І, що говорити, проста жінка полянського роду не знає, чи може покластись в своїх молитвах тільки на Христа?
І тоді вона робить так, як завжди: прямує до ложа, знаходить під ним скриньку, щось звідти виймає, повертається до ікони.
Поруч з іконою Христа стоїть темна бронзова постать жінки з маленькою головою, складеними на животі руками — це захисниця їхнього роду, милосердна, але дуже могутня богиня Рожениця.
— І ти допоможи мені, — шепоче Малуша, — захисти мого сина від злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча.
Малуша певна, що Христос і богиня роду разом допоможуть їй, князь Володимир щасливо повернеться з походу.
А далі вона творить ще одну молитву — за убогого гридня Тура, який усе життя йде з нею поруч, допомагає їй у горі, а нині береже її сина Володимира.
Проміння свічки пригасає. Малуша підводить голову. Світає. Скоро почнеться новий день, трохи можна було б ще й спочити. Але Малуша вже не лягатиме. Вона ховає в скриньку під ложем Роженицю, гасить свічу, виходить з печери, зупиняється біля порога.
Чудовий світ. За Дніпром багряно, ніби наскрізь просвічується небо, вгорі згасають останні зорі, насичене пахощами квітів повітря нагадує вино, десь на плесі кричить багатоголосе птаство.
Малуша стоїть, милується цим світом, і душа її радіє. Їдь спокійно, сину мій, княже Володимире, мати твоя благословляє й молиться за тебе!
Книга друга
ВАСИЛЕВС
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1
Рано на світанні в полі, десь між рядами високих могил, на вибитому тьмою ніг і копит гостинці, почувся глухий шум.
Проминуло небагато часу, сонце визирнуло з-за обрію, і тоді стало видно численні загони, що посувались один за одним, поле загуло, як туго натягнутий бубон, від кінських копит далеко полинув, збуджуючи луну, тупіт, чулися голоси воїв, брязкіт щитів.
Полки ішли за полками, тисяча за тисячею, усі під знаменами, на яких були змальовані й вишиті страхітливі лики богів, богині-діви, священне древо береза, величезні когути; попереду йшли комонники, далі в стовпах рудої куряви — піше військо, а вже за ними — на возах, які тягли по шість-вісім коней, а то й десяток дужих волів, — обоз.
Попереду ж цього безконечного потоку, що вився й вився, неначе велетенський полоз, під довгим, трохи вицвілим голубим стягом, на якому було змальовано три перехрещені срібні списи, їхала старша дружина, а на чолі її витязь.
Це був немолодий уже чоловік з темним, засмаглим від сонця й вітрів обличчям, з-під позолоченого його, зеленим єловцем вивершеного шолома вибивався посивілий чуб, чоло перетинали глибокі зморшки, довгі, ледь у просіді вуса спадали на багряне корзно.
Тільки очі — стомлені, примружені, а все ж ясні, чисті, руки, що твердо держали повідки, пружні ноги в роднянських литих стременах — все це свідчило, що князь має не так багато літ, а постарівся в походах.
Так і було — попереду війська, що посувалося на світанні в полі, їхав син Святослава, великий князь Русі Володимир.
Як і отець, він провів багато літ у походах, спав просто на землі, постеливши опону, в голови ж поклавши сідло, їв в'ялену конину й сухарі, запиваючи водою.
Проте між походами його й отця була велика відміна — князь Святослав усе життя боровся й життя навіть віддав на бранях з ворогами Русі — печенігами, хозарами, ромеями, — Володимир жив оточений тими ж ворогами, але мусив найперше йти, і то з мечем, у рідні землі, які в час його борні з Ярополком поневолили вороги чи й самі відкололись, не хотіли платити Києву дань.
Цим він нагадував бабу свою княгиню Ольгу, що збирала, устрояла Руську землю, на санях їздила з Києва до далекого Новгорода, укладала з землями ряд, визначала уроки й устави, а Деревлянську землю примучувала й збройно.
Набагато більше, саме стільки, як княгині Ользі й отцю Святославу разом, доводилось робити тепер їхньому онуку й сину Володимиру, на його долю випало тяжке брем'я — брань, походи.
