Та й уже... Та й по всьому...
А може ж, воно миле було та втішне?.. А може ж, воно щастя сіяло доокола і радість?.. А може ж, виросло би і світові, бідному, нищому світові, душу печаливую принесло?..
Ридала... Ридала над сим трупиком, над сею невимовною скорботою осінніх діточих похорон, над утраченим тихим спокоєм плебанії, над теплом безефектовної любові. Було — і нема... Нема і не буде.
Бо важко тут, в дикій пустині, в печерах і скалах, але ще важче було би там. Піклуватися, може, будуть, пестити навіть, а в душах все триматимуть думку: а що, як іще підвернеться який чорновусий леґінь? Утекла раз — то на другий вже легше...
І ці недоговорені фрази, і сховані погляди недовірчиво-сті, і ці вічні, вічні, вічні підозріння — о боже!.. Та цього ж не можна витримати!.. Ліпше відразу гострий ніж у серце, ніж отаке життя.
І не знала. І томилася, і мучила сама себе. Не було куди йти, не було смислу життя. Ставала не раз над пропастю і дивилася в імлисту глибінь. Думалося: от стати лиш маленьким кроком на цю порожнечу — і вже не треба буде тоді віддаватися п’яному опришкові, і мучитися болями повороту, переносити дикі кпини життя. І настане віковічний спокій, безтривожний, бездвижний...
Але в цю хвилю легко-легесенько щось дрижало під серцем, ворушилося — і все щезало. Вся тоска, розпач, увесь біль. Жити!.. Жити для дитини — і в тім був уже і смисл, і щастя, і ціль, і радість. Жити хоч би в вічній тьмі, хоч би в вічній нужді, хоч би в вічній тривозі. Най буде холодно доокола — коби лиш дитиночці було тепло; най буде самотньо — коби лиш дитиночка матір мала. Буде жити, буде жити всюди. Жила б навіть і тут, серед цього каміння сірого, під холодом дощів, в диму колупаної печери, — коби лиш знала, що то ліпше буде для дитиночки. Але ні, не буде тут ліпше, не буде... Тут мрєчі спбленають, сніговиця викупає, вітри осушать, зима ковдрою прикриє... А з шуварів сорочечка витчеться, прутиком підпережеться...
Ні!.. Нізащо в світі!.. На службу стане, гній з-під корів ви-мітувати буде — але звідси, звідси, звідси чимскорше.
В нетерпеливості зскакувала і... сідала знов...
Неперебійним залізним кільцем стулилися гори, небо повисло, дика в тузі пісня коло далекої ватри. Зв’язані руки й ноги, нема як рухнутися.
І знову день ішов за днем, мчалися безупинно хмари над головою, стікали до безодні дощові потоки, і все було по-давньому. 1 нема куди тікати, не знала би навіть, в якім напрямі. Раз спробувала було дуже здалека розпитати Марусяка, але опришок лиш засміявся, оскалюючи зуби.
— Меш кікати, шо стежини питаєш? Ой-га, любко, дай покі’. Відцив ті онна доріжка — зі мнов на шибеничку, ає.
А Юрчик мовчить. Все бокує, лежить сам далеко осторонь, а потім і цілком щез. От так-таки нічого нікому не сказав, ані однісінького слова — і щез. Лягали — був, а встали рано — нема.
— Він усе так.
— Навкємило си та й пшов.
— Тепер з рік го не чути буде.
Маруся слухала ці одрубні фрази — і мов приговор смерті їй читали... Так от який він, Юрчик... Так от чого були варті усі його співчування й обіцянки. Попросту забув. Обридло йому тут, узяв та й пішов, як завше. І забув, що попадю словами вбезпечив. Недурно все говорив: "Слова — що? Пусте".
На кого ж тепер надіятися? Де помочі шукати?
І рішила тікати. Куди, як — все одно. Не знає дороги — нехай. Он ледве-ледве видніється в тумані Говерла — на неї буде дивитися і йти. Може, стрінеться хто, покаже дорогу.
