Осмомисл

Осип Назарук

Сторінка 49 з 66

Тому н. пр. у воєннім часі родиться більше хлопців чим дівчат. Війна дбає також про свою будуч-ність.

"І так воно діється віками з кождим, поки хто, осяяний наукою Совершеного, не знищить в собі жадоби життя і терпіння. Инакше та спрага-жадоба все буде для нього тим поворозом, яким привязані до життя, йдуть сотворіння нескінченим ланцюхом відроджень, як воли тягнені дорогами на грубих ужевках...

"Коротко сказавши: закон Карми вчить, що людина подібна до колоска збіжа. З насіння виходить, в колос розростається і дозріває, висипається і гниє, але лишає знов насінне, котре дає початок новому колоссю. Се вже инший колос, не той сам, але з того самого і така сама доля жде його — вічне відродження на основі невмолимого закона Карми"...

Мирослав глибоко відітхнув і почав пригадувати собі з давних літ своїх студій з князем, чи не згадували про щось подібного єлин-ські фільософи. Але не міг пригадати собі нічого подібного. По кількох хвилинах надуми запитав ученого буддиста:

— "А чи Совершений не пояснив іще, від чого то залежить, що осліплена жадоба людського "я" несе його в хвилі смерти тіла якраз до такого а не до иншого тіла, от як у сім прикладі до ложа зарібників, а не пр. до ями вовків?"

— "Совершений пояснив і те в пятьдесятій семій проповіді своїй, на просьбу браманського аскета Сені я, що довгі літа жив як пес, щоб приноровитися до иншого життя. Предмет переходу залежить від рода і головного напряму жадоби в часі попередного життя, його думок, змагань і діл".

— "Чомуж одні люди здорові, сильні, розумні і гарні, а другі хорі, слабі, глупі й погані? Де причина того? Чому одні можуть мати високі жадоби а другі мусять мати низькі?"

— "І се пояснив Совершений у сто пятьдесятій третій проповіді своїй, кажучи: Ми власники діл, ми спадкоємці діл, ми діти діл, ми сотворіння діл, ми невольники діл. Діло рішає про те, які ми будемо.

"Коли жінка або мужчина жорстоко позбавить життя живучого і привикне до жорстокости супроти людий і звірят, то в хвилі смертк впаде в долину і на лихий пором Самсара, в світ муки, званий пеклом; а як навіть попаде знов на сей світ між людий, то життє матиме тяжке, нужденне і коротке. І противно: коли не нищить живучого, ходить без меча і патика, має любов і милосерде для всего, що живе, то б хвилі смерти йде в добрий світ, званий небом, а як навіть попаде знов на сей світ між людий, то життє матиме гарне, приємне і довге. Гнівливий буде в слідуючім життю поганим, заздрісний — убогим, скупий — не доробиться нічого, гордий буде на низькім становищі, а той, що живе, не думаючи праведно і не дбаючи о спасенне, буде — дурнем!

"Хто хоче зближитися до совершенства, той не нищить жадного з істнуючих насінь, раз на день їсть і ніколи не їсть у не свій час, все тверезий, здержується від сну, танцю, співу, гри і забав, не вживає вінків, пахощів і прикрас, не приймає золота, срібла, сирого мяса, жінок і дівчат, слуг і худоби, курий і безрог, слонів і коний, дому і поля,— здалека уникає брехні і підступу, насильства і рабунку, торговлі й інтересів, задоволений одягом, який має на собі і милостинею, яка продовжує його життє; з нею тільки йде з місця на місце, як птахе Сего доконує тільки правдивий монах".

— "Чи не знаєш ти, що спонукало Совершеного, проголосити таку науку?"

— "Милосерде над людським терпіннєм".

— "А чи Совершений, крім святої правди про терпінне, не проголосив ще яких правд?"

— "Думаєш про загадку світа? Вона належить до чотирьох справ, що їх роздумуваннє приносить зі собою помішаннє ума, Тих, що думають над нею, порівнав Совершений зі сліпородженими, яким хтось дав діткнутися слона: і один діткнув його голови, другий труби, третий ноги, четвертий хвоста і кождий почав кричати: "Слон виглядає так!" — "Ні, не так, а ось як!" аж поки з боротьби поглядів не прийшло до боротьби на пястуки. Кождий був переконаний, що тільки він говорить правду, бо дійсно кождий з них рукою діткнув слона.

"Одначе Совершеного думка не обмежилася до вишукування святої правди про терпіннє, хоч оповістив нарочно лиш ту одиноку правду. Знаємо се з його уст. Під городом Косамбі в лісі Сінсапа взяв Совершений кілька листків у свою руку і запитав учеників своїх: — "Що ви думаєте? Чи більше листків взяв я в свою руку, чи більше їх є в лісі Сінсапа?

— "Далеко більше листків є в лісі Сінсапа", відповіли ученики.

— "Так далеко більше правд пізнав я, чим ті, яких навчив вас. А чому я зробив так та не оповістив і всіх инших правд, які відкрив? Бо вони не принеслиб полекші людям, не відвернулиб їх від радостий світа сего, від переминаючих розкоший, не іїривелиб їх до мира, пізнання й пробудження. І для того я не оповістив їх. А щож оповістив я? Що то є терпінне — оповістив я вам і як повстає терпіннє — оповістив я вам і як знищити терпіннє — оповістив я вам і які є стежки до знищення терпіння — оповістив я вам".

— "Що вороги науки Совершеного закидали йому?"

— "Закидали йому від давна, що Совершений є ворог людського роду і так з коренем хоче вирвати його життє, як з коренем викорчовують гаї благословених пальм. Закидали йому: "Аскет Готамо прийшов, шоби зробити нас бездітними, жінки вдовицями і смерть внести в наші родини!"

