Але, крім мишей, не маю ніякої худоби. Здох батьків кінь, а без коня немає й жита.
— Я в цьому не винен, — одвів очі від брата Бразд. — Ми були однакові, коли виходили з батькової хати. А далі кожен робив, як умів.
— Так от я не вмію робити так, як інші, і так, як ти, брате Бразде, — вирвалось у Микули. — Вір мені, я не шкодував рук, робив усе, що міг, я робив більше, ніж міг... Але не вмію я, не можу...
— Чим же я можу допомогти тобі?
— Я прийшов до тебе як до брата... Ми з тобою одного роду, однієї крові... Поможи!
Бразд довго дивився на свої руки, що лежали на столі, потім перевів погляд на обличчя Микули, у якого дрібно смикалась нижня губа.
— Що кров і що твій рід? — Бразд важко зітхнув. — Старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Ти говориш про кров, але і кров у людей різна... Помогти ж тобі не знаю і як. Може, хочеш, щоб я тебе прийняв до свого дому?
— Ні, Бразде, — швидко перебив його Микула. — Я не хочу і не піду до твого дому... Це правда — старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Так поможи ж мені рятувати свій рід. Дай мені купу...
Бразд довго сміявся.
— Що я чую! — нарешті сказав він. — Це правда, я даю купу людям. І не я даю — що я, княжий холоп, — я даю купу людям від князя. І закуп мусить дать князеві — оброк, мені — урок. Коли ж він цього не зробить, я маю право, як посадник князя, бити його різками, якщо тікатиме — зроблю обельним холопом... А з тобою що я зроблю, коли не даси оброку і уроку?! Битиму різками чи зроблю холопом? Як не є, а ти ж мені брат...
— Що ж... — глухо промовив Микула. — Якщо буде треба — битимеш різками, зробиш холопом... Так Микула взяв купу у свого брата.
З
Багато людей зібралося цього дня в Золотій палаті, всі лави з неї загодя винесли, попід стінами навкруг товпились ліпші мужі Русі — князі земель і городів, бояри й воєводи, тисяцькі, огнищани, тіуни княжі.
Тільки в кінці палати, як і завжди, стояли крісла — княгині Ольги посередині, Святослава і Уліба з боків.
Скоро з дверей вийшла княгиня з синами, кілька бояр і воєвод. Княгиня Ольга пішла вперед, але не сіла, як це бувало раніше, в своє крісло, а зупинилась і якусь хвилину стояла біля нього.
Усі, що зібралися тут, знали, для чого їх покликано і що їм скаже княгиня. А все ж вона була дуже неспокійна, і коли почала говорити, то сама не пізнала свого голосу і часто зупинялась, щоб передихнути.
— Дружино моя, — почала княгиня, — бояри, воєводи, люди Русі. З близьких і далеких земель, з усіх країн днесь покликала я вас сюди, бо маю велику й важливу потребу... Відомо вам, дружино моя, що от уже много літ минуло, як не стало князя Ігоря, і по вашому слову сіла я на Київський стіл. За ці літа зробила я, що могла. А що не зробила — це кляніть, а швидше виправляйте, бо зараз важкий час на Русі, мнозі діла треба сотворити. От чому я й зібрала вас, дружино моя! Діла много, а сама я стара й немощна стала, чую вже й кінець свій, люди. Давайте ж порадимось, хто зараз сяде на стіл Київський, кого назвемо своїм князем...
Тихо було в палаті, і княгиня Ольга мовчала.
— Волимо тебе, княгине... поможемо! — пролунало кілька голосів.
— Ні, дружино моя, — одповіла на це княгиня, — Я сказала не всує, мусимо назвати князя.
— Святослав! — крикнуло тоді багато голосів разом. — Просимо Святослава!
І вже в палаті закричали:
— Святослава! Князем бути Святославу! Просимо Святослава!
Коли шум затих, княгиня Ольга сказала:
— Думала і я, кому князем бути, Святослав буде вашим добрим князем. Іди, сину, сідай на стіл!
Святослав сів у крісло, на якому колись сиділи Олег і Ігор, на якому тільки вчора сиділа його мати — княгиня Ольга. І враз у палаті прозвучав голос:
— Сів єси на Київському столі князь великий Святослав!
Багато голосів підхопили:
— Славен князь Святослав! Славен!
Але щвидко голоси стихли. Два боярини й два воєводи підняли з підлоги зарані приготований шматок дерну, поклали його на голову князя.
Він чув, як холодна земля торкнулась його голови, від шматка дерну одривались і котились по шиї й спині грудочки землі.
— Де єси, князю? — запитали в Святослава. Це була хвилина нерушимої клятьби, яку завжди у день вокняжіння давали людям своїм князі Русі. Святослав знав, що належало говорити й що говорили до нього князі, і відповів:
— Під рідною землею єсмь і під людьми моїми.
— Чи будеш вірно служити людям своїм?
— Клянусь.
— А якщо відступиш?
— Нехай земля поглине мене...
Тоді два боярини й два воєводи підняли шматок дерну і розбили його на голові князя Святослава. Земля й коріння обсипали його голову, груди, руки. Так вона засипле його, якщо забуде своїх людей.
Але князь Святослав ніколи не зрадить свого слова. От до нього підступило кілька гриднів. Гострим бричем* (*Брич — бритва.) зняли волосся на голові, залишивши одне тільки пасмо — нехай воно нагадує людям, що віднині Святослав — великий князь. От до Святослава підійшла мати — княгиня Ольга, вона тримала в руках зроблений кращими кузнецями із червоної міді, позолочений, викладений багатьма дорогими каміннями шолом. Гридні подали їй, і вона зав'язала на Святославі пояс із мечем. Один із старійших бояр дав Святославу лук і тул...
