Пригоди молодого лицаря

Про нові виправи на море вже не думали: потроху управляли свій но­вий осідок і спочивали, тішачись оповіданнями, згадками, балач­ками про весняний, літній та осінній походи, про звитягу над тур­ками біля Молочної тощо; тішилися й були горді з того, що слава про них котилася по всіх чужих країнах, що ласки й помочі їхньої запобігали в них і чужі держави.

На велику радість і втіху старого лицаря Сокири, Канівський курінь, що до нього належали батько й син, на місце полеглого в останнім бою свого отамана обрав собі за курінного Павла Жбур­ляя. Як не відмагався, як не відпекувався молодий лицар, покли­каючись на свій молодий вік, на свою недосвідченість тощо, брат­чики не вважали.

— Панове-браття, славне товариство січове! — говорив Жбур­ляй, тримаючи шапку в руках і низенько вклоняючись раді січовій. — Бійтеся Бога! Кого ви хочете вшанувати так велико? Трохи не білогубого хлопця, що ні світу, ні людей ще до пуття не бачив! Який же він лад дасть у курені, коли ще й сам собі ради не дасть, а дивиться, як люди, щоб і собі за ними. І проти кого вшанувати? Проти славних старих лицарів? Чи мало їх поміж вами, що ні з ко­го вибрати? Чи ви хочете, щоб інші курені на наш курінь пальцями показували та кпили: у канівчан, мовляв, що молодший, то розум­ніший!..

— Лепсько говорить! — буркнув старий Граб до Сокири, що стояв поряд і задоволено посміхався. — Нехай мені чорт у пику чхне, коли брешу!

Сміялися й гострі очі кошового, а Хмель тільки головою кру­тив від здивування, слухаючи свого мовчазного здебільша й скро­много побратима. Але братчики відгукнулися інакше:

— Хто буде кпити?.. Ану хай спробує!..

— Та що він, собачий син, усі розуми поїв, що почав нас учи­ти?..

— К лихій матері старих! Тебе обираємо!

— Та за які заслуги, панове-браття? — знову почав Павло. — І як я після цього в вічі гляну нашим славним та заслуженим лица­рям, що Січ-неньку запорозьку прославляли на ввесь широкий світ? Скажуть: шмаркач, висікака, — чи йому ж верховодити нами, уславл…

— Та ти довго ще будеш патякати? — почулися викрики, й за­гула, захвилювалася обурена громада.

— Чи хочеш, щоб ребра полічили?..

— Злізай, вражий сину, та не переч товариству, поки киями не почастували!

Дужі козацькі руки простяглися до нього, вхопили за карк, за поли, стягли з підвищення й, підштовхуючи під ребра, погнали до куреня, вергаючи на простоволосу голову всяку підняту з землі лятву. Молодий велет слухняно йшов, похиливши голову, куди йо­го штовхали, хоч кожен із братчиків знав, що якби Жбурляя роз­дратувати, то хто зна, де опинилися б ті, що так щиро товкли його під боки. Треба було коритися, не перечити, не гніватись, бо так годилося. Це знав Жбурляй і корився. Почистивши трохи одежу та вмившись, він вернувся на раду й, низько вклонившись товарист­ву, дякував за честь, обіцяючи вірно, правильно й запопадно, скі­льки буде його молодих сил, служити матері Січі Запорозькій і славному товариству,

— Так би й давно, — гомоніла задоволена тим, що зламала впертість молодого братчика, громада.

Не лестив пишними словами похвали Жбурляй, не мастив язиком, покликаючись на славні діла старих лицарів запорозьких, — говорив щиро, бачивши на свої очі їхні подвиги в останніх час­тих боях на морі й на суходолі. Але й запорожчики знали, що чи­нили, обираючи молодого лицаря на відповідальну, але й почесну посаду курінного отамана: вони теж добре бачили й знали про ті подвиги, що їх доконав під Очаковом, і під Кафою, і в останній ви­праві Жбурляй, тому, може, якраз із намови старих лицарів і пос­тановили між собою вшанувати свого відважного й завзятого брат­чика, не вважаючи на його молодість, підвищенням його на цілу голову над собою й наданням йому безпосередньої влади над усім куренем.

Особливо бій на суходолі між Кінськими Водами й Молочною і славна Жбурляєва перемога над турецьким велетом і башею Ібра­гімом, за яку Жбурляй дістав навіть окрему подяку від гетьмана (чого Сагайдачний сливе ніколи не робив, маючи про такі відзна­чення якісь свої думки), — особливо це піднесло високо в очах сі­чового лицарства гідність іще недавно звичайного канівського мо­лодого міщуха.

А діло це таке було, що про нього варт розповісти хоч короте­нько.

На межиріччі зіткнулися несподівано для одної й другої чима­лі дві сили: ціла турецька виправа й ціла запорозька. Саме тому, що зустріч була несподівана, а до того становище обох потуг було таке, що відступати ні тій, ні другій не було куди й кожна з них мали лише два виходи — або полягти всім на полі бою, або пере­могти, — січа була відчайдушна й кривава. Турки взагалі добрі во­яки; а в таких обставинах і сили, й завзяття їхні набували розгону подвійного, тому й запорожчикам прийшлося нелегко.

Особливо великої гризоти завдав Сагайдачному славний ту­рецький лицар баша Ібрагім. Не вважаючи на те, що всі билися пі­шо, турецький велет носився в січі, як вихор, і де з'являвся — там падали братчики, як скошена трава. Гетьман стояв на чардаку во­лоченої суходолом чайки й кермував боєм. Бачачи надлюдські по­двиги турецького ватага, сердився, тупав ногами й ладен був сам кинутись у небезпеку, щоб проти його велетенської сили й завзят­тя поставити своє не перевершене ніким уміння орудувати зброєю.

