Як проминуло його життя? В полі та в своєму дворі. Поодинокі виходи в світ були короткочасні й випадкові і тільки що виразнішим робили його щастя, замкнене між хатою, городом, коровою, курочками, собакою на цепку, котом на теплій черепі. І все те оточувало тебе своїми слідами, низало їх, мов старовинні письмена в священних книгах: слід курки на глині за хатою, слід од глибоко вгрузлої коров'ячої ратиці, м'який відбиток ніжки малої дитини на теплій весняній землі. Хіба це не щастя? І хіба пе це життя? Так мпналп літа, поки настав цей страшний день, день без слідів.
Удосвіта старий Щусь не втерпів. Вчувшп, що дружина заворушилася, покликав:
— Стара!
— Чого тобі? — озвалася вона.
— Ото впламало кукурудзу знаєш що?
— Та дикі ж свині.
— Пе свині.
— А яка ж нечиста сила?
— По мого душу приходило. /
— Хто приходив? /
— Нечистий і прпходпв. Зашпортався в кукурудзі. Не проло-f мився до мене. Та однаково ж добереться. Смерть моя йде. Вже чую.
— Тю па тебе! Чи ти перепився звечора?
— Ти слухай, що я тобі кажу. В кукурудзі ні слідочка.
— Здурів на старість! Які там тобі сліди!
— А ніяких. Ні пташиних. Ні тобі голкою в землю но коль-, нуло.
— Дивився, чп що?
— І дивився, і шукав. Нічого.
— Дощ, мабуть, уночі пішов та й позмпвав там сліди.
— lie було дощу.
— Та чи ти зпаєш? А може, був? Або роса, як вода, стояла та й змила все. Спитай оп Василя, він тобі скаже, що й дощ був, і роса була.
— Хоч і була, може, а слід би я знайшов. На погрібнпку вдосвіта голубка сіла — так слід і відбився.
— То ж удосвіта, а то вночі. Не задурюй собі старої голови.
— Вмру я,— вперто повторив Щусь.— Ще тиждень поживу і вмру. Так і з пай.
Лісник посміявся з батькових балачок про сліди й про смерть, до того ж па Світлоярськ того ранку впав цивілізаційпий шок, у владу я копі потрапило на кілька дпів старе й мале, тоді сталася пригода з Недаповимн курми й чорним півпем, окрім того, в самому розпалі була велика гра з двома Котишшя женихами,— так і забулися слова старого Щуся, а його недуга сприйнялася, як звичайні хворощі, що вряди-годи навідуються до старих людей.
І ось несподівано, серед білого дня, старий Щусь помер, або, як казали колись про єгипетських фараонів, "відійшов за лінію обрію".
Споконвіку засновників імперій їхні нащадки згадували з шанобою навіть тоді, коли вони проциндрювали ті імперії до питки, як скажімо, тс зробили Діадохи із спадком Александра Македонського. У Світлоярську всі пам'ятали, що фундаторами, тобто засновниками, їхнього села були Щусі й Самусі. Тому коли помер старий Щусь, то провести його в остаппю путь прийшли всі. Най-
першими, звісно, Щусі, тоді Самусі, офіціальні особи на чолі в дядьком Зновобрать, Грицьком Грпцьковичсм і Зіпькою Федорівною, комсомольська організація, Безкоровайшш, дід Левенець, Утюжок, Петро Безтурботний, автору треба добряче надутися, щоб перелічити всіх світлоярівців, але він зпає, що справа це ще безнадійніша, ніж перелічити всіх талановитих письменників, бо якось вопо так виходить, що кількість талановитих завжди перевищує, кількість самих письменників. Колись з цим був страшенний клопіт, але тепер усі заспокоїлися, бо фізики нарешті відкрили теоретичні світи, де частка може бути більшою за ціле, і письменники можуть розкошувати в такій пе контрольованій здоровим глуздом обстановці.
