Навіть каганці не горять... бо люди одного, зовсім ще недавнього року голодного поїли тут увесь лій і стеаринові свічі на сто років наперед!.. І, може, то від тих тяжких рефлексій сторозтерзаному велетневі так нудно і марудно всередині й так моторошно на душі. Може, тому він лежить, розметавшись, і не спить — зітхає в темряві тужно і лячно, тихо-тихесенько, — лише пара йде легенька над ним, як імла.
А може, це він лежить, теж прикований за якусь кару й покльований.
І теж чекає свого Геракла.
* * *
Ночами темними на ярмарковій площі й в глухих завулках гоголівський чорт шукає "червону свитку"...
Хоч це й не Сорочинці, але гоголівський чорт, кажуть, живе тут, переселився до міста Нашого. Може, тому, що переселився сюди рід Солопія Черевика його чарівної дочки й живе (рід Черевика Солопія) на Йондівці. Мабуть-таки це з цього роду походить Атина подруга Оксана Чоботар, одна з "дівчат нашої країни", що так любить завжди наспівувати іронічно й бравурно:
А мій батько чоботар, чоботар,
Черевички полатав, полатав...
Правда, Чоботар, це ніби не Черевик, але, зрештою, яка ж різниця, Чоботар чи Черевик. Хіба тільки в тім різниця, що Черевик — це ніби Чоботарева продукція, що свідчить про більшу давність роду Чоботарів, але ж це свідчить і про те, що вони — кревна рідня. І хіба не видно, що Оксана Чоботар таки прямий нащадок Солопієвої дочки, тієї красуні, тільки, мабуть, ще краща. Але на Йондівці живуть і Черевики. Там десь поблизу живе, мабуть, і чорт. Черевики й Чоботарі тепер сколективізовані, власне, об'єднані в шевську артіль ремісничу, така-бо дійсність, соціялістична, лише чорт, мабуть, лишився одноосібником, никає один неприкаяно. А втім, тяжко сказати... На великій ярмарковій площі (головній, бо є ще й та, що на краю міста), що одним краєм примикає до Йондівки й де маячать розкидані шопи, ятки, або "ларки", й де тепер рідко відбуваються ярмарки (що були колись чи не кращі й імпозантніші за сорочинські), але зате часто відбуваються великі базари — на цій площі ярмарковій кожної майже ночі розігруються дивні якісь містерії: звідти прибігають люди додому (ті сміливці, що зважувалися цю площу вночі перейти) в самій білизні або й у самих трусах і босяка. Кажуть, що то чорт, шукаючи "червону свитку", перестріває кожного й роздягає до нитки, бере компенсацію за "червону свитку". А деякі кажуть, що то ціла артіль чортяча, чи ціла "ударна бригада", розшукує ту "червону свитку" і бере компенсацію. Бо один чорт такого не втяв би. І так і ходить поголоска, що в місті Нашому існує артіль чортів для розшуку "червоної свитки"... І влада нічого не вдіє, бо ж то все "соціяльне близькі", та й має інших клопотів по вуха.
Раз Ата поверталася через ярмаркову площу сама пізньої ночі (хотіла швиденько перебігти її навпростець, навскоси, бо це ж найкоротший шлях додому) та й зустрілася з чортами віч-на-віч. Коли вона порівнялася з великою темною шопою в центрі площі, звідти вийшло кілька тіней і заступили їй дорогу. Ата перелякалася на смерть. Так перелякалася, що й голос втратила, хотіла крикнути й не могла. А тіні обступили її щільним кільцем, і один і каже:
— Скидай свитку!... — басом так.
— І сорочку... — додає другий, теж басом.
— І черевички... — додає третій так само, ще й єхидно, злюче.
Голоси удають баса, але молоді такі, хлоп'ячі.
