А як ту їхати, коли дома таке.
— Так ось сього Довбуша з його ватагою бачив один із моїх селян у нашому лісі. Випадково наткнувся, але зумів утекти непоміченим і дав мені знати. Чого Довбушеві йти в наш ліс? Це ж йому не по дорозі. Очевидно, він, щоб не йти дурно назад, надумав ограбувати ще кого. В першу чергу мене, а потім, мабуть, і тебе, бо ти на дорозі. Оборонитися ні в тебе, ні в мене немає сили, тож я вирядив усіх своїх у ліс, а сам оце до тебе. Давай тікати. Якщо виховаємося одну ніч — Довбуш піде собі в свої гори, й небезпека мине.
— А двір спалить…
— Ну що ж… Другий поставиш… А як життя позбавить, як Злотніцького?
Пан Андрій стояв хмурий.
— Я їхати не можу. Дружина на злогах… от–от почнеться.
— О–о–о… Це гірше, це гірше… А проте, знаєш? Кажуть, що Довбуш жінок не займає…
— А Злотніцьку?
— Ну там особливі умови. Мала нянька спала в одній кімнаті з панею. І як усе почалося — залізла під ліжко. Чула, як Злотніцький предлагав Довбушеві гроші, весь свій маєток, а той відповів: "Не по гроші я прийшов сюди, а по твою душу, щоб ти більше людей не мучив". У тебе ж такого нема, отже, я думаю, що твоєї жінки та ще на злогах він не займе. Я певен, що він і Злотніцької б не рушав, якби самого не було дома. Не захотів би ж "із бабами воювати". Так і тут. Їдьмо. Нехай твоя зостається сама — се буде шансом, що й вона уціліє, і ти. А коли зостанешся — шансів не буде й, дивись чого доброго, обоє згинете.
Пан Андрій хруснув пальцями.
— Ні… не можу.
— Ну як знаєш. А я їду. Ніч перебути в лісі — це байка. Єй, не дурій, Андрію! Пусти мене до пані Малгожати — я сам з нею побалакаю, і певен єстем, що вона сама тебе виродить.
Пан Андрій нервово ходив по хаті. Козловський говорив правильно, але виїхати, рятувати себе, а жінку кинути на паству розбійникам — проти такого виходу бурилася вся шляхетність, все, що було рицарського в пана Андрія.
Козловський направлявся до виходу. Ще раз обернувся.
— Не жалієш себе — пожалій хоч дружину й те дитя маленьке, що має прийти на світ. Ти ж їх доводиш до погибелі тим, що зостаєшся. Востаннє кажу тобі — їдеш? Ні? — і брався за клямку:
— Підожди… я піду побалакаю…
Пан Андрій пішов. Що вони говорили там — невідомо, а тільки вийшов від дружини такий похмурий, яким іще ніколи не бачив його пан Козловський. Видно, йшов проти своєї натури, проти своєї суті, лише за голосом розрахунку. В таку хвилину, коли важилося життя дружини і то важилося двічі: на вазі природи й на добрій ласці чи неласці розбійника; в таку хвилину, коли жінці взагалі так треба, так необхідно, так безумно хочеться мати коло себе чоловіка, оборону — він, пан Карпінський, такий чулий до всіх, такий готовий усім допомогти, кидає — кого? Приятеля кровного свого, матір своїх дітей, своє миле, дороге, єдине подружжя. Ні, не гонорово.
Правда, дружина теж згоджувалася з тим, що пан Криштоф правий, сама молила й заклинала.
— Їдь… Для мого й твого спокою — їдь… Зараз… Не трать часу. Вже темніти скоро почне.
Але в тоні її голосу, в очах вичитував пан Андрій: "А ти все ж мене не послухай і зостанься. Щоб я почула твою руку в своїй в найтяжчу хвилину, щоб ти став у моїй обороні, коли опришок увійде сюди з ножем".
І все ж "шанс", про який казав пан Козловський, переважив усе. Ради цього шансу сідав пан Андрій на коня.
Вийшла пані Марцеля.
— Прошу дозволу зготовити стіл для опришків.