— Славен наш князь! — гриміло, виплескувалось з дверей і вікон.
Тоді князь Святослав вийшов із Золотої палати, за ним рушили всі воєводи й бояри.
Перед ганком, скільки не глянь оком, по Горі, на городницях стін, на дахах будинків, навіть на гіллях дерев — скрізь було повним повнісінько людей. Одразу ж за ганком, обабіч шляху, що вів до Перуна, у бойових доспіхах своїх, із щитами й мечами у кілька рядів стояли дружинники, а попереду них, на чолі, — сотенні й десятники, над ними сріблом блищали списи, під подихом вітру з Дніпра розвівались знамена землі Чернігівської, Переяславської, Деревлянської, Новгородської і ще багатьох, що прислали сюди своїх гінців. За дружинниками стояли купці, ремісники, жінки й діти з усієї Гори...
Тільки князь Святослав вийшов на ганок — вдарили бубни, пронизливо загули труби, засвистіли сопілі, дружинники забряжчали в щити, люди закричали. Із дахів, з голубниць, коли почувся цей шум і крик, хмарою полетіли вгору голуби, вони довго ще кружляли над Горою.
Князь Святослав разом із матір'ю спускався з ганку. За ними йшли мужі ліпші — князі земель і городів, бояри, воєводи й тисяцькі, огнищани, тіуни, сли заморські, родичі княжі, гридні. На гомін людей і на крики князь Святослав відповідав посмішкою, вітав усіх рукою. Так у вирі криків і йшли вони — між рядами дружинників — до південної стіни Гори, до Перунового требища.
Там уже горів вогонь, кілька жерців готували жертву, сам Перун був оздоблений — на начищених ще з ночі золотих його очах і срібних вусах грав відсвіт вогню, дерев'яний тулуб його був обвитий гіллям, біля ніг простелені килими, а на них стояли корчаги з вином, лежав випечений заради цієї нагоди величезний білий хліб із знаменом княжим, скрізь розкидані були квіти.
Коли князь наблизився до Перуна, крики на Горі затихли. Усі, що йшли за князем, зупинились, він сам ступив уперед і став перед вогнем. Там князь поклав на землю щит, меч, шолом. Жрець подав йому на срібному блюді частини жертовних тварин, які він кинув у вогонь; коли ж жрець подав корчагу, він плеснув з неї у вогонь вина.
Над вогнищем підійнявся димок, на якусь мить зів'яли вогняні язики.
— Боги! — голосно промовив князь Святослав. — Зверніть очі свої на нас, дітей ваших. Ми прийшли до вас сьогодні із жертвою й просимо — дайте нам, боги, тепло з неба, урожай з землі, мир городам нашим, перемогу над ворогами! Дайте, боги!
Він дивився блискучими очима на вогонь, звів очі вгору й простягнув руки до дерев'яної постаті Перуна. Весь його вигляд, очі, рухи свідчили, що Святослав вірив у те, що говорив. Вірив, що Перун може дати Русі тепло, урожай, мир і перемогу.
А близько біля князя стояла його мати Ольга, і хоч вона, як княгиня, мусила тут бути, але її скорбні очі, бліде обличчя, складені на грудях руки красномовно свідчили, що її не зворушує те, що робиться на требищі, душа її заперечує проти цієї жертви, в думках вона витає десь далеко.
— Перун прийняв жертву! — раптом закричав жрець.
Вогонь уже поглинув жертовне м'ясо, пролите вино дало буйне горіння дереву, і вогнище перед Перуном розгорілось, замиготіло, в очах і на вусах бога заграли червоні відблиски, здавалося, що, стоячи на горі, бог Перун торжествує, сміється. Князь Святослав узяв свій меч і щит, одягнув шолом, княгиня Ольга глибоко зітхнула, але ніхто не почув її зітхання.
Вийнявши мечі з піхов і високо їх піднявши над головами, кілька десятків дружинників стали колом навкруг вогню. Клично вдарили бубни, до них відгукнулися труби, голосно запищали сопілі, княжа дружина забряжчала в щити.
Розмахуючи мечами, сходячись і розходячись, ніби це був справжній бій, дружинники ходили навкруг вогню, виконували священний танець своїх далеких предків. Все частіше й частіше били бубни, все дужче і дужче гули труби, безперестану свистіли сопілі — аж гула вся Гора.
І так довго, як велів покон, вої ходили круг вогню, зображаючи, як вони зустрічають несподіваного ворога, як завзято б'ються й перемагають його, як працюють на своїх нивах, як любляться, веселяться.
А в цей же час то тут, то там у численному натовпі лунали й пісні — деякі з них були древні, як світ, деякі — тільки-но складались.
Ой славен, ясен, красний наш князь,
Києва-города князь Святослав.
— Нехай люди гуляють! — сказав князь Святослав старшині.
А вже з княжих медуш були викочені перевари меду, вже винесли з клітей рядна й постелили їх на траві, вже лежали на них хліб, м'ясо і всяке зело: на Горі, у передградді, на Подолі починалося свято — Святослав, син Ігорів, вокняжався на Київському столі.
4
І ще раз прийшла весна, прилетіли гуси й журавлі, на крилах своїх принесли сонце, на Росі потрощило й хвилею прогнало кригу, із землі стрілами тягнулись трави, настали гарячі дні, теплі ночі.
В одну з цих ночей Малущі стало дуже важко, нестерпно боляче. Біль народжувався нижче серця, зводило ноги, тіло здригалось, хотіло визволитись від болю, розродитись від того, що само вже прагнуло життя...
Малуша лежала на траві в землянці.