Але скоро переконався — всі йому невідомі. Тоді занурився у власні думки і йде, огорнений тими думками, наче каламутною водою.
Поволі переставляє ноги, залишаючи босий слід у гарячому поросі, а думи, як хвилі, наринають і непомітно тануть у золотому мареві дорогих кіс. Надія, Надія... Де ти зараз? Що з тобою? Як же так трапилось? Чому не подала звістки? Чи доведеться коли зустрітися?
А німе марево хитається, як полум'я, і заливає душу невтішною журбою.
— Пити, — чує жалібний дитячий плач у голові ватаги.
Відриває очі від сивої, розпеченої дороги і ніби виринає з каламутного водограю нерозважних дум. Той дитячий плач, що переходить у вереск, врізується в серце, збуджує пригаслі болі.
Павло повертає голову і бачить: поруч нього худенький, з довгими сивими вусами чоловічок кістлявими руками стискує гичку мішка, що сповз уже з плечей. Він силкується підтягнути мішок, однак шкарубкі пальці не слухають Піт градом котиться по зораному зморшками чолу старого.
Чоловік, щоб не відстати, підстрибує, але безладно плутає, як учаділий, ногами і, здається, ось-ось впаде.
— Дайте допоможу, — простягає Павло руку.
— Спасибі, — чоловік здивовано зорить прямо в очі Грабовському, віддаючи мішок. — Спасибі, — квапливо повторює — Зовсім підсікся. Нема сили. А тут ще ця маруда причепилася. Тьху, — махає руками, прискорено дихаючи.
— Яка маруда? — питає Грабовський, підставляючи ліктя старому.
Чоловік тремтячою рукою хапається за лікоть несподіваного рятівника, налягає на нього всією вагою свого розм'яклого тіла й полегшено зітхає.
— Малярія, хлопче. Причепилася, проклята, як до бідного злидні. Видать, і не збирається покидати. Так мордує, так мордує, ніби найнялася.
— Давно вона у вас?
— Вже другий рік. Вчащає, як піп до грішниці. Не встигнеш з нею попрощатися, дивись — знову чолом б'є. Мабуть, уже доконає.
— Треба було не йти, коли знали, що може схопити в дорозі. Відмовилися б, та й годі.
— Відмовитися можна було, — міркує старий, наче сам із собою радиться. — Але й там, у тюрмі, далі залишатися не хотів. Набридла. У вогонь би вистрибнув з неї. Тому й пішов. Навіть чув, що починається приступ, та не сказав нікому. В поле, думалось, вийду, то, може, вгамується. А в дорозі погіршало. Вчора ледве приплівся на нічліг.
— Уже б дорогою відмовилися йти, — наполягає на своєму Грабовський. — Треба було заявити, що нездужаєте, лягли б десь до шпиталю — все ж не тюрма. А там, підчунявши гарненько, пішли б з якоюсь іншою партією Заслання не заєць — не втече.
— Воно-то так, — схвально киває чоловік сивуватою головою. — Та хіба ж послухають? Учора, коли геть вибився з сил, сказав конвоїрові, що далі йти не можу. Він передав прапорщикові, а той вислухав та тільки засміявся. "Хто, — каже, — той? Дурака корчить. Умів бунтувати, хай іде". Не дозволив навіть на воза сісти. Спасибі, знайшлися добрі люди, взяли під руки та й дотягли.
Розговорилися. Володимир Іванович — так звали арештанта — розповів про свої митарства, які вивели його на сибірську етапну дорогу.
Народився він у підмосковному селі. Коли вийшла "воля", залишив рідну оселю й пішов світами, шукаючи ліпшої долі. Так добрів до Орєхово-Зуєва. Там згодом став мотористом на фабриці Морозова.
— Доводилося, може, чувати про нашу фабрику? — запитав Володимир Іванович. — Тепер знають її по всіх усюдах. Доводилося?