— Добре, — тільки й сказав пан Андрій. Вже сидів на коні, а ще вагався. Поманив до себе пальцем Мацєя.
— Слухай. Я не поїду далеко. Ти постав три мушкети на вежі й коло них кого з людей. Як справи підуть погано — звели стріляти з усіх трьох один за одним. Я примчусь — і най тоді воля Божа…
Торкнув коня й виїхав.
XXVII
Пані Марцеля звеліла заставити в сені столи, приготовити їсти, горілки, а сама пішла до породіллі.
І саме впору. Вже було невиносимо терпіти, хоч кричати пані Малгожата боялася.
Так під дзвін розставлюваного посуду, під кухонну суєтню родився хлопчик. Вже давно на родинній нараді було рішено, що коли Бог дасть хлопчика, то назвуть його в честь діда Францішеком.
Пані Марцеля обмила мале, спеленала. Воно заснуло. Породілля лежала, відпочиваючи від мук, і з тугою слухала, чи не гавкають собаки, чи не йдуть страшні "чорні хлопці".
Дійсно. Нараз серед повної тиші страшенно загавкали всі собаки одразу (пані Марцеля розпорядилася всіх їх поприв'язувати). Породілля завмерла й почала вся тремтіти. Очі стали великі, рот перекосився.
— Не бійтеся, пані, нічого, — тихим, але спокійним голосом сказала пані Марцеля, взяла дитя на руки, перехрестила і вийшла до сені.
Саме на порозі показався ватажко, а за ним, прихиляючися в одвірках, хлопці, хлопці, хлопці. Та всі, як дуби.
Повходили. Стали. Дивляться.
Столи застелені білими обрусами, рушники по краях довгі — руки витирати. На столах барила з горілкою, миски з їдою. Зі стелі висить "павук", у ньому, як у церковному панікадилі, горять свічі. І всі горять — не пожалкував господар.
Обстановка була така, щоб перескочити через так гостинно заставлені столи і втелющити бартков. Та ще кого? Бабу з малою дитиною на руках!
Попустилися бартки молодечі, щез гнів з очей. Барилочка з горілкою має чарівну силу — проганяти гнів і з серця, і з очей.
Пані Марцеля виступила вперед із дитиною й поклонилася Олексі.
— Пане отамане! От година тому, як народилося оце дитятко. Пам'ятай на Бога, на хору матір і на оце немовлятко — та й не роби тут жодної шкоди. Тим більше, що ми приймаємо тебе як гостя, — і свобідною рукою повела в сторону застелених столів.
Ну як тут бити топором?
Але Олекса похмурений, але Олекса пам'ятає, що пани майстри відкуплялися дурничкою за всі свої гріхи перед народом.
— А де сам пан?
— Виїхав.
— Укік. Не чує себе справедливим. Мені донесено, шо він лихий пан, шо він си збиткує на своїх підданих, мордує, то–мит роботами, куєт у кайдани.
Пані Марцеля знов поклонилася.
— Слуги наші всі тут. Звели їх закликати й спитай. Якщо покажеться всьому тому правда — утни голову й мені, й оцьому младенцю, й його матері.
— Піди поклади дитину й склич слуги.
— Не треба і йти, я так закличу. Хто тут є? — сказала трохи підвищеним голосом.
Одчинилися двері до службових кімнат, на порозі показався Мацєй.
— Пан отаман хотять балакати зі слугами. Вони тут?
— Тут усі.
— Клич.
Почали виходити схвильовані, перестрашені люди, мужчини й жінки.
— Єкий ваш пан? Лихий? Клєтий? Мучив нарід? Шо? Слуги загули всі враз. Слів не зовсім можна було розібрати, але відповідь була ясна.
— Вже що там що, а про нашого пана й паню це гріх сказати. Я хоч і під присягою… Та що балакати — хіба не видно?
І дійсно — Олексі одразу було видно. Як тільки увійшов. Стіни дихали тут спокоєм. Обличчя слуг, їх поведінка, одежа — все говорило за те, що вони не похожі ні на катованих, ні на катів.
— Се ви таке говорите, бо ви панські слуги. Слуг пани тримають добре, бо то їх посіпаки. А от на селі.
