І хоч я не любила, коли моє ім'я так вимовляли, у ту мить мені було дуже приємно чути це акання.
Через декілька хвилин із заметілі мені назустріч виринули три постаті, кинулись до мене, перекинули в сніг, обіймали, раділи і кричали:
– Ура! Знайшлася! Знайшлася! Він помер, помер!
Впізнала своїх рятівників – Нінин брат Федько, Дмитро Іванович, Ігор Петрович – але не могла зрозуміти, що вони кричали.
– Помер! Помер!
– Хто? – спитала, не розуміючи, хто помер. Наче ж не було тяжких хворих, коли йшла з Капкари до Тібішета.
Нарешті всі трохи заспокоїлися. І тут Дмитро Іванович сказав:
– Сталін помер.
Я не повірила – подумала, що хлопці мене розігрують. Та й хуртовина ревіла, мабуть, не дочула. Вирішила не вестися:
– Добре, добре, пішли швидше, бо я вже геть домерзаю. Чи далеко ще додому, чи правильно я йду?
– Зовсім близько, кілометрів зо три, не більше, – підбадьорили.
Виявляється я біля лежнівки не звернула ліворуч і пройшла зайвих два кілометри. Та як же я могла побачити лежнівку – вона була глибоко під снігом. До того ж в таку погоду стемніло набагато раніше. Якби в тому ж напрямку рухалась, вийшла б до села з протилежного боку. І чи вийшла б? Може б і не дійшла – дуже втомилася і, мабуть, сіла б відпочити…
Але тепер все було гаразд. Чоловіки забрали мій рюкзак наплічник (а він таки тяжкенький, та ще й з горою снігу за плечима), відігріли руки, вдягнувши на них Федьчині хутряні рукавиці. Йшли попереду, прокладаючи мені дорогу. Першим пробирався Дмитро Іванович з рюкзаком, за ним Ігор Петрович, потім я, а позаду Федько. Хлопець весь час намагався мені розповісти, що трапилося в Капкарі, та я погано його чула, і зрозуміла лише, що в селі всі чомусь пересварилися і що моїй мамі, аби вона не хвилювалася, сказали, що я заночувала в Тібішеті.
Ми поспішали, ніде не спинялись і нарешті таки добрели до села. Незважаючи на пізній час, в наших вікнах горіло світло. Я занепокоїлась: чому не спить мамуся і що тут трапилося? Всі четверо ввалилися в сіни, в хаті приємно пахло печеною картоплею і дерунами – мама з Ніною якраз поралися біля грубки. Ніна одразу побігла в сільраду повідомити, що я знайшлася. Повернулася з Ноєм Ізралійовичем, пляшкою горілки і оселедцями. Хліба не було – в таку заметіль не скоро ще підвезуть. Накрили стіл. Я сиділа, обійнявши грубу і опустивши ноги у відро з гарячою водою. Мені першій дали випити – зробила два великих ковтки і заїла двома таблетками аспірину. Наче зігрілася. В хаті стояв гамір неймовірний, говорили всі разом і про все одразу. Я напружено прислухалась, намагаючись розібратися, що ж все-таки сталося.
Виявилося, що вдень в колгоспній конторі сидів Сила – невеличкий, худорлявий, з кількома волосинами на лисій голові колгоспний рахівник Силантій, влучно прозваний Силою. Сидів тихо, щось там рахував. Двері до відгородженої кімнати, де стояв увімкнений приймач, були трохи причинені. І Сила нібито почув кінець фрази "…помер товариш Сталін". Сила кинувся до приймача, але вже звучала музика, і як не крутив приймач – лунала одна й та ж мелодія.
Побіг в сільраду, розповів, та йому не повірили.
– Ти часом не п'яний? Ану дихни!
– Ні, це ще вчорашнім трохи відгонить і… ковток сьогодні за сніданком.
Побігли за засланими, та десь їх не було, а я якраз у Тібішеті пологи приймала.
