Нахлинуло москалів, як сарани, аж страшно нам зробилося. Отож і вільний вибір буде, як на нашого чоловіка десятьох москалів припадає! На другий день по приїзді царя, — зачав Сорич і замнявся: подумав собі, що не годиться розказувати гетьманові, як його там з великою зневагою поза очі з гетьманства скидали. — Ні, на третій день, — поправився, — мав відбутися цей вибір. Цар доручив свому ближньому бояринові, князеві Довгорукому, щоби цей раду скликав і заправляв нею, а до помочі додав йому дяка Радостамова і двох піддячих. Довгорукий зараз-таки і почав наших старшин до себе закликати та переговорювати з ними, кого б то гетьманом обрати. Козаки за Полуботком стояли, бо і любили його, і батька його, Леонтія, теж у добрій пам'яті мали. Але князь Довгорукий носом крутив, казав, що цар Полуботкові не радий, бо Павло Полуботок хитрець, з нього ще другий Мазепа вийти може. А що совер шенних полковників лиш двох на тую раду прибуло, а саме Полуботок і Скоропадський, так тоді на Скоропадській стало.
— А Левенець? — спитав гетьман.
— Полтавського полковника Левенця цар і прохав, і закликав до себе, але він не спішився. То сотників не міг зібрати, то знов полк боявся оставляти, бо часи непевні, Січ рухається і шведи надтягають. А наші казали собі, що Левенець хитрить, на двох стільцях сів і чекає, щоб побачити, за ким більша сила — за царем чи за його милостю гетьманом Мазепою, тоді і рішиться.
— А Полуботок і Скоропадський, не надумуючись, прибули? — спитав гетьман.
— Скоропадському, — відповів Сорич, — не було що й багато надумуватися. До його полку увійшла московська залога, він був окружений москалями з усіх боків. Що йому, безталанному, оставалося робить? Головою муру не переб'є, хоч не рад, а мусів слухати царя.
— Так, мусів, — притакнув гетьман. — Розказуй!
— Отож, сього місяця дня шостого ранком відслужено обідню та молебень у церкві св. Тройці, і всі ми вийшли на шлях, де стояла вже чимала купа козаків і поспільства. Князь Грицько Федорович Довгорукий виголосив промову, вихвалюючи ласкавість царську і його велику прихильність до України, а посольський дяк Родостамов виліз на стіл, що стояв на чималому, наскорі збитому помості, і прочитав грамоту царську. Прочитавши, відійшов собі геть. Буцімто дав нам волю голосувати, на кого хочемо. Глупо зробилося нам, бо хіба п'яний не розумів того, що з нами кумедію грають. І хіба п'яному не розколювалося серце надвоє, дивлячись, як то наша Україна знов, як колись, за часів руїни, розколюється надвоє. Але ніхто того вголос не виявив, що йому діялося в душі. Одних, як ось мене, грішника розкаянного, несподівана ласка царська з пантелику збила, другі великої сили московської перестрашилися, а ще інші такі п'яні були, що навіть не пам'ятали, де вони і що роблять. А поспільство, як звичайно поспільство при такій нагоді, — шуміло. Нарікали на старшин та на панів, що кривдять бідноту, грозили, що порахуються з ними, а були й такі, що вигукували, буцімто нам жадного гетьмана не треба, хай за гетьмана буде цар. Зчинився заколот, вже й до шарпанини доходило, як хтось із старшин гукнув: "Бути за гетьмана стародубському полковникові Івану Іллічу Скоропадському!" А другий додав:
"Він вірний царській величності!" А ще інші хвалили його заслуги козацькі та його досвід воєнний. "Кращого нам і не треба, кращого в нас і немає!" — викрикували стародубівці.
А чернігівці знов свого полковника хвалили, та їх менше було, бо старшини змовилися заздалегідь, що вибраним буде Скоропадський, бо цар Полуботка не хоче. "Бути за гетьмана стародубському полковникові! Івана Ілліча Скоропадського вибираймо!" — залунало кругом.