— Най пан отаман закличут із селян кого. Хоч десять душ…
— То витак. А був у вас на селі ци в дворі наймит Ясько Воротило?
Слуги здивовано переглядались між собою.
— Ясько Воротило? Ні, проше пана, ніби не було у нас такого…
— Може, на селі був?
— Ми самі усі з села, то ми село знаємо.
— У нас таких і людей нема.
— У нас Досійчуки є, Мокрицькі, Коржі, Панькови, Бідники, Воробці, Колопенні, Кобильники… Усєкі, проше пана, є — лиш Воротилів у нас як село селом не бувало.
— Єк–то не було? Отакий та отакий…
Олекса описав вигляд зайди. Один зі слуг ударив себе по лобу.
— Чкайте, пане отамане. То у цего Воротили ще бородавка під носом?
— Так, є бородавка. А видиш.
— А то я, проше пана, ходив–єм у поле. Та й див'юсі — ще якийсь пан бричков польовов дорогов. Стала бричка здалека, а мені видно, що там двох сидять. І пан усе показує на наш двір руков, все показує на наш двір руков. А я ше погадав–єм собі, що то за пан їде польовов дорогов, а не гостинцем, і шо то йому за потріб на нашого пана двір указувати. А витак вони попри мене їхали, та й я добре видев–єм і пана, й того другого. Виглєдав, як батяр станіславський, та й бородавку мав під носом.
Очі Олекси блиснули.
— А пан тот єк виглядав?
І описав поверховість пана ловчого курського.
— Ото–то–то–то. Акурат так… Єкби там пан були.
Олекса звернувся до пані Марцелі:
— У вашого пана бував коли в гостині пан Кшивокольський?
— Ні, ніколи. Бо наш пан його дуже не любили.
— Чому?
— Бо наш пан казали, що пан Кшивокольський не є правдивим шляхтичем, та й пан наш усе з нього посмішковува–лися. А окрім того, пан наш не любили таких, що ото із своїми підданими зле обходяться.
— Так. Тепер я усе розумію. Ігіт, люде, до себе — нічо вам не буде. А ви (до Марцелі) проведіт мене до вашої господині.
Пані Марцеля поклонилася й показала йти вперед себе. Олекса обсмикнув ремінь, мов бажаючи причепуритись, і пішов…
Одного погляду було досить, щоб переконатися, що говорено правду: перед Олексою дійсно лежала породілля, не всі навіть сліди акту було прибрано.
Пані Малгожата затремтіла, коли побачила, що до неї близиться опришок.
— Не бійтеси, не бійтеси, пані, вам нічого си не стане. То хлопчик ци гівка?
Пані Малгожата не могла говорити від страху. За неї відповіла Марцеля:
— Хлопчик, пане отамане, хлопчик.
— Се добре. То біх хоків, аби–сте назвали го Олексов. На памнєтку, шо–м був на єго уродинах.[71]
— Добре, пане отамане. Зробимо, — потакувала пані Марцеля.
— А чому пані нич не говорит?
— Перелякалася дуже, пане отамане. Та й по породі сил нема. То ж тілько бідна намучилася.
— Но нічо, нічо… Най відпічнет.
Нахилився трохи в сторону хорої й, ніби до глухої, підняв голос:
— Вам нічо си не стане, пані. І вашому чоловікові я ніц не зроб'ю. Скажіт му, най не боїтси Довбуша — Довбуш му нічо не зробит. І вам. Ми лиш повечеріїмо та й підемо собі гет. Зоставайтеси здорові.
Олекса вийшов. Марцеля поклала дитину і йшла до опришків, шепнувши на ходу пані:
— А бачите? От усе добре й обійшлося. Лежіть собі спокійно, а я піду до них.
— Ти не боїшся? — прошепотіла пані Малгожата.
— Анітрохи.
Леґіні вже почали з гомоном розсідатися по лавах. Олекса підманив пальцем Марцелю.
— А страва чиста?
— Чиста.
— Не затроєна?
— Ні, пане отамане.
— Ано спрубуй.
— З котрої миски?
Це було сказано так спокійно, погляд очей був такий одвертай, що Олекса усміхнувся.
— Но–но — не треба.