За цими несуттєвими розбалакуваннями автор загубив головного героя, забувши сказати, що Грпша Левенець віддав шану покійному одним з перших, бо це ж був рідшій Котіш дідусь! Щоправда, Самусь випередив Левенця, але про це зайвий раз згадувати пе варто, бо читачі про все здогадалися вже й самі. Зате ніхто пе міг здогадатися, який буде ритуал похоропу старого Щуся.
Початок був звичайніш. Діда обмили, одягли в усе нове, при-иасспе старим для цієї найурочистішої події йою буттн па землі, поклали в труну із свіжоструганнх дощок, поставили труну на стіл, але не в хаті, а в холодній хатнпі, у великій же хаті иа столи мерщій иоиаставляли страв та білої горілки, і чоловіки, що приходили вшанувати померлого, всідалися за столи, пили, їли, гомоніли, і •гак було всю ніч, тоді день, ніч, ще день, а мало все тривати рівно дев'ять днів. Розкіш, яку могли собі дозволити тільки в Світлоярську і тільки такі діти природи, як Щусі.
Робота в колгоспі йшла собі, кожен робпв своє, але кожен влучав вільну хвилю чи то вдень, чи вночі, щоб заскочити на обійстя [старого Щуся, посиділи за столом, щось там з'їсти, помовчати, |подумати, посумувати, погомоніти. Щусі закололи кабанця, тоді зарізали теличку, яку виписали в колгоспі, в городника Гайдука визріла латочка картонлі-скороспілки, пішла в діло й молода картопелька, палали печі, розпікалися до червоного газові плити, жінки [варили, пекли, жарили й парили, поспли й носили до Щусевої хатн, а чоловіки зпай їли та згадували небіжчпка, навіть Петро [Безтурботний, який од вічного спання порозгублював усі слова, теж пробував устрявати в балачку, підкидаючи досить глибокодумне "токапня" й "тогокання": "Те... ото... отого... те..."
З боку сільського керівництва була енроба переконати Щусів, щоб вони не тримали небіжчика аж дев'ять дпів, а поховали па другий, ну, хай па третій день. Бо все ж таки иебіжчпк, хоч що там кажи, відволікає увагу від трудових зусиль, та й гігієна. Але Щусі затялися: дев'ять днів, як веліли ще предки. Дід Левепець, як колишній найперший інтелігент у селі, спробував науково пояснити предківський звичай:
— Значить, це встановлено так, бо чоловік дев'ять днів чи то вмер, чи то живий ще. Може й ожити. І не дихає, і лікарі скажуть, що вмер, а він бере й оживає. Бо природа всесильна. А чого справляють сорок днів? Бо сорок днів у чоловіка що мозок працює. Клі-тинкп гаснуть, як лампочки. На сороковий день згасає остання лампочка — і чоловік надає в тьму. А вічність — це і є тьма. Бо світло живо й переблискує, як людппа.
— А правда ото,— спитав хтось за столом,— що коли переносили кладовище, то багато мертвяків були перевернуті в трунах?
Це може сказати тільки представник влади,— поважно заявив дід Левенець.— Бо факт дуже відповідальний.
— Хто ж їх там перевертав? — поцікавився хтось інший.
— А самі й переверталися. І все ті, кого ховали молодими.
— Мертвими?
— Та мертвими ж, а й молодими. Хіба молоді пе вмирали? А колись воно було як? Ні тобі лікаря, ні хвершала, заплющив чоловік очі, склав руки — готов. Закопали його, а він оживає під землею, стогпе, ворочається, може, й кричить, вже тоді вмирає навсправжки і ото припадає лицем до землі. Страх і горе!
— Вигадки! — заявив дядько Обеліск.— І кладовища пе треба було чіпати. Нащо з кістками носитися?
— Знищить як клас і водрузить обеліск,— кольнув хтось Обеліска.
— А що? Правильно! — по розгубився той.
— І по простий, а плавучий,— додав ще хтось.
— І плавучий! — не здавався Обеліск.— А на ньому світящую звізду, щоб і пам'ятник і символ! І тоді б оцих малокультурних балачок не було. Ви ще про душу...
— Душа є,— сказав хтось.— Без душі як жо ти проживеш?