— Трохи чув. Так, краєм вуха.
— Краєм вуха, — з докором повторює старий. — А про Мойсеєнка, Петра Онисимовича, теж тільки краєм?
У голосі Володимира Івановича чується неприхована досада.
— Ні, — схоплюється Грабовський. — Про нього чув обома. В Сибіру, здається, зараз?
— В Сибіру. За нашу стачку, бодай їх кати судили. Понівечили життя чоловікові, та ще й якому.
— А ви хіба знаєте Мойсеєнка?
— Ще б не знати. — Пригаслі чорні очі колишнього моториста блиснули гордістю. — Добрий чоловік. Богатир. Прийшов Петро Онисимович на нашу фабрику якось перед жнивами. І його зразу, як бджоли матку, обліпили робочі. Мій брат Лука, Васька Волков стали йому в підпрягу. Він нам піддав згуртованості. Тоді Морозов зі своїми приморозками так розперезався!.. Дійшло до того, що не можна ні ступнути, ні дихнути, хоч живим у могилу лізь. А Петро Онисимович і каже нам: "Стачку треба". Довго готували ми ту стачку, зате й провели її на славу.
Старий помовчав трохи, наче збирався з думками, потім говорив далі:
— Сам губернатор зволив приїхати, коли ми розійшлися. Цар у це діло вплутався. Як не крутив фабрикант, як не лякав губернатор, Петро Онисимович нам одне толкує: не поступатись, домагатися свого. І домоглися. А почув би ти, як він...
— Вода! Вода! — прокотилося з голови до хвоста ватаги і стрепенуло кожного етапника.
За коротку мить розтягнена ватага, підібравши хвіст, вирівнялась у довгу шеренгу і десятками жадібних очей прикипіла до блискучої стрічки. Попереду розкинулась широка, рівна, ніби виткана зеленим шовком, долина
Посередині долини лисніла вузенька річка, на березі якої маячили людські постаті.
Враз шеренга вигнула хребет, метнула флангами, як могутній птах крильми, і затріпотіла над узгір'ям. Зараз вона була схожа на темну хвилю, що з шаленим гоготом котилася згори. Дарма конвоїри різали острогами змученим коням боки, гасали по узгір'ю, ляскали людей шаблями й нагаями, ніщо не могло спинити цю нестримну й грізну хвилю.
От вона докотилася до берега, схрестилась з течією річки і заніміла.
Павло й Володимир Іванович не квапились. Якийсь час стояли на узвишші і стежили за людьми, а потім пішли повагом: хоч Володимира Івановича малярія трохи й відпустила, але він ще чув біль у тілі і бігти не міг.
— Подивись, Павле, яка сила в народі, — мовив, обережно ступаючи. — Захотіли — зробили. Візьми та спини їх. У конвоїрів, бачиш, зброя, а що можуть зробити проти цієї сили. Нічого. Правду говорив Петро Онисимович.
— Правду, Володимире Івановичу, — згоджується Грабовський, підтримуючи старого за лікоть. — Велика сила, але скована вона, не має простору для льоту. От де біда.
— Простір, Павле, не дається, а береться. Силою береться. Добре, що є сила, і простір буде...
Коли зійшли на долину, то люди, які вже вдовольнили спрагу, трохи заспокоїлись. Одні купались або мили ноги в річці, інші, розмочивши сухарі, без дозволу конвоїрів почали передчасну вечерю.
Діти, як метелики, пурхали у високій траві. Вони зривали ніжні ромашки, тендітні голівки кульбаби, борюкалися, здіймаючи веселий галас.
Згори прогуркотів конвоїрський віз і зупинився недалеко від берега. Прапорщик покликав конвоїрів і, розмахуючи руками, щось пояснював їм. Потім вони спішилися, стриножили коней і пустили пастися, а самі вервечкою потяглись до річки.