Зразу по Аті пішли люті зашпори від жаху, але той факт, що це були не чортячі, а, звичайно, людські, ще й юнацькі голоси, хоч і перейнакшені на "страшну" ноту, зменшив жах наполовину. Десь узявся знову голос, і Ата промовила, намагаючись бути спокійною:
— Не дурійте, хлопці!..
Вона хотіла це сказати жартівливо, а вийшло досить жалібно й благально.
— А стій, стій!.. — похопився один чорт здивовано й швидко і чиркнув сірником. Це була тільки одна мить, коротка мить, — Ата вгляділа зовсім близько перед очима молоде хлоп'яче лице і витріщені очі на нім, в яких було спершу здивування, а потім враз бризнули веселі іскорки... Світло погасло, й стало ще темніше, аж чорно.
— Стоп! — сказав чорт у тій чорноті голосом того, що світив. Сказав-приказав, твердо, як команду до своєї чортячої артілі. Потім протяг здивовано:
— Та це ж Ма-а-в-ка!..
Шепнув щось на вухо одному й другому, і чути, як коло розімкнулося.
— Жаль, — муркнув котрийсь понуро, а перший до Ати в темряві:
— Вибачте, е-е... це був жарт. Ви йдіть, вас ніхто не зачепить... А втім, ми вас проведемо, щоб ніякий чорт вас не зачепив. Пішли, хлопці!
Серце Атине калатало зі страху, й вона кинулась би геть звідси бігцем, від цих хлопців, але незручно ж відмовитися від такої лицарської пропозиції; та й хтозна, що там ще може трапитися впереді, скільки там ще є чортів у страшній тепер темряві.
Ата пішла помалу попереду, хлопці по боках. Йшла й боялася, ану ж вони передумають і скажуть знову: "Скидай свитку!.. і сорочку!.." І... Боже, чого можна ще сподіватися!.. Згадала той "Собачий перевалок", що десь там, у Москві чи десь, і йшла все швидше, швидше. Хлопці ледве поспівали.
— Не летіть так, — порадив насмішкувато той самий голос, що сказав був зворушено. "Мавка!" (а він же ж то мав на увазі Мавку з "Лісової Лісні", ясно!). — Не летіть. А то ще хтось подумає, що ви од нас рятуєтесь, — і додав уже не насмішкувато, а щиро:
— Не бійтесь... Ата стишила ходу.
Так вони перейшли площу, — перейшли чорне море темряви, — й наблизилися до світляної зони на розі вулиці. Тут, на щастя, був ліхтар. Тут хлопці зосталися в темряві, а лише один, той, що говорив, вийшов з Атою на край світляного кола й зупинився. Це був бравий, гарно одягнений хлопчина, щелепатий, з крутим підборіддям, середнього росту, з гарною шевелюрою і навіть при краватці. Зупинився й промовив дерзко й насмішкувато:
— От і все... Скажем, що це було в театрі... Така п'єса...
— "Обрізан!..." — зашипів нагло з темряви котрийсь з "чортів", попередливо, тривожно. А другий на першого:
— Цс-с-с!..
На Аті все потерпло. "Обрізан"?! Господи, та це ж сам знаменитий і таємничий отаман чортячої шайки!
А той відмахнувся рукою в темряву і вклонився Аті театрально.
— Це правда... — і приклав руку до серця, явно пародіюючи якогось театрального лицаря. — Я той чорт, що шукає "червону свитку"... До побачення.
Зовні це виглядало, ніби прощаються добрі друзі. В голосі "чорта" дійсно чортяча зухвалість і бравада. Та й як утриматися, щоб не порисуватися перед такою дівчиною?!
Ата — ні пари з уст. А як уже "чорт" сказав до побачення, Ата здобулась на слово:
— А як я закричу "Міліція!"? — промовила щоб бодай же щось сказати.
— Зіпсуєте знайомство. А втім, кричіть. — Бандит підняв весело руку, відсалютував по-піонерському і канув у темряві.
— До побачення! — гукнув з темряви.
