М. Поля його дружина передала колекцію директорові музею Д. І. Яворницькому. На честь цього патріотичного вчинку ім'я О. М. Поля було надано Катеринославському краєзнавчому музею.
Зусиллями Яворницького музей збагатився численними цінними експонатами й перетворився в справжній народний храм культури. Після смерті Дмитра Івановича музею надано ім'я його першого директора — Д. І. Яворницького.
ПОМІЧНИКИ ВЧЕНОГО
Читач уже знає, що Яворницький усе своє трудове життя збирав коштовні скарби матеріальної та духовної культури народу. Щоб збирати народну словотворчість, він мав чимало кореспондентів — учителів, агрономів, лікарів, письменних селян. Найактивніші з них були: О. Коваленко, М. Сергіїв, Ф. Заболотний, І. Аутодаров, В. Патлань, М. Погрібняк, О. Білаш та В. Соляник. Вони систематично надсилали йому цінний етнографічний матеріал — слова, пісні, приказки тощо.
— Робили це вони,— казав Дмитро Іванович,— не з принуки, а з власного бажання, бо знали, що скарби духовної культури народу, які вони збирають, попадуть у певні руки й стануть здобутком української культури.
Дмитро Іванович мав з ними тісний зв'язок, часто листувався. Відповідаючи на листи, він одночасно інструктував, давав ділові поради, як і що саме слід записувати. Коли він звертався вперше до вчителя, то посилав йому наперед виготовленого в друкарні листа, з якого можна було бачити, що саме збирає і чим цікавиться вчений.
Для молодих учителів, які бралися за цю благородну справу, це був чудовий порадник, написаний живою, дохідливою мовою. Ось цей лист:
"Вельмишановний колего!
Для складання українського словника справжньої народної мови, над яким, між іншим, працюю десятки літ, мені потрібні всі слова, характерні взагалі для української лексики, а надто матеріал з народного гумору, фантазії та побуту: оригінальні прізвища (як дражнять по-вуличному), назви з сільськогосподарської економіки та технології, назви трав, ліків, слова, що висловлюють чоловічу та жіночу грубість, любов, кохання та інше, маловживані слова до хатнього убору, приладдя та знаряддя; народна гігієна і все інше, що стосується до людської словотворчості.
Зарані, сподіваючись на вашу ласкавість, дякую і прошу весь цей матеріал посилати на адресу: м. Дніпропетровськ, Крайовий музей, Жовтнева площа, 2, професорові Д. І. Яворницькому" .
Широко залучав Дмитро Іванович до цієї роботи і своїх студентів.
— Слухайте, голубчики,— звертався він до них перед канікулами.— От ви зараз роз'їдетеся по всій Україні, ви побачите добрих старих людей, які знають різні прислів'я, приказки, приповідки, пісні. Записуйте ці скарби народні, а як повернетесь у Дніпропетровськ — занесіть свої записи-до мене. Дуже буду вам вдячний.
А студентів було ж багато, і з різних областей, республіки — це було невичерпне джерело. Ось один з них, Федір Сап'ян, повернувшись з рідної
Петропавлівки, завітав до музею і віддав Дмитрові Івановичу записану народну гумореску про те, як мужик правди шукав:
"Це було ще за царя. В одному селі посварилися два селянина. Свиня одного сусіда та пролізла до садиби іншого і там наробила багато шкоди: картоплю вирила, цибулю зіпсувала, буряки поїла. Розгніваний господар кинувся з скаргою до сільського старости:
— Зайдіть,— просить він,— гляньте, що наробила сусідська свиня на моєму городі.
Староста був напідпитку. Він глянув каламутними очима й гримнув:
— Іди під три чорти! У мене й без твоєї свині хватає всяких клопотів.
— Ну, якщо так, я й до царя дійду. Я знайду правду,— погрожував селянин.
Пішов дядько додому, взяв олівець і щось намалював да папері. Потім згорнув його, сховав у кишеню і гайнув з скаргою до царя.
До Петербурга йшов довго. Ось іде він через великий сад. А там в цей час прогулювався якийсь пан. А насправді — це був цар в простому одязі.
— Куди йдеш, чоловіче? — спитав пан.
— До царя,— відповів мужик.
— А навіщо тобі цар? Що у тебе до нього?
— Правди шукаю, з скаргою до нього йду.
— З якою скаргою, може, розкажеш? Дядько вийняв папірця, подав панові.
— Дивись, там все сказано.
Той взяв до рук папірця, покрутив, повертів і каже:
— Якась мазня, нічого не розумію.
— Ні, не мазня, тут все ясно: дивись — ось дві хати, одна моя, друга сусіда. Далі — тинок, а під ним дірка, через неї лазе свиня й шкодить моєму городові. Що ж тут не зрозуміло? Тут як на долоні! Бачу, що не второпаєш. Ось я до царя піду, цар не дурак — все пойме...
Взяв мужик свого папірця й пішов далі по садові. А цар кинувся до свого палацу, швидко переодягся й наказав своїй сторожі:
— Приведіть мені отого мужика, що по саду ходить, він до царя пробивається.
Вартові розшукали мужика й привели його до царя. Той земно вклонився цареві й каже:
— До вас, царю, прийшов правди шукати. Якщо словами казати — вийде довго. Ось у мене папірець, гляньте, поймете.
Цар взяв до рук знайомого папірця і зразу ж проказав:
— Тут все ясно: намальовано дві хати під соломою, між ними тинок, під ним дірка, а Грицькова свиня пролазить до твого городу і робить шкоду. Так чи ні?
— Точнісінько так! А я в саду зустрів одного лана, показав цей малюнок, довго йому пояснював, а він як свиня в апельсинах — нічого не зрозумів. Тоді я йому й кажу: ось я піду до царя. Цар не дурак — все пойме".
