Кордон поліції, яка в руках тримає гумові кийки, а в зубах — жувальну гумку. Телебачення вже тут як тут, ведуть репортаж із місця драматичної події прямісінько в ефір. Плаче хлопчик років п’яти-шести, сльози блищать і в сивого негра, що світить білками трагічних очей. Перед каретою "швидкої допомоги" всі розступаються, і не встигає ще машина сповільнити біг, як дверцята наобіч розчиняються — й на тротуар зі своїм лікарським причандаллям вискакують медики.
Сетер лежав, безсило відкинувши задні лапи, а передні ледь звівши. Довгу й суху, звужену поміж вухами, голову свою сетер намагався раз у раз покласти на передні на— півзведені лапи, проте голова падала безвільно. В очах, якими сетер дивився на людей, полум’янів біль. Цей біль надавав очам собаки майже людського виразу, а очам (темно-карим, посадженим неглибоко, овальної форми, з косим розрізом повік) незвичайної виразної краси.
— Чарлі!.. Чарлі!.. Чарлі!..— з підвиванням повторювала фарбована шатенка років за п’ятдесят. Її довгі й худі ноги скидались на італійські спагетті, яким немає кінця— краю.— Чарлі!..
Слухаючи хазяйку, переймаючись розпачем у її голосі, ірландський сетер Чарлі винувато ворушив тонкими висячими вухами і, ощирюючись, показував щільно зімкнуті міцні зуби.
Лікарі з карети "швидкої допомоги" вже поприсідали навколішки біля сетера. Без розпитувань, без жодного зайвого слова чіпкими професіональними поглядами визначили характер каліцтва — і вже з медичних їхніх валізок умить появились інструменти, препарати. Кров, яка сочи— лася з обох задніх кінцівок, було зупинено — в чотири руки, які вправно орудували, накладено було марлевий жгут. Чималу рану на крупі теж доглянуто — срібними ножич* ками вистрижено шерсть, змазано спиртовим розчином йоду, припудрено пеніциліном, накладено асептичну пов’язку.
— Скажіть, він житиме? Він житиме? — істерично зви— скувала шатенка, звертаючись до обох лікарів швидкої допомоги відразу.— О мій Чарлі! Що зі мною станеться без тебе, Чарлі!
Очима кольор"у недоспілої маніоки шатенка виціловувала ірландському сетеру перенісся з маленькою горбинкою, суху м язисту шию, довгі груди, розвинуту холку, мускулисту спину. Голубила божевільним стражденним поглядом овальні лапи з міцно стуленими пальцями, голубила шаблеподібний хвіст.
І тоді з натовпу гаволовів виступив старший куди пошлють із колгоспу "Барвінок". Аівою рукою статечно торкаючись до старанно начищених нагород на грудях, праву свою, трудову й мозолясту, колгоспницьку руку заспокійливо поклав на плече шатенці. Чистою українською мовою (звісно, з характерною подільською вимовою) сказав чемно:
— Ще не пропіла йому пташка, ще не доходились його ніжки, ще не доробились його ручки.
Шатенка на безмежних-безкраїх ногах-спагетті радісно блимнула на Хому своїми лупатими очима кольору недоспілої маніоки й сказала англійською мовою:
— Смерті не відперти, але я хочу переставитись із Чарлі, мов за руки побравшись.
— Яке життя, таку й смерть удвох матимете,— заспокоїв Хома на неповторному своєму подільському діалекті.— Як у Яблунівці кажуть? Живий без місця, а мертвий без могили не буде.
— Колосально! — зраділа шатенка, забувши про істерику.— Ви астролог? Хіромант? Маг?
— А ще в Яблунівці кажуть: мертвому землі не купити, а шкури з нього не злупити.
— Шедсврально! — вже мало не ревла від утіхи шатенка, й недоспіла маніока її очей починала достигати — від шалу, від захоплення, від містично-шарлатанського оптимізму Хоми.