Ата шарпнулася в середину світляного кола й кинулась навтьоки. Котрийсь засміявся з темряви на таку хапливість, і той сміх гнався за Атою, бринів їй у вухах, поки вона бігла вулицею до центру міста! "Чорти" лишилися в чорній безодні ярмаркової площі, а сміх гнався назирці, такий грудний, таємничий, "чортячий".
Така фантастична пригода! Ну, не фантастична пригода?!
Від душі відлягло тільки тоді, як попереду замаячіла центральна площа, а над нею сіро-зелено-сталевий будинок театру. Ата зупинилася й засміялась голосно. Аж хтось з перехожих озирнувся злякано. А Ата засміялася від радості, що щасливо позбулася біди, а ще більше від думки, що, виходить, її ім'я шанується й серед бандитів! Теж мені популярність! Але це таки популярність, і таки це її вирятувало з біди!.. Йшла й сміялася.
Потім згадала фантастичну версію про те, як якісь бандити відкопали Оксану Петрусенко на цвинтарі, — і страх вернувся до серця знову й аж млосно стало. Кажуть, що бандити шукали в могилі не "червону свитку", а коштовностей, що їх нібито було покладено славній співачці в домовину. Не знайшовши коштовностей (а чи, може, й знайшовши), бандити, не стали закривати домовини знову, а лишили так, підвели Петрусенко в ній, і посадили, і начепили на груди плакат зі словами найулюбленішої пісні славної співачки:
Спать мені не хочеться,
І сон мене не бере!
Це, звичайно, велика популярність, але... Але Бог з ними, з такими поклонниками.
XXIII
"Фіззарядка"
Як страшно переходити Ярмаркову площу вночі!
Але як гарно вештатись по ній у великий базарний день!.. Звичайно, тут кожен день базарний, але є прості, а є великі базарні дні, що згідно прадавньої традиції бувають тільки двічі на тиждень — у середу й у п'ятийцю. В ці дні відбувається щось особливе, хоч і триває дуже коротко, ніби химерний сон. Починаються улітку базари ледь засіріє, а в пів до восьмої все вже розлітається, як дим. Це тому, що всім треба на працю, ще й без запізнення, а тієї категорії суспільної, для якої базар був професією й усім сенсом життя, давно немає. То "дрібнобуржуазна стихія", "ходом історії" приречена на усунення. І не тільки приречена, а самою тією "історією" (у вигляді фінінспекторів та міліції) геть усунена. Доказом є цей базар. Тому традиція цих базарів дотримана тільки в календарі (середа й п'ятниця), а в усьому іншому це щось виключно нове й виключно оригінальне.
Це не базари, а якийсь масовий танок трудящих, фіззарядка чи фіззаправка їхня перед працею на фабриках, в заводах, в артілях, в установах, в порожніх крамницях, в переповнених лікарнях... В ці дні люди збігаються з усіх усюд і гасають на величезній цій ярмарковій площі великими юрбами, ніби на перегонах, — одні юрби біжать сюди, інші — назустріч, а ще інші впоперек, тоді всі крутяться в водокрутні посередині, знову бурхають в різні боки й знову крутяться в гігантській людській веремії... А потім, коли вже "фіззарядка" зроблена й наближається восьма година, все розбігається геть. Так, ніби й не було їх. І якби не боліли ноги, то здавалось би, що це був ранковий сон, візія недоспаної ночі, якийсь шабаш почманілих істот, фікція з похмілля.
Ата любила ці базари. Вона спеціально вставала в такі дні удосвіта, щоб пометушитися серед людей, щоб брати участь в тих масових людських перегонах, після чого потім ішла на працю й до півдня на праці куняла. Але варто було. Іноді вона пірнала в ту ранкову фантастику сама. Іноді з матінкою Оксани Чоботар. А іноді з Харитоном.
Якби хтось подумав, що ці базари подібні до старовинних ярмарок, той би дуже помилився.