— В одного вона є, а в другого й катма...
— Небіжчик і вмер од того, що побачив, як від нього душа відлітає...
— Еге ж... Бо чоловік кудись іде, то слід од нього, а від душі — ніякого сліду... Ота кукурудза без слідів і показала дідові...
— Та дощ же був тої ночі! Дощ і змив сліди...
— Який дощ! Корова або свиня як станс в м'яке, так і дощі реніжать, і сніги метуть, і морозом сковує, а на весну протряхло — і слід од ратпцьі
— Гади он слід па каміпні на мільйони років оставили,— сказав дід Левенець.
— Як же вони па камені оставляють? Хіба каміпь, як глина, м'який? — спптав хтось.
— Могло буть, що каміпь розплавлений,— поясппв дід Левенець.
— А гад жо як? Згоріти ж мав би?
— Гад згорів, а слід остався.
— Та який же слід од попелу? Колп згоріло, то згоріло.
— Природа має свої тайни,— глибокодумно зауважив хтось, рятуючи діда Левенця від конфузу.
— От узяти хоч воду,— сказав інший,— е такі люди: стоїть тобі і чує, де в нього під ногами в землі вода тече.
— І лелека чує. Ніколи не помостить гпізда на дереві, яке стоїть над тіідзсмпимп водами.
} — А чого?
ечуть некорисливо. В грозу не ховайся під дубом або ясенем.
І — Бо туди громи б'ють. Надто коли води перехрещуються або
Люблять вони воду і притягають блискавиці. І — Верба й ліщина теж.
— А оп у Стьопи крпвого ще в Карповім Яру па обійсті дуб ріс — так щоліта палило йому хату.
— Ховатися од грому найліпше під голчастими деревами, під буком, березою, яблунею, черешнею, абрикосою.
— Колись люди й хати ставили так, щоб пе било громом. І — А ми в Світлоярську як ставили?
— У пас громовідводи, нам не страшно.
і — Колись, кажуть, люди перш піж закласти село або город, пасли там худобу, тоді різали й дивилися печінку. Як печінка ушкоджена — місце погодяще, хворобливе.
і — Нащо тобі переводити худобу? Дивися, до сидять сови, кубляться гадюки, метушаться мурашки, бджоли беруть великі взятки, коти справляють свої свайби — ото все місця шкідливі.
Хоч як далеко відбігалп в розмовах од небіжчика, знов і знов згадували про нього, вірили, що завжди повертатиметься до них пам'яттю або ж розмовлятиме з ними в час обіду, як стверджується в иіфагорейських міфах. Піфагора в Світлоярську не знали (теорему Піфагора в школі проходили, але забували одразу ж по складанню екзаменів), міфів пе вчпли й пе хотілп вчити, бо ж "мы рождены, чтоб сказку сделать былью, преодолеть пространство и простор, нам разум дал стальные руки-крылья, а вместо сердца — пламенный мотор".
Пісня все-таки про Самуся, а но про Гришу Левенця. Бо в Грищі серце було, ніяким мотором воно пе замінювалося, і клопотів з тим серцем хлопець мав по саме нікуди.
Котя поралася з жінками, носила па столи, прибирала посуд, іноді мало не черкала Грпшу ліктем — і жодного тобі погляду! Ну, правда, й пі па кого не споглядала, пе стріляла своїми очись-|ками, бо ж сум, туга, траур, але на нього могла б позирнути, і Сказано вже було, що Самусі прийшли на похорон усі, чорти принесли й Роксоляну. Та про траур і не думала. Світила своїми безсоромними ногами, сокоріла перед чоловіками:
— Моя мама при народпнах мастила мене медом, і через тоте сільські легені липли до мене безтямно...
Там он у хатпні лежить мертвий чоловік, а вона із своїм медом! І хоч би ж тобі самі балачки, а то липла до Гриші, догоджала йому, підставляла то холодець, то смажепю, і він одвертався, ловив поглядом Котю і не міг упіймати.
Люд прибував і прибував. П