Аж і вийшов на поміст стародубський полковник, поклонився громаді і каже: "Дякую вам за велику честь, панове товариство, над яку більшої і бути не може, але я чоловік старий, де мені гетьманувати! До такого важного і важкого уряду треба людини заслуженої і не старої. Виберіть чернігівського полковника Полуботка". Видно було, що щире казав, і тому багато притакнуло тим словам, і тоді Полуботкові люди знову почали за ним гукати. Але старшини, які добре розуміли, що треба вибрати Скоропадського, ухопили його попід руки і поставили на стіл. "Не гідний я такої честі, не достоїн". — вщпрошувався стародубський полковник. Але де там! "Ти гідний, ти достоїн! — кричала старшина. — А це, що старий, то ще й краще, бо тепер великого досвіду треба!" — І стали тиснутися до нього й вітати як обраного за гетьмана.
Аж отеє і Довгорукий з клейнодами, мов із-під землі виліз. Уручив новому гетьманові бунчук, хоругов, булаву, царську грамоту і печать України, на зразок правдивої свіжо зготовлену. Що мав робити Іван Ілліч? — брав оден клейнод по другім, а тоді й його взяли і повели в церкву. А там уже де яка свічка була, засвітили, де який піп, в ризи вбрали, єктенію правлять. Поминають царя, чуємо, і нового гетьмана вперве пом'янули. Дивно так якось. Але що, коли нивки і левадки дають... По єктенії глухівський протопіп Бузаковський розгортає присяжний лист, що йому з посольського приказу принесли, і проводить присягу, а Скоропадський за ним слово в слово присягає, що буде вірним цареві, з його ворогами ні словом, ні листовно в ніякі зносини не увійде, так само, як і зі своїм попередником, та ще про всяке баламутство на Україні пильно цареві доносити стане, так йому. Боже, допоможи!.. Полковники зі своїми старшинами стояли коло самого Скоропадського, а ми дальше, але добре чули і зніяковіли, бо нелегко було на таке присягати. Так що ж, — чия сила, того й правда, нічого не порадиш.
Увесь час дзвонили і стріляли, по присязі гетьман зі старшинами рушили до царя на поклін, а цар у Меншикова стояв. Мене там не було і не знаю, як цар нового гетьмана гостив, але бачив я, як він з царської гостини шестірнею в царській кареті до свого двора вертав і як гроші, у папір завинені, від семигривенника до гривни, в кождому завитку між народ розкидали. І мене чорт скусив, я теж такий завиток схопив, бодай би мене...
Але гетьман не дав Соричеві докінчити цього речення.
— Про вибір кінчи! — наглив.
— Того ж дня був обід у нового гетьмана, і чернігівський єпископ Іван Максимович чернігівську Пресвяту Богородицю цареві дарував, а що там ще було, того вже краще й не казати. Ходив я, ніби п'яний, ніби дві душі в мені сварилися з собою, чорна і біла, аж отеє нині біла побідила.
Сказавши це, до гетьманових колін припад.
— Посилай мене, пане гетьмане, куди хочеш, на найгіршу небезпеку, а піду, приказ твій сповню. Прозрів я нині і побачив правду.
— Стань! — відповів різко гетьман. — Вертай до свого дому і пильнуй землі та хати, щоб вони в ворожі руки не попали. Чуєш?.. Пильнуй землі!
Сорич вийшов. Розійшлось гетьманське товариство.
Гетьман остався сам.
"Ось як воно. Розкололи Україну надвоє. Дві булави і двох гетьманів, Скоропадський і Мазепа. Нової отруї хорій матері завдали. Чи видержить вона?"
Сидів у старосвітськім фотелю серед великої салі і думав.