На світанні свого життя (а життя, звичайно, має свій світанок, день і вечір), маючи від роду тільки-то двадцять літ, молодий, дужий князь Володимир вирушає на захід, щоб визволити й захистити червенські городи й руські землі, які захопив князь Мешко.
Взявши Перемишль, Червен, ще багато городів і весів, нарешті, всю Червенську землю, князь Володимир побачив багато такого, про що навіть гадки не мав у Києві: князь Мешко ішов на Русь не один, слідом за його воїнством, а часто й разом з ним, посувались охочекомонні німецькі полки, наймані дружини варягів, усі вони мали німецькі мечі, міцні броні, високі щити, — добре, що в руських воїв були обоямогострі мечі, а люди Червенської землі, допомагаючи воям Володимира, били ворогів у чоло й спину.
Проте не всіх ворогів можна було бити й вигнати мечем — з воями Мешка й німецького імператора Оттона в землю Червенську посунуло, як сарана, багато священиків на чолі з калобрезьким єпископом, благовісником папи Рейнберном — у той час коли польські вої захоплювали городи й весі червенські, священики валили древніх богів, збирали людей, хрестили їх іменем намісника бога на землі — римського папи.
Визволивши Червенську землю, князь Володимир велить знову поставити в городах і весях старих дерев'яних богів, сам перший з усіма цими людьми складає їм вдячну жертву.
І далі рушає він на захід, проходить землями, де здавна сидять руські люди, минає високі Карпати, спускається в долину, де над швидкою річкою стоїть Ужгород, їде понад Тисою, по праву руку якої живуть угри, обминувши гору Говерлу, замикає коло в Карпатах.
Повертаючись до Києва, князь Володимир проходить землю радимичів, що жили в межиріччі Дніпра й Десни, над Сожем і Іпуттю, — в час борні з Ярополком ця земля відкололась від Київського столу.
З радимичами не довелось проливати крові — на річці Піщані, де їх здибали передні полки Володимира, які вів воєвода Вовчий Хвіст, вони враз вдали спини.
— Радимичі від вовчого хвоста тікають, — сміявся князь Володимир, почувши про втечу.
І радився князь Володимир з воєводами й боярами радимичів, — відколи існують город Київ і земля радимичів, між ними завжди були злагода й мир, смута пішла в руські землі й захитала древні покони — нехай же довіку живе тепер мир у городах і племенах Русі!
Повернувшись на короткий час після того до Києва, Володимир вирушає в землю в'ятичів, що також перестали платити дань Київському столу в час брані з Ярополком.
Це був похід на самий край тодішнього світу — в полунощні землі, до рік Оки й Угри, городів Неринська, Колтеська, Тешилова.
Князь Володимир ходив туди не сам, на поміч київському князеві вирушив з Новгорода з великим військом воєвода — посадник князя Добриня, що вів з собою воїв полунощних земель, новгородців, весь, чудь, — разом вони скорили в'ятичів.
Князь Володимир збирає в Неринську воєвод і бояр, мужів ліпших і старців.
— Пощо, люди, відступили, відмовились платити Києву дань? — запитує він.
Суворі, одягнуті в теплі кожухи й опашні, з ликовим черев'ям на ногах, бородаті мужі мовчать, важко передихують.
— Чи думаєте, люди, про Русь?
— Ми були й завжди будемо тільки з Руссю, — виходить нарешті наперед один муж і вклоняється Володимиру, — але живемо на україні, тут і там у нас вороги — чорні булгари, хозари; Київ далеко, помочі мало...
Гірку правду чує в цих словах Володимир. Княгиня Ольга й Святослав, усі князі допреже дбали про україни, думали й про В'ятську землю, Ярополк забув про них — не до того було славолюбному князеві!
А полунощним і східним землям Русі справді важко, під боком у них — чорні булгари, хозари, печеніги, за Ітилем-рікою блукають невідомі орди, — сувора В'ятська земля, важко в ній жити людям.
— Мужі в'ятські! — каже Володимир. — Як і древні князі, берегтиму землю вашу, не допущу до неї ні булгарина, ні хозара, дань дам помірну.
— Великий княже! — відповідають в'ятичі. — Будемо тобі віднині служити вірно, по правді.
І вже одразу думає Володимир вирушати на булгар і хозар, щоб дійти згоди й з ними, укласти мир.
