Вона в нас не хазяйка — любить довго спати та вилежуватися. А як і прокинеться, случаєм, рано, то все одно надолужить — то вмиваннячком то вбуваннячком. Та й молода вона ще, не думав я її сей год віддавати. А, по правді сказать, і весілля ні за що відбути.
— Оо! Це ви, свате, таке вже завели, що вас і до вечора не переслухаєш. Тут випить хочеться, аж шкіра болить, а вони завели. Кажіть ділом: чи віддаєте, чи нехай ще підросте?
— Та хтозна... Треба ж і дівки ще запитати — як вона... А що, Катре? Чи згодна ти йти заміж за оцього молодця?
Катря нічого не відповідає і тільки ніяково довбе пальцем глину печі. Це й є знак згоди. Одвічний символ руйнування домашнього вогнища для можливості створити своє власне, молодше, довговічніше.
Тільки згодом ледве чутним голосом промовила:
— Я не знаю... Як батько й мати..
— Та я нічого, — каже батько. — А ти як, стара?
— А я що ж? — Ти всьому дому голова — твоя й воля.
— Моя то моя, але ж бо й ти маєш сказати своє слово. Мо’ ви з дочкою й не наготовили нічого, тим і огинаєтесь та на мене складаєте.
— Та ні... У нас усе готово. Ну що ж, дочко, — неси.
Катря немов з усиллям відривається од печі. Повільним кроком виходить із хати. Згодом увійшла знову, несучи на дерев’яній тарелі два рушники й хустку власноручного вишивання.
Принесла, поклала на стіл. Тричі поклонилася батькові, тричі матері, тричі сватам. Взяла рушник на дві руки й з поклоном подала першому сватові. Той узяв і, держучи в руках, поклонився раз батькові, раз матері.
— Спасибі ж вам, батько й мати, що ви свою дитину добра вчили. Ба, яких гарних рушників надбала!
І другому старості теж вручено рушника. Потім Катря взяла хустку й підійшла до Антона. Але не зовсім: зупинилася в двох кроках і поклонилась.
Антін сам підійшов до неї, і вона заткнула йому хустку за пояса. При тім так почервоніла, що, здавалося, кров бризне з лиця. А Антін стояв блідий та
аж наче ще покращав.
— Ну, слава Богу, слава Богу! — каже старший сват. — Тепер же ж треба замочити рушники. А то як порозсихаються, обручі позіскакують — що ми тоді будемо робити?
— Та ще й у дорозі, — додає другий сват. Чомусь воно завжди так буває, що другий сват мовчазніший та все тільки підбріхує.
Батько й мати просять старостів сісти.
— А діти нехай підуть та покличуть сусіда. На першу чарку.
Катря й Антін виходять. Мати встигає шепнути: "Гляди ж, до дідуся насамперед"... Катря киває: я й сама, мовляв, знаю.
Тарасові й за Катрею хочеться побігти, але ж і тут такі цікаві речі — шкода прогавити.
Батько частує старостів. Ті випивають із приговорами:
— Ну, дай же, Боже, нашим молодим і здружитися, і на світі нажитися, дітей діждати та й попарувати.
— Дай, Боже, щоб усе було гожєт Щоб оця пара та щаслива була: ківшем горілку пила, коробкою діти міряла, і щоб до старості тішилися одно одним.
Батько дякує за добрі побажання, а сам каже коротко:
— Нехай їм Бог дає, як сам знає й відає.
Мати якась — наче прибита. На лиці мов переляк малюється. До чарки тільки притулила.
— Нехай їм Бог помагає.... Як гарно починається — щоб так і кончилось... веселенько та тихенько...
Рипнули двері — почали приходити люди. Рип та рип — і не зчувся Тарас, як нарипалося повну хату люду. Та всі якісь радісні, випивають кругову чарку з охотою. В повітрі вже літають слова, повні блеску, гумору. Присне регіт, як жар на ковадлі.
