Що там? Пустеля і пісок.
— А може, пустеля і пісок — це і є царство смерті?
— Ні, це смерть смерті. Царство смерті — царство живих і живого.
— Дивні речі кажеш. Чому так думаєш?
— Бо приходить пора,— жорстко сказав Славко.— Думки взагалі виникають, коли приходить пора. От скажи: чого в нас, пацанів, раптом виникли антикомуністичні думки? Через діяльність імперіалістичних розвідок? Смішно! Від розкладового впливу старших нігілістів? Теж ні, навпаки, вплив старших на молодших завжди мінімальний, взяти хоча б ветеранів війни, яких ганяють по школах, та ж з них усі сміються і зневажають їх. А все тому, що нас так уже начинено тими ідеями, що далі нікуди. Отже прийшла пора тим комуністичним ідеалам умерти. Вони ще не так швидко вмруть, але наші думки — це як хвороба тих ідей, а отже значить, що в тілі того ідола ворухнулася смерть. І вже ніщо його від неї не збавить. Отже вона, смерть, не тільки в матерії плоті, але й у матерії духу: в думках, ідеологіях, бажаннях, одне слово, в усьому. А те, як до неї ставитися — це вже чисто індивідуальне.
— Дивно мені слухати тебе,— сказав я знічено.
— Чому дивно? Вдумайся і побачиш, що нічого дивного нема, а дивне — це тому, що живеш облудою. Зрештою, всі людські облуди — це також не більше й не менше, як захисток перед смертю? Не вважаєш?..
Я вийшов від Славка з якимось смутним і важким настроєм: сила його логіки була така, що я не знайшов слів, аби йому заперечити. Зрештою, коли взяти Ісуса Христа: чи не смертю його думки завоювали світ? Та й апостолами його стали ті, що згодом прийняли муку і смерть. Смерть возвеличує людину й підносить, через це геніїв визнають тільки після смерті, бо тільки після освячення смертю їхній геній набуває справжньої значимості.
Але мені було важко про таке думати — був я молодий, а над головою висіло чудове сонце. Все навкруги буяло, лискотіло; пахло, отже було прекрасне. А може, подумав я, не в силі звільнитися від розмислів, що їх вервечку запустив у мене Славко, те прекрасне і є таким, бо короткочасне, тобто підвладне швидкому загину?
Ні, я хотів утекти від таких думок і цього настрою, адже так збожеволіти можна! Серце в мені зціпило іржавою рукою, а в нутрі спалахнув жах. Якийсь примарний, невідворотний жах, жах перед тим, що я дочасний, що й мене чатує на кожному кроці ота темна володарка.
Пішов до річки, де був малий молодіжний пляж,— тікав отак від Славка, від себе, від жахнющих думок. На піску валялися розмлоєні, розтоплені, майже розлиті по піску тіла. Я йшов поміж тих тіл, єдиний одягнений, і відчував себе там, ніби одягнені вони, а голий я. Хотів милуватися на гарних дівчат, але вони в цей мент мене не хвилювали, бо отой жах, з яким сюди прийшов, не минав. Скинув одежу на пісок і з розгону шубовснув у воду. Поплив наввимашки — хотів розігнати в собі кров. Хапнув повітря й поринув у зелену товщ і не думаючи заплющувати очі. Бачив риб, водорості, підводне каміння — все побільшене і все по-своєму потворне. Опускався все нижче й нижче, і мені не хотілося випливати нагору. Сів на піщане дно ріки й затулив руками обличчя. Від кого я втік і від кого тікаю? Чи сховаюся тут, на дні ріки, біля риб, на голому піску водяної пустелі? Чи пустелі й затишку шукаю в цьому світі, чи гомону й варвітні людських юрб? Чи хочу вийти з юрби чи ввійти в неї? Чи хочу бути подібним а чи неподібним до інших. Чи й моїми думками й пориваннями керує смерть і чи робитиму якісь спроби із нею воювати? Чи буду бунтарем у цьому світі, чи сяду, як оце тепер, на дно і затулятиму руками обличчя? Чи захочу вислухати пісню піску і що вона мені проспіває? Що я кволий і беззахисний хробак у цьому світі з печаткою смерті на чолі? Ні не хочу! Хочу жити, жити!
Я різко відірвався від піщаного дна й кулею полетів угору. Річка вистрілила мною до неба і сонця, а там, на піску, звелося кілька сонних, байдужих, розмлоєних і розтріпаних голів і нехотя зирнуло в мій бік.
Пам'ятаю одну жахливу грозу; здається, вона була в той-таки мій приїзд до Житомира. Прокинувся я від того, що навколо мене все палахкотіло — у вікні спалахували одна за одною блискавиці, і міражне їдке світло синьо осяювало моє мешкання. Мої стелажі із книгами, фотокартки на стінах вихоплювалися з темряви, ніби запалювалися, завмирали хитливо й поринали знову в пітьму. І саме в той момент, коли темрява поглинала кімнату: кошлата, чорна, безпроглядна, ніби я осліпнув на якийсь час, ударив дужий
59
лускіт грому. Хата тоді здригалася, натомість знову прояснювалося вікно й кімната, і все ніби вибухало, вщент розгромлене тим важким світлом. А тоді знову — темрява і знову понурий, сухий лускіт грому. Я кинувся до вікна й побачив: те саме, що і в кімнаті, діється й надворі — з темряви раптом виривалися яскраво видні, ніби стрибали вгору й застигали в повітрі дерева, хати, дорога, кущі — потім різко падали у тьму, що раптово на них звалювалася. У небі ходила несамовита гульня зигзагів, смуг, вогняних палиць, і все це покривалося лепетом, який пришвидшувався й швидшав, дощу. Не відчував страху, а тільки збудження. Навіть трусило легенько — не міг відвести зору від тієї дивної гри спалахів. Чути було, як прокинулися й розмовляли в своїй кімнаті батьки. Тугий вітер метався надворі, патлав дерева і бив з розмаху разом із градом і крупинками дощу у скло шибок. Я відступив у глибину кімнати, бо мені здалося: мої кволі шибки зараз розлетяться на друзки. Дивно було на серці й тривожно. Я ліг на ліжко й приплющив очі. У ті заплющені очі мені вряди-годи вдаряли спалахи лискавиць, а чорна тьма ставала тьмою червоною. Тоді я почув, що за вікном у своїй буді тонко скімлить собака. Ніби кличе собі на допомогу людей, або ж провіщає нещастя.