Хто?.. Хто зустрінеться тут тепер, коли зігнали вже маржину, коли обезлюділи пустині полонин, приготовляючися до довгого зимового сну. Нікого немає тут тепер в горах, ні душі. Розбійники лиш ватри палять ночами та виє зблуканий вовк.
А як і стрінеться хто — чи не заведе куди у пропасть, щоби знущатися? Або, ще в тисячу раз гірше, — чи не притягне сюди, назад, щоби Марусяк, регочучи, просив розгости-тися коло ватерки, відпічнути?..
Але ж ні!.. Не може цього бути! Люди ж не звірі. Мене ж так любили в Криворівні — невже ж я стала іншою і менше заслуговую коли не любові, то хоч жалості, співчуття? Не для себе ж я прошу, а для неї, для тої милої малюточки, що тут, в собі, несу... Ні, ні... Люди — добрі... Пригріють коло вогню, гілля нарубають для постелі, покажуть дорогу... погоню відведуть...
І це сталося — навіть сьогодні.
Цілком несподівано для всіх прибіг якийсь доброволець, щось шепотів Марусякові; відтак усі опришки голосно говорили, сильно розмахуючи руками, а потім борзо почали збиратися, узброюватися.
Дмитри прибіг до печері, де лежала Маруся. Не встигла вона навіть крикнути, він зав’язав їй руки, ноги, притяг тугіше і кинув на вереті.
— Гей, пане ватажку! То же таки не по-люцьки, — обізвався хтось із опришків. — Таже звірина може прийти абощо...
— Пазь свого носа! — кричав Марусяк і грозив, що бандури випустить кожному, хто лиш буде мішатися не в своє діло.
Здвигаючи плечима, відходили опришки пріч. Як там не як, а баба, що кобила: мусить мати свого ґазду.
Маруся й не оборонялася. Зрештою, це і не привело би ні до чого. І лишилася, спутана, мов колода. Слухала, як затихає, віддаляючися, гомін опришківський, як розплився в повітрю останній звук, що говорив о присутності живих людей, — і стало тихо...
Величезна, необ’ятна тиша надвинулася на ці безгранич-ні простори і утопила в собі все, як в морі... Дотлівала, певне, там десь ватра; унизу, в темних сиглах, шумів отой дивний потік: виривався гнівно й насильственно з-під землі, мов мучили там його, а потім, пробігши кілька кроків, щезав. Щезав безслідно. З’їдало його щось.
В діру печери видко було кавалок сірого неба. В німій боротьбі ворушилися на нім хмари. Десь збиралося, мабуть, на дощ...
Один ремінь сильно в’їдався в руку, і рука боліла. Але Маруся не хотіла навіть поворухнутися. Нехай... Нехай приходить уже смерть... Аби лиш відразу.
І лежала без руху, без мислі, справді, як колода. Отупіла. Лиш віддихала, але вже й не дивилася і не мучилася. Занадто вже. Омертвіло тепер усе, отерпло, от як ся рука...
Якісь процесії якихось білих ченців проходили перед закритими очима... скакали дива на конях високо і безтолково... з середини квітки висовувалася друга, з неї третя, з третьої четверта і так без кінця... Відтак мов засипляла... мов летіла у пропасть... знову прокидалася... і знову летіла...
...Одразу відкрила очі... Хтось біг...
Завмерло серце... Людина біжить — чути, що людина. Великим кроком... Ближче... ближче...
Діра в печері затулилася чиїмось тулубом... стало темно. Нахилилося лице... Це був — Бідочуків.
Скрикнула Маруся і забилася, як в тенетах. Але опришок шепотів:
— Не бій си... не бій си... я нічо ті не зроб’ю... Укік-сми, аби хоч руки... руки ті роз’єзати, — і сопів, задихаючися, і крутив зубами сильно затягнуті вузли.
Вузол подався. Руки стали вільні.