— А ще в Яблунівці кажуть: мертвим хоч тин підіпри, йому все байдуже.
— Концептуально! — врешті аж заревла шатенка від радості.— Ваша теорія в корені заперечує теорію Будди.
— Ага,— скромно згодився старший куди пошлють із колгоспу "Барвінок".
У цей час медики, надавши першу невідкладну допомогу потерпілому, понесли на феєричних пластикових ношах ірландського сетера до карети. А що шатенка хотіла їхати разом зі своїм Чарлі, а що вона тягла за руку Хому, котрий так вразив її уяву, то карета "швидкої допомоги" виявилась украй перевантажена. Хоч бери та ірландського сетера з машини виганяй! Поліцейські засюрчали в пронизливі сюрчки, просячи гаволовів розступитись, стрекотали камери телебачення, що знімали для показу по першому каналу епізод із наданням невідкладної допомоги потерпілому ірландському сетеру, і, нарешті, оперативна карета, виючи, рине геть.
— Чарлі потрапив під "фольксваген"! — Голос шатенки гримів у машині, мов цунамі в тропіках.— Шофер навмисне наїхав на Чарлі, бо, здається, тут замішане телебачення, воно підлаштувало це каліцтво. Я звернусь до найкращих детективів і суддів, я подам позов на всі телестудії Америки, хай мені відшкодують мільйон доларів!.. О Чарлі!..
І, згадавши про Хому, торкнулась губами значка з довгоногим фізкультурником, цілуючи й шепочучи:
— О, від вас чується дивна астральна сила, віє еліксиром космогонії... Звідки у вас цей дар?
— У нашій Яблунівці кожен має стільки астральної сили, хоч греблю гати! — похвалився Хома.
— О, говоріть іще про мого сетера Чарлі, ваші слова мають цілющу силу.
— Собачка ваш вичуняє, хоча, як у нашому селі казали колись, біда біду родить, біда з бідою ходить, біда біду гонить, біда біду хоч де та знайде, біда біду бачить по сліду, впав у біду, як муха в борщ.
— Ви хіромант,— в екстазі шепотіла шатенка.— Чарлі вже ожив!
— А так, вичуняє, оклигає ваш песик,— гомонів Хома,— хоча, як у Яблунівці говориться, біда плаче, біда скаче, біда й пісеньку співа, біда не знає стида, і на меду знайдеш біду, хоч біда, то гоп!
— Хоч біда, то гоп? — як не перед добром сміялась шатенка, сяючи невимовною красою фальшивих зубів.
— Біда куца, а горе чубате,— заспокоював Хома американку, й далі тратячи свою астральну силу.
Карета "швидкої допомоги", виючи клаксоном, звернула з вулиці до залізних фігурних воріт, які відчинилися з допомогою електронної системи. Подвір я поліклініки було засаджено екзотичними рослинами та квітами з Цейлона, Екваторіальної Африки, Нової Гвінеї, Полінезії. В повітрі стояв п’янкий тропічний аромат. Синтетичних матеріалів розсувний прозорий купол увінчував цей екзотичний куточок, який можна було б пойменувати садами Се— міраміди космічної ери. Еге ж, садами Семіраміди космічної ери для собак.
У супроводі фельдшерів, санітарів та няньок у затінку магнолій та ліан прогулювались німецькі короткошерсті лягаві, звані ще курцхаарами. (Пригадуєте знамениті перегони курцхаарів у одному з попередніх розділів роману? Тоді ще екзальтований уболівальник звалився на ймовірного переможця, що йшов попереду інших, і покусав пса у нападі емоційного шаленства). Так от, німецькі короткошерсті лягаві походжали неквапно по алеях, граючи ситими боками — це були лискучі боки кавові, чи кавові з сивиною, чи кавові з крапом, чи кавово-рябі.