Батько одно знає — підносить. Люди випивають, приказуючи:
— Спасибі вам, сусіде, що й нас не забули. Нехай же Бог помагає вам і дітям вашим.
А баби, зморгнувшися, вже й заспівали, як вони:
... на сватанні були, мед-горілочку пили, за малую та часиночку знайшли собі та родиночку...
Тараса вразила глибина думки, заложена в цю пісенну зворотку. І справді: ще півгодини перед тим і Антін, і його батько, мати, і всі їх близькі — то були чужі люди їм, Шевченкам. А от минула "мала часиночка" — і це вже їхня рідня.
Мусиш їх усіх, Красицьких, сприймати за своїх.
Прийшов дід Іван — і в хаті стало якось урочисто, поважно. Діда посадили на покуті, й він поглянув звідти на всіх орлиним своїм зором. У ньому справді було щось орлине. Старий літами, але зуби всі цілі... у волосся й вуса вкинулася сивизна, але брови чорні, як у парубка.
Прийшли й дівчатка. Гурточком. Як ото маків цвіт одразу вся грядка цвіте.
Знає ж їх усіх Тарас, але такими їх іще не бачив. Де й поділася ота задерикуватість, невдержима насмішливість, завжди підтримувана вибухами реготу дзвінкого, як срібний блеск.
Поважні та серйозні, входять вони до хати, шпетненько виступаючи, губи підібравши на шнурочок. Посідали... пооправляли спідниці й плахти й сидять, мов реп’яшки.
Піднесуть їм чарку — вмочать губи злегенька, хусточками обтирають, та все так делікатненько, що куди тобі.
А потім, не змовляючись, не зкивуючись, не зморгуючись, заспівали. Стрійно та лагідно. І пісня їх була повна поезії, повна особливих, небуденних слів, але те й не дивувало нікого. Бо це ж вони й творці були тієї пісні. їх матері, баби й далекі предки. І так природньо було думать, що інакшої пісні й не могли вони утворити, ці гарно вбрані дівчата.
Пісня їхня була від імені засватаної дівчини. Та дівчина говорила, що якби вона знала, в яку сторону буде засватана, то скувала б собі золоті крильця й полетіла б звідати чужу сторононьку. А особливо хотілося би їй подивитись —який то буде чужий батенько: "Чи він добрий, чи він добровірний, чи він такий, як мій рідний..."
І виходило, що й чужа сторона: гірша, й чужий батенько теж. У рідного батька, хоч кругом гори, але вільно всюди ходити. А у нерідного батька хоч і рівно довкола — але не можна піти, куди схочеш. У рідного батенька живучи, хоч і піде куди дівчина, хоч і забариться, але, вертаючись, не почуває страху, не лякається докорів. А у свекра як піде куди, то, хоч і не забариться, вертаючи, а все серце неспокійне: чи не лаятимуть?
Катерина підходить до дівчат, просить випити й закусити, а вони замість відповіді дякують піснею. А потім нараз вдарять весело, мов дзвіночками задзвонять:
Ой гороше, гороше,
Сіяно тебе хороше —При долу, при долиночці І при ясному сонці.
Ой Катрусю ти, Катрусечко,
Сватаєм тебе хорошенечко —При роду, при родиночці І при ріднесенькій неньці.
І пісня за піснею розцвітають, мов квітки, в убогій цій хаті й приховують, скрашують убожество. Чарами поезії претворялася бідна хата в золоті хороми із тисовими столами, дубовими лавами. А по тих столах виноград і заморські напитки в злотокованих чарах, князь із княгинею в пишних уборах. У князя навіть кінь срібні підковки має! А в княгині ясна зірка в лобі світить.
І радісно всім оцим простим людям купатися в тій красі й перестати хоч у пісні чути себе рабами.
II
Це сватання зовсім перевернуло все життя в Шевченковій хаті.
Насамперед тиха оселя перетворилася наче в торговицю якусь. Баби не переводилися. Тут і сусідки, й родички, й уся близька та далека жінотва, Рукава у всіх позасукувані, обличчя заклопотані, і всі вони галасують, бігають, турбуються, перекоряються, регочуть.
А Катря... Простіше було би сказати, що Катрі зовсім нема. Скажуть їй: піди туди, стань отак, повернись, поклонись — і вона усе те проробляє з якимось
застиглим виразом не то переляку, не то здивування на обличчі.
Тарас пішов у школу... але вчитель одпустив його до-дому. Так і сказав:
— У тебе весілля в хаті. Поки не відбудеш — можеш не ходити до школи.
Коли Тарас вернув до хати, там уже було повно дівчат: Катря наскликала
"на батьків курінь" — ліпити вареники.
Сміху, реготні — аж стіни танцюють!
Почали ліпити вареники для бояр "із підманою". Одна покладе хріну, друга солі, третя муки, оріхових шкарлупин, цибулі, а то й тріску. Приказки й приговори, мов струмки іскристі, бризкають доокола. Пісні родяться самі: зазвучать — забринять, тільки що розслухаєшся, а вона й урвалася.
Тарас сидить у кутку зачарований. Він ніколи не бачив весілля так зблизька, ніколи не чув такої сили пісень. Ані одної хвилини порожньої, щоб без пісні.
Аж ось почулися звуки музики, гомін і тупотня. Тарас вибіг з хати.
Повен двір людей — це прибув рід молодого. Музики ріжуть, баби й бояри танцюють. Та й з дядьків який заохотиться.
Серед бояр перед веде Кирик. Так його звуть усі — Кирик. Заводіяка та чудасій між парубоцтвом, як ото дядько Свирид між мужиками. Він і немолодий уже, сказать, але такий жвавий та меткий, що аж шкіра на ньому горить.
От і зараз. Танцює "по-жаб’ячому": витягає ноги, надимається. А потім скакує нараз і починає показувати, як танцюють у Московщині. Він робив там довший час, то й понабрався їхніх пісень, приказок.
Антін не той уже блідий парубок, що був учора. Аж повищав наче.^Краска грає в лиці. Висока шапка, чорний вус. Як ходить, то голову гордо триває. Мов полковник перед своїм полком, так він між своїми боярами.
Староста виходить із хати, кричить:
— Гей, люди добрі!.. Пускають нас, спасибі їм, у хату! Ідіть усі — є що їсти й пити!..
Музика гримнула дужче. Попереду йдуть батько й мати молодого.
Вони, кажуть, заїжджі люди. Чи то шляхтичі якісь давні, чи хто їх знає, а тільки чимось відмінні від тутешніх людей. Вони мужикують, як і кожний, а от щось та не так. Десь гудзик інакше пришитий, десь хустка не туди кінці держить.
Вони, сказать правду, були проти женіння сина із такою харпачкою, як Катря Шевченківна. Вони були певні, що їх Антін зможе знайти собі куди багатшу дівку. Але Антін затявся: як не оцю, то ніяку.
— Чим вона тебе причарувала? Ні зросту, ні виду. Та ще й гугнява.
— А для мене так кращої й у світі немає.
Скріпивши серце, погодилися, але там, усередині, щось зосталося. От і тепер. Неначе всі слова вже сказані, всі кінці одрізані, повороту нема — а від сватів усе йде якийсь холодок.
Ніби й не дивиться нікуди старий Красицький — а все бачить з-під прищулених очей і іноді ледве помітно й похитає головою: не такої Антону судженої сподівалися...
На щире й сердечне запрошення Шевченків відповідає гречною, але холодною подякою. І взагалі тримається так, мовби кожним рухом говорить: "Хоч я з вами п’ю й гуляю, але ви кожної хвилини мусите пам’ятати... хто ви й хто я..."
Може, воно так і не було в дійсності, але всім так здавалося. І тому, коли
Кирик вибирав хвилину і, стоячи за старим Красицьким, витягався "у хрунт", вилуплював по-баранячому очі й прикладав розчепірену п’ятірню до виска —громада охоче, хоч і в рукава, реготала.
В хаті миру — як він тільки тут і поміщається.