"Іван Ілліч — добряга. Товариш і однодумець. Не гадаю, щоби він підкопувався під мене. Заскочили його москалі і в шори старого вбрали. Хіба дружина поможе йому скинути тії шори. Але великої надії не маю, бо що гетьманша — то не полковниця, доскочив булави, так, значиться: тримай, хоч булава ця і не на його руки. Де, де! Зам'які. Полуботок твердший... А Левенець хитрун. На вибір не приїхав. Хмарно... Чекає, щоб прояснилося. Га, що ж! Кождому життя миле... Нічого нового. Це вже не раз було".
І мимохіть став перебігати в гадках події за останньої півсотні літ... Чорні ради, вибори гетьманів — то Москва, то Польща, часом для відміни турки і татари... Шарпанина, бої, ясир, руїна... Тільки пісня над пустарем скиглить...
Задумався, і здавалося йому, що стіни в танець пішли, де були двері, там тепер вікно, а де вікно, там тільки сліпий кут, — і там, і тут, і скрізь...
За дверми Рачок співав. Поганеньким, ні то діточим, ні то дівочим голосом виводив: "Кривого танця йдемо, кінця му не знайдемо. То вгору, то вдолину, то в ружу, то в калину".
Гетьман голову обома руками обхопив: "Мотре, Мотре!"
IX
Вечір злодієм підкрадався.
Хапав останні сонішні блиски і кидав у подолок чорної, сліпої ночі, що за ним, мов величезна безугарна тінь, насувалася...
У вартівні гетьманської палати на Поросючці сердюки зміни варти дожидають.
Немилосердно люльки курять. Дим сивою плахтою над головами снується, хвилює й має. Одні других не бачать, хіба ті, що в кості біля кабиці грають.
У вартівні лиш дубовий бокун під стіною і стіл посередині. Вікна слезять.
День був доволі теплий, а тепер похолодніло.
— Пропив воли, пропив вози, пропив ярмо ще й занози, — затягнув, буцім безжурним голосом, той, що програвся до нитки.
— Вивертай карман, може, там ще який таляр заверушився, — радять йому.
— А повивертало би вам очі! — відбуркує сердито, піднімається і простує спину.
— Господи! Який же він високий!.. Ще трохи і головою об стелю гепне.
— Також якийсь чорт вигадав тії кості! — нарікає. — Ані то шабля, ані то дівка, а манить. Яка тепер довга ніч, а цілу за ними пересидиш, де який гріш маєш, висотають і пустять тебе, як турецького святця.
— Кождого чоловіка мусить щось манити, — потішають його. — Одного земля, другого вода, третього жінка, а ще іншого горівка. Де ти такого бачив, щоб спокуси не знав?
— Найгірше спокушує земля, — притакнув. — Якщо ти її забагнеш, так спокій не твій. Жінкою, дітьми ореш, мордуєш себе від досвітку до ночі, а все щоб тільки їй, тій земельці, вгодити, щоб і зорати глибоко, і заволочити гладко, і засіяти рівно.
Добував зернятка з бездонних штанів і лускав.
— Ото новину мені повів! — почав вигравший товариш. — Буцімто ми й самі не відаємо, яка сила землі, буцім ми всі не вийшли з неї! Вона в нас і за нігтями.
— В тебе за нігтями кривда. Ти всіх обіграєш.
— Плеканця має.
— Ану, давай вивернім пазуху, чи не сидить там маленький, рябенький, з хвостиком, як у миші.
— Ану-те, покажи, покажи!
Приставали до нього, що ледве відганявся.
— Гетьте, бо поб'ю! — грозив, а грозив, мабуть, недаром, бо кулаки мав, мов довбні, хоч палі ними вбивай.
— Виграв, виграв! А де ж тії маєтки, що я їх на вас доробився? — гукав.
— Бо п'єш! — підхопив котрийсь.
— П'єш, братичку, п'єш, як смок, — твердили другі.
— А горілка теж страсть.
— І шкідлива, здоровля псує.
— Бабам, — боронився той.