— Ноги сама... Ноги сама... сама... сама... — і щез.
Все то було занадто раптовно. Першу хвилю навіть не поворухнулася ні одним членом. Лежала, мов все ще кріпко зв’язана. І лиш потім сіла та розглядала несвідомо сині полоси на руках, стараючися зрозуміти — що ж це, властиво, сталося.
Але коли усвідомила собі, що вона сама, що Марусяка, і опришків, і нікого нема близько — заквапилася, заметушилася. Згинаючися в вузол, розплутувала ремені на ногах, пальці собі покривавила, але розв’язала.
Розв’язала і, не оглядаючися, ні о чім не думаючи, кинулася бігти.
XLII
Мусила сісти, шукати захисту. Дощ ілляв, як з відра. Бігла б і мокрою, але боялася, що перестудиться сильно і то пошкодить дитині.
Уже, мабуть, далеко вона, бо давно вже біжить. Чує голод і тепер лиш пригадує, що цілком, от так-таки цілком не взяла з собою нічого. Хоч би кулеші кавалок.
Мокро під смерекою. Дрібно-дрібно просіває дощ, але невпинно, уперто. Одежа прилипла до тіла... Щось велике наблизилося. Ще не прийшло, але от стоїть десь тут, за спиною, і, коли підійде зовсім, обхопить гострими руками — тоді вже... кінець...
Куди бігти? Куди?
Старалася запевнити себе, що біжить в однім напрямі, в тім, де бачила Говерлу два дні тому, але внутрішній голос казав, що це неправда, що вона, може, десять разів уже міняла напрям. Таже мрєч безперестанно снувалася перед очима, застилала іноді так, що навіть власної руки не було видко. Дмухав вітер, відганяв пріч оці моря, але однаково нічого не було видко, опріч стін дощової тюрми.
Страшно боялася жерепу і обходила найменшу його пляму. Наслухалася стільки о тім живім лабіринті Чорногори, що боялася навіть близько підходити до темних плям. Оминала здалека, стараючися потім взяти той же самий напрям, але чи удавалося то їй — не знала.
І от тепер впереді — повна невідомість. Куди ідУть ці жолоби, куди похилилися обочі, на який край дивляться й що бачать оті ген-ген високі верхи — бог знає.
Впрочім — все одно. Треба бігти і більш нічого. Як-небудь... Може, господь змилосердиться. От тільки нехай хоч трохи устане дощ, хоч трохи на небі пробереться.
Вся дрижала від зимна. Довше сидіти без руху не могла, тому, не дочекавшися, нім дощ утихне, побігла знову, аби хоч загрітися трохи.
Попався під ноги якийсь плай. Був, очевидно, якийсь давній, закинений, бо часто зовсім зникав з-під ніг. Вів усе вниз, униз, а врешті цілком згинув, і скільки не шукала його Маруся, — не могла знайти.
Стала. Глянула доокола.
З обох боків насунулися стіни. Високо-високо пішли вгору. Однаково глибоко було униз і далеко догори. Ні доріжки, ні найменшого сліду присутності хоч якої живої істоти.
Мільйони овець ходять щоліта полонинами Чорногори, а сюди не зайшла, мабуть, ні одна.
І простяглися з-за спини холодні сталеві пальці, і от-от схоплять, і вирвуть крик безумний з горла... Оден! А потім — смерть.
Але ні... Треба боротися... Треба жити! Треба бічи, хоч би з останніх сил.
Внизу, в рухливих простирадлах туманів шуміло щось. Певно, потік.
"Піду туда. Все ж потоком можна вийти куда-небудь".
Потік в’яже з чимось. З чимось — аби лиш не з цею безконечною порожнечею! Знала, що й ближні до житла людського потоки заростають іноді так, що нема можливості продертися; знала, що в цих дебрах коло води найскорше можна наткнутися, на звіра, все те знала, але — не пустиня, аби лиш не пустиня.
І без дороги, без напряму йшла вниз, рівнобіжно уявленому потокові.