Найактивнішим кореспондентом Яворницького був учитель з Томаківки Микола Костянтинович Сергіїв, з яким у вченого склалась щира й тепла дружба.
Літо 1928 року. Будівництво Дніпрогесу в повному розпалі. Археологам не можна гаяти часу. їм треба якнайшвидше дослідити острови та узбережжя Дніпра, що будуть затоплені. До Кічкаса виїхала археологічна експедиція Академії наук УРСР. Голова експедиції — академік Яворницький. Йому доручено скомплектувати експедицію і провести всебічні археологічні розкопки в тих місцях, де він десятки разів ходив за своє життя. До цієї експедиції Дмитро Іванович запрошує і вчителя М. К. Сергіїва.
Але Сергіїв через тяжку хворобу не зміг виїхати до Кічкаса й узяти участь в археологічній експедиції. Тому Яворницький порадив йому збирати етнографічний матеріал, яким був згодом дуже задоволений.
Надсилаючи зібраний етнографічний матеріал, М. Сергіїв просив професора розібратися в ньому — одібрати краще, варте того, щоб його десь можна було використати.
Інколи Яворницький і сам не міг розібратися в надісланому матеріалі й, не соромлячись, просив допомогти. Отак в одному листі вчений просить пояснити, що означають слова "попряхи" та "супрядок".
Сергіїв одразу ж відповів:
"Попряхи — дівки чи молодиці, що збираються в родичів чи сусідів прясти. Супрядок у Томаківці зараз немає, лишилося щось схоже на досвітки, тільки дівчата приходять туди без роботи, погуляти з парубками. Жінок і чоловіків там немає" .
Згодом М. Сергіїв, за клопотанням Яворницького, був призначений уповноваженим у Томаківському районі по охороні пам'яток матеріальної культури.
У ХРАМІ КУЛЬТУРИ
Кожного ранку о десятій годині Дмитро Іванович з'являвся в музеї. Від свого будинку до музею він завжди йшов одною дорогою — повз собор, через майдан Жовтневої революції. Цей майдан тепер став розкішним парком, а раніше він був майже голісінький — без дерев і квітів, тільки де-не-де острівцями росла на ньому травичка.
Цю дорогу в Дніпропетровську так і називали: дорога Яворницького.
Вже зранку діди-сторожі Федір Іванович Білий або Олімпій Андрійович Щукін чекали його біля входу, щоб вчасно відчинити двері й першими привітатися. Робилося це з щирої поваги й приязні до вченого.
Ступивши до дверей, Дмитро Іванович знімав свого капелюха з широкими крисами, тепло вітався, заходив до кабінету, вішав пальто й ставив у куток ціпок. Після цього обходив музей. Тихою ходою, уважно придивляючись до вітрин, до знайомих експонатів, директор проходив через усі кімнати музею. Оглядаючи господарським оком кожен закуток, він робив зауваження, давав співробітникам поради — де саме і як краще виставити новий експонат; тут же й когось підбадьорить, того похвалять, кине на ходу живу репліку, а потім, задоволений, повертається до свого кабінету.
З його кабінету часто можна було чути гучний сміх. Це Дмитро Іванович комусь розповідає щось цікаве й дотепне.
Одного разу, обходячи музей, Дмитро Іванович помітив, що якісь два молодики ходять по музею в шапках. Він підійшов до них і ввічливо сказав:
— Зніміть, молоді люди, шапки. Але юнаки невдоволено глянули на старого, очевидно, сприйнявши його зауваження за образу.
— Що ми — в церкві, чи що! — забурчали вони.
— Ні, не в церкві, а в храмі культури. А це вище за церкву. Тут зберігається те, що створив народ протягом багатьох віків. Тут — історія, хлопці, а перед нею і шапку не соромно скинути.
Та це не вплинуло: зухвальці не зняли-таки шапок. Дмитро Іванович повернувся до кабінету розгніваний, руки в нього тремтіли.
— Що з вами, чому ви так схвильовані? — спитали його.
— Та як же мені не хвилюватися, коли там якісь два нахаби зайшли в музей у шапках і не хочуть їх зняти. Що це таке? Як можна?
Ми підійшли до тих зарозумілих молодиків і сказали їм, що з ними розмовляв директор музею академік Яворницький і що його дуже образило їхнє зухвальство.
Після цієї розмови хлопці зняли шапки, а потім погомоніли між собою, зайшли до кабінету директора.
— Вибачте нам, професоре, ми справді недобре вчиняли.
— Гаразді А скажіть мені — відкіля ж ви?
— Ми самі з села, нещодавно влаштувалися працювати в прокатний цех заводу імені Петровського.
— А знаєте, що сказав про музей Григорій Іванович Петровський, ім'ям якого зветься ваш завод?
— Ні, не знаємо, не чули.
— Він, як був у музеї, сказав мені: "Привчайте, Дмитре Івановичу, нашу молодь до культури. Музей — це скарб, велике надбання людства. Тому з великою пошаною треба ставитися до пам'яток культури минулого..." Отже, поважайте себе та й мене, старого, не ображайте. Я ж вам дав розумну пораду, а ви грубо, безтактно відхилили її та ще й поглузували з мене, старої людини.
Хлопці, почуваючи себе винними, ще раз попросили вибачити їх, подякували й розпрощалися з професором.
Після цього випадку Дмитро Іванович наказав написати великими літерами оголошення: "Знімайте шапки".
Але звичай цей і без оголошення увійшов у традицію.
ПУТІВКА В ЖИТТЯ
Коли Сашко ще вчився в семирічці, його мати згадала якось добрим словом музей.