, — та було вже пізно.
— Какой души? — питає здивований Сидір.
"Виручай, милий Боже!" — подумав Чіпка — і голосно промовив:
— Вона тебе не кохає...