Але в цей час приїжджають гінці з Києва, князь Володимир одержує вість, що межі Русі переступили ятвяги* (*Ятвяги — плем'я над Західним Бугом.).
Князь Володимир доходить до Києва, поповнює свою дружину, їде з нею на ятвягів, наголову розбиває їхнє воїнство,
— Чого пішли на Русь, воєводи? — запитує він. Довге мовчання, воєводи й бояри ятвязькі стоять, похиливши голови. І що запитувати в них — носять вони німецькі мечі, разом з ними вдирались на Русь рицарі імператора Оттона, варязькі дружини, слідом ішли священики папи.
— Руські люди не шукали й не шукатимуть чужих земель, маємо своєї доста, — каже князь Володимир. — Що краще, воєводи, — брань чи мир між сусідами?
Вони кладуть на землю мечі, присягаються своїми суворими богами.
Аж тоді іде князь Володимир до Ітиля-ріки, зупиняється недалеко від Булгара, укладає мир з булгарами, каган їхній, а разом і всі боїли присягають:
— Але не буде між нами миру, тоді камінь почне плавати, а хміль тонути...
Князь Володимир спускається по Ітилю-ріці, доходить до зруйнованого князем Святославом города Саркела* (*Саркел — столиця Хозарії.), там його зустрічає багато хозар, що покинули мечі, випасають худобу, торгують.
У степах над Ітилем-рікою князь Володимир бачив на гарячих пісках сліди множества кінських копит; там, — розповідають йому тепер купці-хозари, що ходять за Джурджанське море, — над ріками Іртишем, Яїком, Ембою, в роздоллі степів і долин зібралися величезні орди половців* (*Похід половців на Русь почався в XI столітті.), огузів, кимаків, але поки що не ворогують з сусідами, не беруться до зброї.
— Покладаюсь на вас, — каже хозарам князь Володимир, — стережіть Ітиль-ріку, будьте Русі добрими сусідами.
— Княже Володимире, — низько вклоняються хозари, — одвіку й довіку були й будемо друзями русів, воліємо торгувати з вами.
Проминувши Хозарію, князь Володимир їде до берегів Джурджанського моря, зупиняється в передгір'ях Кавказу — там Ширван, Грузія, Абхазія, держава Шахвірменів одбивали хвилі сельджуків, що виходили з глибин Азії, загрожуючи всім цим землям і навіть багдадським халіфам, в передгір'ї між Кавказом і Сурозьким морем жили алани й касоги, мир з якими уклав ще князь Святослав.
Не як завойовник, а як дбайливий, ретельний господар пройшов князь Володимир з дружиною цей важкий шлях.
Над Ітилем-рікою, Джурджанським і Сурозьким морями було спокійно, звідти ніхто не загрожував Русі, князь Володимир спочиває з дружиною в городі руському Тмутаракані, переправившись на лодіях через Боспор Кімерійський* (*Боспор Кімерійський — Керченська протока.), знову сідає на коня, рушає в Дике поле.
Саме тут на князя Володимира чатував ворог, тут судилось воям руським і самому князеві Володимиру пролити кров.
Ворог цей — чотири печенізькі орди, на чолі яких стояв хан Родман, один син його і кагани Куря й Кучук довго стежили, як князь Володимир ходив на булгар, в Хозарію, до Кавказу, й ждали його над порогами — в полі й по Дніпру.
Вони були певні, що воїнство князя Володимира пролило багато крові й витратило сили в походах, збирались, як це робили завжди, зненацька на нього налетіти.
Князь Володимир упередив їх, далеко в полі його сторожа знайшла сліди печенігів, розтягнувшись широким півколом, воїнство посувалось у полі, щоб замкнути кліщі над порогами.
Вої руські побачили печенігів на світанні біля глибокої ріки (нині цієї ріки вже немає, а річище її називається Сухим Бродом), що, пробиваючи шлях до Дніпра, перерізувала поле, печеніги на своїх рудих, низькорослих, але дуже швидких і витривалих конях з'явились на обрії, мчали на руських воїв, намагаючись їх оточити.
Проте печеніги не знали, що самі вони вже давно оточені, руське воїнство зупинилось, стало пішо, наставило щити, а поперед них, як колючі стіни, списи й мечі...