"Дійсно трудно збагнути наслідки власних діл", подумав Мирослав і задумався. Від науки Совершеного віяло гробом і смертю. Він жахнувся глибоко. Пригадалася йому його матір, і він запитав:

— "А чи Совершений поручав ученикам своїм ставати монахами і жити з милостині навіть коли вони лишали в потребі старих роди-телів?"

— "Ні. Совершений не позволяв нікому, ступати за собою без дозволу родителів, а зате позволяв покидати жінок і дітий"...

В тяжкій задумі вийшов Мирослав з дому ученого буддиста. Не міг відповісти собі на питання, чи Совершений був найбільшим ворогом чи найбільшим приятелем людського роду — в наслідках величезного діла свого. Бо що замір королевича Сідгатта був чистий як слеза, в те вірив твердо, почувши, що він дбав о безпомічних родичів. Так. Він любив людський рід...

Мирослава поражала відвага й острота ума "Світила Азії", супроти котрого всі школи і думки єлинських фільософів видалися йому діточим міркуваннєм. Не міг представити собі величі думки і обра-зування королевича Сідгатта, котрий з одного-одинокого поняття терпіння сотворив систему думок, з якою через півтора тисячеліття боролися много-міліонові маси його земляків, заки виперли ту науку за гімаляйські гори в страшні пустині Тибету, причім Індія так вибилася зі сил, що стала добичею ісповідників корану, який одною з найбільших нагород на землі уважає потомство людини.

Постановив, не зволікати довше з утечею зі сього дивного краю.

Плян мав вже готовий: не поїде назад пустинями Ірану, ні морем, до котрого не мав довіря по своїх пригодах на нім, тільки через Кашмір до Самарканду, де галицький князь Ярослав мав свояків на престолі, через жену свою Ольгу, внучку кагана Куманів, посвояченого з царями Самарканду.

Але доля присудила задержати ще Мирослава в святім городі Бенарес.

Коли по похороні приятеля прийшов відвідати його самітну донечку Талю, застав її в такім безмежнім смутку, що не міг її опустити зараз по смерти батька. Довго перебував у неї й оповідав їй про свій плян подорожі.

Невдовзі побачив, що йому тяжко булоб попращатися з нею на віки, бо привязався до неї, хоч найгорячійший жар любови перетлів в нім давно. І пригадав собі слова її покійного батька, що привязаннє будує і приносить терпіннє зі собою. Але мимо того як сумерк западав і пустка залягала в усіх його кімнатах і сон не приходив, йшов до ніжної Талі з білим як сніг лицем і чорними, сумними очима. А вона все тахла й тахла.

Раз сказала до нього вся засоромлена, як зоря, що пробивається крізь мраку:

— "Я пішлаб з тобою в далеку країну твою, де по дощевій порі води в ріках стають тверді як камінь і прозрачні як хрусталь, де в літі цвіте земля білим, пахучим цвітом а по дощевій порі небо сипле міріядами подібних до цвіту пластинок, що не мають в собі ні дрібочки тепла"...

В тій хвилині живіще забилося в грудях Мирослава завяле серце й обхопила його любов, яку вже довго здержував свідомо в собі, памятаючи науку Совершеного, що любов се також терпіннє. А він натерпівся вже немало.

Але тепер сказав собі, що ліпше жити з терпіннєм, чим вянути без нього і пригорнув до себе Талю, ніжну як місячне сяйво першої квадри.

— "Ти вмерлаб у моїй гарній країні, як тільки скінчилабся дощева пора і з неба почав сипати його нетеплий, білий цвіт", сказав тихо до неї.

— "Адже не всі люди вмирають там, як кінчиться дощева пора? Я не боялабся вмирати"...

— "Там умирають тоді лиш квіти, а з людий тільки ті, яким прийшов їх час. Але ти померлаб, бо сонце не дає там тілько тепла, кілько ти потребуєш, Талю" ... відповів їй з жалем.

— "А чи в твоїй країні не держать квітів в кімнатах?"

— "Так, Талю, держать".

— "Чи ті квіти також умирають, як мине дощева пора?"

— "Не всі".

— "Може і я пережилаб у кімнаті твоїй подощеву пору"... сказала майже нечутним тоном, а в її великих чорних очах засвітили ясні слези і покотилися по її личку, як по сніжно-білім шовку.

Чув, що не може відмовити їй нічого. І почав скоро говорити:

— "Добре, добре, Талю. Я день і ніч буду підтримувати огнище в твоїй кімнаті"...

— "Ні, ні, я видержу там так само, як видержують жінки твого народа"... відповіла голосом твердим, як звук металю і вже сміялася весело, як дитина.

Нова журба увійшла від тоді в зболіле серце Мирослава. Треба було придумати спосіб, як викрасти Талю непомітно з города Бена-рес і так само непомітно перевезти через Індію аж там, де не сягає вплив браманів. Бо після їх вірувань полученнє хоч би найдальшої внучки браманів з чужинцем, се найбільший гріх супроти богів, за який вона могла відпокутувати лиш смертю, або гіршою від смерти долею: як жінок, що зломали віру своїм мужам, могли її віддати силою в руки прокажених мужчин або випертих в праліси дикунів найгидкій-шої породи.

Довго думав Мирослав, як ратувати свою любку. Але кождий по-мисл видавався йому за мало безпечний, навіть як би вдалося перевести його.

Лишався тільки один. Рішився виконати його.

Але наперед докладно приготовився до далекої дороги; закупив слона і багато вючних звірят і всякої одежі для Талі і для себе.

46 47 48 49 50 51 52

Інші твори цього автора: