Прапороносці

Олесь Гончар

Сторінка 49 з 80

— Все розкажи.

— Про те, як танк підірвав?

— Ні, розкажи, як порушив наказ командира роти. І, переходячи на свій філософський тон, Іван Антонович запитав уже цілком серйозно:

— Скажи, ти замислювався над своїм вчинком? Робив ти йому тактичний і психологічний розбір?

Черниш думав про це. Справді, що понесло його в ті ворота, де він — дуже ймовірно — міг позбутися голови? Офіційного наказу він не мав, навіть навпаки. Жадання слави? Було, може, й це, але тільки ради цього навряд чи він згодився б ризикувати життям. Почуття помсти? Черниш знав, що мстиве почуття солдата важить на фронті багато. В одного фашисти спалили хату, в другого дочку вивезли на каторгу, третього самого гноїли в концтаборах. Все це важило багато. Але чи тільки це? Чернишева сім'я в часи лихоліття була далеко від України і горя окупації не зазнала. Йому хату не спалено. Його мати не звідала образ чужоземців. Отже, не особиста помста гнала його з гранатами до воріт.

— Мені просто хотілося знищити танк, — сказав Черниш. — Щоб одним було менше... Щоб хоч на крок чи півкроку ближче до кінця війни.

— Та хоча б уже пошабашити, — сказав капітан Чумаченко, закурюючи з кисета Івана Антоновича. — Скільки вдома роботи жде... Знаєте, до війни я працював електриком. Була така на півдні високовольтна мережа "Дніпроенерго". Може, бачили за Дніпром по степу високі металеві щогли? Ото вона. Між іншим, помітно змінила знаменитий український пейзаж. Мені випало щастя і будувати її, і працювати на ній. Коли ми ставили ці щогли, я ще був комсомольцем. Бравий, знаєте, хлопець був, чубатий.

— А тепер, бач, скроні вже як сніг, — задумано зауважив старший лейтенант.

— Що ж зробиш, Антонович?.. Потерло нас. І мережу мою потерло. З тих проводів, що я їх власноручно натягував... ложки при німцях виливали. Проводи, знаєте, алюмінієві, товсті.

— Може, оце моя трофейна з них? — невесело пожартував Черниш, дістаючи складану ложку з-за халяви.

— Може... І скільки там нашої праці вкладено! Наших радощів! Нашого серцяі.. Коли ми форсували Дніпро, я побачив нашу славну щоглу — Дніпрянку. Вона була змонтована на воді. Красуня, знаєте, була. Легка, струнка, на високому фундаменті. А тепер, дивлюсь, лежить як утоплена, головою в воду. Хотілося б так підійти, обійняти, сказати: встань, підведись. Вам, мабуть, важко це зрозуміти. А для мене мережа була всім. Бо не тільки я її зводив, а й вона мене зводила, підіймала. Родом я з Лоцманської Слободи, є така на задніпровських пісках. Батьки і діди мої ганяли дуби по Дніпру. Так от, як стала діяти мережа "Дніпроенерго", то й моє село змінилося теж. Було таке, як ото малюють українське село на картинах: хатки під соломою, тополя край дороги, місяць над нею... А тут поряд з тополями виросли край шляху ажурні металеві щогли. Краса! Електрика на вулицях. Та ще вечори місячні. При щедрому освітленні жили. На очах, розумієте, краєвиди мінялись. І я, лоцманський парубійко Гаврош Чумачок, стаю тим часом інженером Гаврилом Петровичем Чумаченком. Отака то мережа... Як же не любити було ту мережу? Всю душу вона вбирала... І ось одного разу—тривога! Лінійники повідомляють, що, мабуть, обрив. Звичайно в таких випадках що робиться? Виключається рубильник — і годі! Ремонтуй.

Правда, для цього мусять зупинитися всі підприємства Новомосковська чи Павлограда на кілька годин, а то й на цілу зміну. І, знаєте, мені стало тоді так боляче за мою мережу!

Не хотілося, щоб хто-небудь сказав про неї погане слово. Не хотілося почути його, як про кохану дівчину. І я взявся усунути обрив, не вимикаючи струму. Ви уявляєте, що це значить? Струм іде по мережі напругою в тисячі вольт. Коли б десь ледь звихнувся — за секунду з мене був би попілець. Але що ж? Дав розписку, як перед операцією, що беруся добровільно. І взявся... Не говоритиму про технічні деталі цієї справи. Справа, знаєте, дуже делікатна. До того ніхто у нас не пробував так...

Скажу тільки одне: коли працював — а воно саме ніч, негода, сині іскри мерехтять у йонізованому повітрі навколо проводів, — коли працював, ні разу якось не подумав про себе. Мабуть, саме так, як Черниш сьогодні в під'їзді. Працюю, руки мліють, а мені так гарно думати, що всі заводи міста працюють безперебійно, сотні людей стоять біля верстатів і не підозрюють, що десь у степу орудує штангою невідомий електрик, дарма що його кожної секунди може спалити струмом...

— Коли це вкрай потрібно, я розумію, — розважливо буркотів Іван Антонович. — А тут... Тут не було такої потреби. Де ж пак: на герць із "тигром" іде, в артилеристів здобич перехоплює... Не забувай, Черниш, що країна віддала фронтові своїх найсильніших, найміцніших, найвідданіших. Вона послала їх на Дунай не для того, щоб вони розтринькували тут свої життя наліво й направо...

Антонович суворо засуджував тих офіцерів, які іноді, заради зовнішнього успіху, легковажили собою або підлеглими. "Невиправдані людські втрати — найбільша ганьба для командира", — говорив старший лейтенант. Щодо цього погляди Антоновича цілком збігалися з поглядами комбата. Завжди урівноважений і терплячий, капітан Чумаченко ставав нещадним, коли виявляв, що якась рота зазнала марних втрат людьми.