На золочених повідцях, цяткованих коштовним камінням, неподалік од курцхаарів прогулювались пойнтери, прекрасні пси, якими не можна не залюбуватись. Вони ступали гідно, наче найшанованіші члени якогось акціонерного товариства, що спільно тримають контрольний пакет акцій. А ген отой пойнтер — половий, шерсть блискуча й пружна, шкіра тонка й еластична, голова довга, суха й рельєфна — виступав так, наче якщо він сам не голова ради директорів якогось сталеплавильного концерну, то принаймні має хазяїна, котрий таки очолює цю всемогутню раду директорів.
— Ох, бідненькі! — жалісливо сказала шатенка.— Тут вони прогулюються після операцій чи просто після прийому в лікаря. Ще не зовсім здорові, та всім уже йдеться до одужання, чи не так?
— Еге ж,— захоплено сказав Хома.— Видно, що не нашого полку, йшли б вони всі к вовку!
Тим часом обидва медики вносили пластикові ноші з пораненим ірландським сетером до поліклініки, вже й поріг лікарняного закладу переступили, а шатенка з яблунівським колгоспником квапилися слідом за ними. Тут, у поліклініці, коридори вимощено малахітовою плиткою, стіни облицьовано рожевою кахляною плиткою. Мармурові колони підпирали стелю, розмальовані переважно картинами з життя птахів, звірів і риб. У важких золочених рамах стояли портрети найпородистіших собак усіх мастей, які колись пошанували поліклініку лікуванням своїх болячок. Породисті пацієнти (коллі, доберман-пінчери, боксери, доги, гончаки російські, жорсткошерсті фокстер’єри, спанієлі, пуделі і т. д.) дивилися з картин з величавим філософським спокоєм. Слід, мабуть, додати, що всі картини тут, як і розписи стін та стелі, виконано в строгій реалістичній манері, характерній кращим майстрам минулих епох, ніхто б не помітив ніяких авангардистських збочень,— мабуть, вплинула та обставина, що собаки всіх мастей вельми неприхильно ставились до новомодних віянь у мистецтві, не визнавали предметного живопису, поп-арту й інших псев— допрогресивних течій.
— Отже, місіс,— говорив молодий медик, що мав по-дівочому вродливе обличчя й окуляри в позолоченій оправі,— ми госпіталізуємо вашого безцінного Чарлі в нашій поліклініці. Ми не сумніваємось у тому, що Чарлі потребує окремої палати, чи не так, місіс? Окрема палата для сетера обійдеться вдвічі дорожче, та чи слід говорити про долари, коли йдеться про здоров’я собаки?!
Палата, куди доставлено скаліченого Чарлі, нагадувала не так лікарняний покій, як номер у фешенебельному готелі. Кроки гасли в м’якому ворсистому килимі, який застеляв усю підлогу. Два телевізори — один навпроти ліжка, а другий вмонтовано в стелю, щоб дивитися з постелі, В кришталевих вазах — орхідеї, левкої, магнолії. В палаті красувалось тільки три картини, проте й невіглас упізнав би в них майстрів європейського Відродження якщо не першої, то другої руки. В палаті панував мікроклімат, який мав сприяти доброму самопочуттю собаки і його швидкому одужанню.
— Вчора з цього номера виписався пойнтер Бен,— мовив лікар, схожий на пуерторіканця.— Він тут лежав із запаленням слизової оболонки гортані.
— Ах, пойнтер Бен! — вигукнула шатенка.— Він народився від суки Вероніки, яка належала внучатій племінниці Дюпона.
— А перед пойнтером Беном у цій палаті лежав російський гончак Кирило, лікувався від пневмонії. Його лікували антибіотиками, які на літаках доставляли з Японії і Франції.
— Ах, гончак Кирило! — вигукнула шатенка.— Він народився від суки Дездемони, яка належала позашлюбному синові племінника князя Голіцина.
— А ще перед гончаком Кирилом тут лежав спанієль Принц Датський, лікувався від епілепсії.