Вчителька ж відреагувала по-партійному:
– Навіщо брешеш, Сила?! Не міг товариш Сталін померти! Не міг! Навіщо ти тут агітацію розводиш? Давно оперуповноважений був? Забув, де тепер Єгор, колишній голова колгоспу?!
Всі кинулись до Сили, стали трясти його за грудки, а він все твердив своє:
– Чув, що товариш Сталін помер.
Дмитро Іванович став телефонувати в Тібішет, хотів першим мені повідомити таку новину. Та з подивом дізнався, що я в таку хуртовину наважилась піти додому. Вирішив зачекати – може через годину-другу прийду.
За якийсь час у конторі біля приймача зібралося багато народу. Всі прибігли дізнатись, чи справді помер Сталін. А з приймача линула лише сумна музика. Слухали, перемикали станції, крутили ручки, відштовхували одне одного, сварилися. Крутили-крутили і докрутилися: вчителька спересердя так повернула, що всередині щось тріснуло і приймач замовк. Що вже йому не робили – і перевертали, і на бік клали, і стукали, і гладили, і лаяли, та приймач мовчав – зламали! Знову почалася сварка і пошуки винного.
Стемніло. Заметіль не вщухала, а я все не приходила. Ніна і Дмитро Іванович порадились з головою сільради і вирішили випровадити когось мені назустріч. Про всяк випадок спочатку стали дзвонити в Тібішет – може я до них повернулася, заодно, нарешті, додумалися подзвонити в Довгий Міст, щоб дізнатися, чи справді помер товариш Сталін. Та вже і телефон не працював – від сильної хуртовини, мабуть, обірвався провід, взимку таке часто траплялося.
Розходитися по домівках ніхто не хотів – всі були дуже стривожені звісткою про смерть дорогого товариша Сталіна. Гадали, що ж тепер буде, як житимуть без нього? Сподівалися, що може це неправда, що нетверезому Силі це лише почулося. А тут ще й я десь в тайзі пропала. Страх, що коїлось!
На мої пошуки вирушили Федько, Ігор Петрович і Дмитро Іванович, який дуже хотів першим принести мені звістку про смерть Сталіна. Охочих йти мене шукати знайшлось немало, та більше нікого не взяли – треба, щоб і в селі залишалися чоловіки. Ось і рушили вони втрьох. Була восьма година вечора і шоста, як я вийшла з Тібішета й блукала по тайзі.
-10-
Чотири доби ми лишалися відрізаними від світу. Телефон мовчав, приймач теж. Це були якісь неспокійні, метушливі дні. Нічого не могли робити, все валилося з рук, з голови не йшло питання: "Чи справді помер Сталін?". Прикро, що у нас же був приймач і ми могли б дізнатись точно, так його ж зламали! Та й обірваний телефонний дріт чомусь ніхто не поспішав лагодити.
Іти дізнаватися правду в Довгий Міст мені не хотілося, незважаючи на те, що після свого блукання тайгою я не захворіла, як всі пророчили, і навіть не кашлянула. Лише трохи боліли приморожені пальці рук і ніг.
А тут ще й Сила сам став сумніватися, чи справді чув. Хто його зна, скільки він випив у той день – "трохи" це може бути і стакан, і півлітрова банка. А то й вигадав, щоб звернути на себе увагу. Він же тепер був наче герой – всі до нього зверталися, розпитували. Хоча якщо виявилось би, що Сталін живий, Силі перепало б не тільки від людей, а й від начальства – партійні дуже сполошилися, особливо вчителька. Вона така, могла і під суд віддати – ту історію з головою колгоспу всі добре пам'ятали.
Ще через день до нас дісталися троє засланих з Нової Капкари – прийшли з саночками за картоплею. Вони такої новини не чули, але ж у них в селі ні телефону, ні приймача не було. Новокапкаринці вирішили наступного ранку піти в Довгий Міст "за правдою". До них приєдналися Ніна та поштарка Клава.