Епізод п'ятий.
ГРІХ СВЯТОГО ПЕТРА
На початку вересня мені потелефонував у гуртожиток один із нових моїх знайомих і сповістив, що в кінотеатрі "Україна" має відбутися прем'єра фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова і що він має зайве запрошення. Я з готовністю на те відгукнувся, а наступного дня був біля кінотеатру, прийшовши, як то водилося, раніше, щоб перекинутись із знайомими словом-дру-гим. Людей на вулиці стояло вже чимало, але всі були якісь ніби стривожені. Назустріч пішов мій приятель і відразу ж сповістив, що між української інтелігенції почалися арешти: у Львові, в Києві, Одесі, Житомирі і ще десь. Заарештовано Степана Вітличного, у Львові братів Горинів, Горбачів і ще когось.
— А в Житомирі? — спитав я, хвилюючись.
— Ніхто точно не знає, кажуть — двох,— відповів приятель.
В мене похололо у грудях — це могли бути Славко з Артуром, або ж Славків дядько і котрийсь із моїх приятелів — іншого варіанту я не знав.
Публіка стривожено гула, я побачив високого юнака із очима, що лис кали, мов ножі чи полиски меча, і з важкою нижньою щелепою — він щось говорив, різко ріжучи повітря.
— Хто це? — спитав я.
— Якийсь поет,— відповів приятель.— Здається, його звуть Василь.
Ми долучилися до невеличкої юрби. Називали Масютку, Русина, Караванського, Герету, Вітличного, Заливаху, Горинів, Осадчого, Косова, Горбачів і ще якісь прізвища, яких я раніше не чув. Оповідав невисокий, енергійний із зачісаним назад волоссям, майже білявий чоловік із невеликими ру-давими вусиками. Я протиснувся до нього.
— А в Житомирі не знаєте? — спитав. Він зирнув на мене й очевидно побачив
мою стурбованість.
— Повних відомостей ще не маємо. Здається, там заарештували двох.
— Протестувати! — вигукнув хтось із юрби.
Підходили нові й нові люди, юрба росла. Люди прислуховувалися до розмов, де-не-де виникали маленькі гурти.
— Пора заходити! — сказав хтось голосно, і ми посунули в кінотеатр.
.Спершу показували фільм, який був цікавий і несподіваний, барвистий, але я його погано сприймав: думки мої біля того, що почув. Невже Славко з Артуром знехтували моїм попередженням і не знищили чи не поховали паперів? На Артура це схоже, судячи з останньої нашої розмови, але Славко завжди був обачний. Мене з'їдала невідомість: на жаль, ніхто з моїх приятелів, ані б.атьки мої телефону не мали. Ларисі свій гуртожицький телефон я дав, але чи здогадається вона мені потелефонувати? До речі, сама вона телефон мала. А може, телефонує мені зараз, коли я сиджу тут і дивлюся фільм. Я вирішив найближчої суботи податися до Житомира і все розвідати. З другого боку, чи було б це обачним? Чи не ліпше вичекати — все одно допомогти своїм друзям я не зможу. Треба також готуватися й до того, що мене можуть допитувати як свідка.
Нарешті фільм закінчився, зала зааплодувала. До екрану вийшли автори, хтось про твір уже навіть говорив — ясна річ, хвалив.
Нараз на сцену вийшов Іван Дзюба, я знав його по виступах у Спілці письменників, хоч особисто з ним знайомий не був.
— Ми побачили тут чудовий фільм,— сказав він голосом, котрий трохи тремтів од хвилювання.— Але, на жаль, я мушу осмутити наше свято. Річ у тім, що на Україні почалися масові політичні арешти і для багатьох родин прийшло в їхні хати горе.
Зала схвильовано зашуміла. Якісь люди побігли на сцену, мікрофон почав густи. Сердитий чоловік намагався зігнати Івана Дзю-бу.
— Люди, протестуймо! — вигукнув хтось. Між рядів пішли отой поет Василь і чоловік із зачісаним назад волоссям.
— Хто протестує, встаньте! — кричали вони.
Люди почали повільно зводитися. Але далеко не всі: тих, що протестували, була меншість. Я відчув, що приріс до стільця, якась остережна сила тримала мене й не давала звестися. Але я все-таки подолав себе і встав. Поруч мене встало ще кілька чоловік.
Автори фільму були розгублені, обговорення, звісно, зірвалося. Хтось підскакував до мікрофонів, але вони були виключені. Зала гула, всім було запропоновано вийти. Люди повставали, змішалися й потоками попливли до виходу. Більшість була збентежена...
їхав у трамваї й настійно думав про те, що сталось у Житомирі. Випадало, що мені таки доведеться потелефонувати Ларисі (телефон можна було взнати через довідкове), хоч як того не хотілося: одне, що той телефон міг прослуховуватися, а друге, рур-ку могли взяти Ларисині батьки, які Ларису, з огляду на останні події, напевне не покличуть. Вирішив потелефонувати в такий час, коли батьки мали бути на роботі, а вона вдома.