— Проклятий! — вигукнув, розпалившись. — І куля не візьме його, наче замовний!..

Та сталося так, що не довелося гетьманові рушати з місця. Подвиги бусурменського велетня бачив не тільки він.

— А що, синку, — говорив старий Сокира, б'ючись попліч сво­го єдинака й його побратима Хмеля, — ти не бачиш отого турець­кого тура, що косить наших, як косою?

— Бачу, тату, — відповів Жбурляй.

— А якої ти думки про те, щоб трохи йому пихи збити?

— Слід би, тату, та не навертається, стерво, сюди!

— Еге ж… То, може, б ми до нього, синку, навернулися?..

— Я не від того, тату.

— Хлопці! — гукнув Сокира до тих, що билися поблизу. — Ану натисніть та поможіть нам допасти отого турецького диявола!

А "турецький диявол" немовби почув, що мова про нього, й у цю хвилю повернув просто до них. Розуміється, почути він не міг, а повернув тому, що давно вже спостеріг коло трійці Сокира — Жбурляй — Хмель те, що вони спостерегли коло нього з його яни­чарами.

— Ви вже, тату, цим разом не перешкоджайте мені стятися з ним, — промовив Жбурляй. — І ти, брате… дуже прошу тебе… По­працюйте з тими, що коло нього…

— Добре, синку, добре, — відповів, посміхаючись, Сокира.

— Гаразд, — муркнув Хмель, прокладаючи разом із ними ша­блею дорогу назустріч Ібрагімові-баші.

З його наближенням січа стала ще гарячішою.

— Алла! Алла! — вигукував несамовито Ібрагім і оскаженіло косив ятаганом направо й наліво. Очі його налилися кров'ю, й він вертів ними, як розлючений бик. Видно було, що був у добре йому відомім ділі й що просто впивався шалом бою.

— Держись, синку!

— Увага, брате!

Ручі вояки спритним поворотом стягли увагу Ібрагімових по­плічників на себе й товаришів, а велет пер просто на Жбурляя. Трохи чи не вперше його ятаган наразився на другий і заскрего­тав, привівши турка до пам'яті. Досвідченою рукою він відразу від­чув силу свого ворога, глянув блискавичним поглядом на Жбурляя й аж посміхнувся від утіхи, що нарешті наскочив на достойного су­противця. Відбивши митецьки Жбурляїв удар, подався крок назад і туром рванувся знов уперед. Заскреготали знов шаблі, бризнули іскрами.

— Хо-хо-хо! — засміявся Павло. — Не гарячись, голомозий, а то згориш.

Ібрагім теж блиснув вискалом зубів, щось залопотів по-своє­му: подобалось, мабуть, непереможному турецькому лицареві, що наскочив, як то кажуть, на свого. Але, обмінявшись дружніми ух­милками й прогнавши ними ворожу злобу, вони ще з більшим зав­зяттям кинулися один на одного, та вже не як вороги, а як два ми­тці своєї страшної вмілості, тільки добрі, твердо загартовані леза їхніх шабель сичали й скреготіли, немов якісь казкові потвори, і в запеклій люті прискали іскрами. Захоплений змаганням, турець­кий ватаг і не помітив, як довкола них під ударами козацьких ша­бель полягли всі його поплічники, а переможці з Сокирою й Хме­лем на чолі стояли трохи осторонь, любували на рідке навіть у ко­зацьких пригодах видовище.

— Добре, синку, добре, — тільки повторював про себе старий лицар, а Хмель стояв, узявшись у боки, й з великою насолодою стежив за змаганням. Страшенний гамір бою, що кипів трохи від­далік, учувався звиклими ушима як конечний супровід до мисте­цької дії, котру так митецьки виконували двоє славних лицарів.

І справді було на що глянути, було на що полюбувати знав­цям небезпечної вмілості. Здавалося, сама смерть стала осторонь і тішилася незвичайним явищем, вагаючись, і не знаючи, на чий бік прихилитися, й опустила на землю своє просте, первісне знаряд­дя, тую смертельну косу. Блискали шаблі спалахами блискавиці, в'юнами вилися бойці, напружено хапаючи очима кожен наймен­ший рух один в одного, підставляючи йому насупроти свій, ще звинніший, і викликаючи тим новий та щодалі все більш розпалю­ючись. Кожен із них знав, що все вирішить і покладе страшний край двобоєві якийсь один необережним рух у надмірнім розпалі, тому кожен і намагався з усієї сили зберегти холодну кров у серці, а ввесь пал його перелити в удари шаблеві. Але — дарма заходів: лицарська вдача, завжди спрагла бою, не могла довго перебувати в стані розважності й розміреності. Удари ставали щораз сильніші й лютіші, серця бойців тремтіли нетерплячкою, піт заливав заюше­ні кров'ю тварі, верталася з шалом бою жадоба так чи інак доко­нати ворога.

— Легше, голомозий! Легше! — ще мав у собі стільки розва­женості, щоб жартувати, Жбурляй, але турок уже не панував над собою. Аби раз уже скінчити з цим, він, вигодивши потрібну мить, дав такий удар, що обидві шаблі, жалібно дзенькнувши, тріснули навпіл. Бойці стали. Жбурляй глянув на тую половину, що лиши­лася в руці, й, голосно засміявшись, відкинув уламок геть. Але на розлюченого Ібрагіма це справило якраз противне враження: він гнівно вдарив своїм уламком об землю, злобно глипнув очима на супротивця, стис кулаки й оскаженіло кинувся на Жбурляя. Він, бідолашний, не вважаючи на досить довге змагання, не зміг збаг­нути можливостей ворога й кинувся з кулаками проти власної сме­рті.