А село вирувало, кипіло. Люди розділилися на тих, хто вірив Силі, і тих, хто ні. Сварилися між собою, лаялися, іноді навіть до бійок доходило. Тоді просили нас з мамою розсудити. Ми казали:
– Якщо грала траурна музика, значить помер.
Але хіба ті, хто чув ту музику, могли зрозуміти, яка вона? Поки не з'явився у Капкарі приймач, місцеві раніше ніколи не чули жодних мелодій.
Вчителька стояла на своєму: живий, бо Сталін не може померти! Я висміяла її доказ через брак логіки. Від злості, що не розумію її пояснень, жінка розревілася, а за нею і всі інші. Плакали гіркими сльозами і приказували дурними голосами:
– Ой, що ж нам тепер робити? Як далі жити? Що ж тепер з нами буде, рідного батька Сталіна не стало?!
Мені і смішно, і набридло вже, тому я голосно й цілком серйозно відповіла:
– А знаєте що буде? Тепер нас відпустять додому, а вас посадять!
Всі перелякано замовчали. Вчителька захлинулася на високій ноті плачу, очі полізли на лоба, а рот… я затулила вуха, щоб не чути її реакції. І в цю мить на порозі з'явилася делегація з Довгого Мосту.
З виразів на їхніх обличчях – у Ніни з Клавою зажурених і почервонілих від сліз, а у трьох засланих радісних і з усмішкою до вух – мені одразу все стало зрозуміло. Капкаринці затихли, напружено чекаючи відповіді. І тут Ніна тремтячим замогильним голосом промовила:
– Це правда, наш дорогий вождь, товариш Сталін, поме-е-ер! – заревіла.
Капкаринці теж завили, наче змагаючись хто жалісливіше і голосніше. Хлопці-заслані, які, очевидно, на радощах випили кілька стопочок ще у Довгому Мосту, кинулися нас з мамою цілувати.
Тут раптом опам'ятався Сила і став вимагати, щоб всі негайно вибачилися перед ним, особливо ті, хто його бив. Кричав:
– Бачиш – помер, на щастя, помер! А ви, гади, мені, Силі, не вірили, – і розтирав по брудному обличчю п'яні сльози.
Знову назрівала сварка. Та мені це вже остогидло.
– Миріться всі! В час, коли ховають вождя, негоже сваритися, треба ще тісніше згуртуватися навколо партії! – виголосила я.
Тут вчителька, шмаркаючись у кінчик хустки, підійшла до мене і міцно потисла руку:
– Миколаївна, ти все зрозуміла і перевиховалась!
"О, це перша моя реабілітація!" – подумала я, ледве стримуючи усмішку.
– Правильно! – зрадів голова сільради. – У роті пересохло, пішли пити мирову, заодно й батька рідного, дорогого нашого товариша Сталіна, пом'янемо.
Пили капкаринці старанно і довго, гіркими сльозами оплакуючи смерть свого милого вождя, при якому жилося їм так щасливо і весело.
-11-
Ще не минув березень, а тяжкі сердечні рани, які нанесла капкаринцям смерть вождя, загоїлися. Таке швидке "одужання" стурбувало запеклих послідовників партії. Якось до мене зайшла Марія Іванівна.
– Миколаївна, підкажи, як зробити так, щоб мої школярі запам'ятали Сталіна назавжди, а то вони його вже забули – бігають, сміються.
Я пояснила, що так завжди буває, час змушує і не таке забути.
– Не кажи. Ось ці двоє, як їх там звали… Карло і ще один, так коли жили, а їх досі пам'ятають… Ну ці, бородаті…
– Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, – підказала я.
– Так, так! Ось бачиш, навіть ти пам'ятаєш, хоч заслана і ворожо налаштована. А Сталіна у нас так скоро забули!
Оце "вороже налаштована" чомусь мене зачепило. Вирішила таке придумати, щоб учителька пожалкувала, що прийшла за порадою:
– По-перше, в школі, сільраді і колгоспній конторі потрібно повісити по великому портрету Сталіна, в хатах можна портрети поменше, але обов'язково в траурному обрамленні.