— Ти розумієш, що дано в твої руки державою? — пробирав він якого-небудь надміру запального вояку. — Не коня, не машину, не верстат. Шофер машину поб'є, та й то його судять. А це ж люди. Люди, розумієш?

Здається, краще, ніж будь-хто, розумів це Іван Антонович. Залишаючись в душі суто цивільною людиною, він, проте, був майже закоханий у справжнього бійця-фронтовика.

— Може, тому що фронтовик щодня зустрічається з смертю віч-на-віч, — уголос міркував зараз Антонович, — він пізнає краще за інших справжню ціну життя. Ви помітили, що на фронті люди живуть дружніше? І мені здається...

Іван Антонович не доказав: на подвір'ї грякнувся важкий снаряд. Хвилину всі мовчки вслухалися, потім Черниш підвівся:

— Піду гляну, чи вартового не зачепило. Капітан і Антонович теж встали. Переступаючи через

бійців, що спали покотом, вийшли на подвір'я. Повітря

було гірким, димним.

— Пропуск? — почувся голос Романа Блаженка.

— Не впізнаєш, Блаженко?

— А запитати мушу!

— Правильно.

Десь над головами спокійно, впевнено ходили кукурузники. Муркотливі невтомні друзі піхотинців, вони колись бомбили фріців у курських та українських кукурудзах і там дістали від бійців жартівливе наймення куку-рузників. І це солдатське прізвисько вони донесли до угорської столиці, де вже нема під ними ніякої кукурудзи, а височать самі кам'яні бескеття. Кукурузники ходять над ними спокійно й розважливо ніч крізь ніч.

За Дунаєм встають малинові гори. Палахкотить Буда по той бік Дунаю. Горить щось і поблизу, в цьому кварталі. Тріскаючи, вишкірились червоні ребра кроков. Над іншою будівлею повалив дим, кучерявлячись верховиною, мов дуб. З одного боку його біле пагілля взялося зловісно-червоним. Більша частина димової кучерявої крони лишалася в тіні і тільки вгадувалась. Але десь унизу завирувало друге світляне джерело, і гігантська крона вся окреслилась, заморгала... Те моргання, часте, як від літніх далеких блискавиць у степу, здавалось, погойдує дуба. Ось він уже розпливається, росте, перетворюється на хмару. І все моргає. Від цього німого моргання здається, що і все небо, і вся земля гойдаються.

— Не холодно, Блаженко? — питається старший лейтенант.

— Байдужки.

Боєць стоїть, поклавши на автомат руки в лайкових рукавичках, що потріскались йому на швах.

В ячейках темніють міномети. Тепер вони нагадують собою ряд міцних довгошиїх лисиць, що, звівши передні лапи, присіли на хвостах в напруженому чеканні. Біля мінометів у ячейках сплять бійці, накрившись плащ-палатками і зогріваючись власним диханням. Іван Антонович обходить їх, присвічує ліхтариком. Палатки посивіли від морозу.

Десь на лівому фланзі зметнулись в небо пружні хвостаті комети "катюш". Полетіли ясними вогняними трасами через темний Дунай на Буду. За хвилину донеслось звідти гоготання, наче прокотився молодий весняний грім.

— Лунко, — каже капітан Чумаченко. — На хорошу погоду. Отак заводські гудки у нас над Дніпром:, на дощ — хриплять, а на добру погоду — співають лунко.

XXIII

Пешт, східну частину міста, уже було майже цілком очищено від ворога. П'ять тисяч кварталів зосталися за спинами наших бійців. Вибиваючи ворога з кварталу в квартал, радянські війська уже притиснули його з трьох напрямків до Дунаю. Ворог шалено оборонявся в набережному районі.

По той бік Дунаю в білястій імлі танула Буда, спускаючись терасами кварталів до самого берега. На горі бовванів високий королівський палац. Артилерія, встановлена противником біля палацу і нижче, попід горою, обстрілювала звідти Пешт.

Полк Самієва і його сусіди вже штурмували перед-парламентський майдан. Самохідні гармати і танки, вирвавшись із засідок, де вони ще з ночі, причаївшись, чекали сигналу атаки, тепер прочісували весь майдан до самого берега. Під їх прикриттям штурмові групи ривок за ривком наближались до Парламенту.

Мінометники Кармазина прокладали шлях автоматникам свого батальйону, які наступали праворуч Парламенту через невеликий сквер. Мали завдання вийти до набережної.

Поміж пам'ятниками, фонтанами, залізними огорожами перескакували, відстрілюючись, німці. Штурмові групи витіснили їх із скверу, і німці тепер вели вогонь із-за колон Парламенту, із-за гранітного поруччя набережної.

Енергійний бій наростав. Як лісове птаство, стрекотіли автоматники поміж кам'яними громадами. І міномети сьогодні били якось особливо лунко і наче аж радісно.

Мінометники за цей ранок уже кілька разів змінювали позицію, маневруючи у фарватері штурмових груп. Зараз гарячі міномети вичахали у самому сквері. їхні труби ще димилися, немов дихали парою на морозі.

— Дожились, — весело вигукнув Іван Антонович, — дожились, що бити нікуди!

Справді, штурмові групи вже зблизилися з противником на таку відстань, що міни могли б зачіпати своїх. Бити по ворожому тилові? Але тилом був Дунай.

Дунай, Дунай! Так ось який тиі Не голубий, не вальсовий!.. Темний, як хмара! Широке смертельне поле, згубна нейтральна зона! Потовчена снарядами крихка крига треться об береги. Вирують гемні глибини, яво-риіься вода, як на підводному камінні...

46 47 48 49 50 51 52