— Чи не поїсти б і нам, Володимире Івановичу, поки ще не стемніло? — спитав Грабовський, напившись води
Володимир Іванович їсти відмовився, скаржачись на втому. Розстелив шинелю Грабовського, поклав під голови свій засмальцьований піджак і приліг.
— Ти їж, Павле, — зітхнув полегшено, — а я, може, трохи перегодом. Коли ж засну, то не буди, смачніше поснідаю.
Грабовський не наполягав, бо й сам відчував, що після денної спеки їсти не хотілось. Витягнувши із своєї маленької скриньки потертий томик Пушкіна, пішов до річки.
Давненько вже подружив з цим томиком. Ще в московській тюрмі задумав перекласти "Євгенія Онєгіна". Навіть переклав деякі строфи, але вони разом із записками Надії лишились у кривов'язого.
Підкачав штани, встромив ноги в холодну воду і розгорнув книжку. Перед очима тріпнувся коротенький чорний рядок — "В Сибирь". Не раз уже читав цей вірш, знав його напам'ять, але зараз чомусь він особливо привернув до себе увагу.
Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье... —
пробіг очима й замислився. Спіймав себе на думці, що раніш, безліч разів повторюючи ці рядки, якось не вдумувався в них. А зараз, здається, збагнув їх потаємний дух. Вони стали йому такими зрозумілими й близькими, як кожному, хто переміряв довгі етапні дороги в Сибір, кому довелося скуштувати поту і сліз у сибірських руднях.
На устах шелестять слова, але вже не чиїсь, а свої власні, продиктовані серцем.
Витягнув з кишені записну книжечку, розклав на коліні, і чорними стежинками побігли літери:
Привет вам, гордые бойцы,
Мужайся, юность удалая.
И вы, невольные жильцы
Людьми отверженного края...
Вперед! Святой зари лучи
Над миром ярко разольются,
И животворные ключи
Из сердца вашего пробьются.
Вперед! Заря недалеко...
Одірвав олівець від паперу і, дивлячись у воду став підбирати слова, щоб закінчити строфу. Думки пливли спокійно, ніби підладжувались під тиху течію ріки.
15
Захоплений ними, він не помітив, як підкралась і стала за його плечима людська постать. Вона нахилялася ніби роздивлялась його згорблену спину, витягувала шию, зазирала через плече. Так кілька разів, а потім випросталася, ще трохи постояла, наче обдумувала, що далі робити, знову рішуче нагнулась, вперлася ліктями в його плечі й спритно затулила очі руками.
Від несподіванки Грабовський здригнувся, хоч і був певен, що то жартує хтось з етапників. Але з якої речі, адже, крім Володимира Івановича, у нього на цій долині нема ні близьких, ні знайомих? Не буде ж Володимир Іванович займатися дурницями.
— Хто? — спитав, пробуючи обернутися до непрошеного жартуна.
Та обернутися не зміг, бо чужі руки ще тісніше затулили йому очі, стиснули голову, а гострі лікті глибше вгрузли в плечі. Помацав руки на очах і зрозумів, що вони маленькі, жіночі.
— Що за жарти? — запитав уже сердито.
— Не крутися і не лай, кого любиш — називай, — почув дзвінкі слова нехитрої дитячої гри.
І, не задумуючись, також дзвінко вигукнув здавна знану відповідь:
— Тата, маму, діда, бабу і тебе — зелену жабу! Покажися!
Постать рвучко смикнула руки, і Грабовський покотився в траву. Схопившись на ноги, прожогом кинувся до жартуна.
— Надія?! — скрикнув.
Протер очі, не вірячи їм.
— Вона... зелена жаба, — сміялась Сигида, простягаючи до нього засмаглі руки. — Не віриш? Точнісінько, як у романах. Правда?
— Що це... як... яким побитом... звідки тут появилась? — безладно сипав запитання, схопивши її руку в свої долоні.
А вона стояла перед ним — струнка, радісна, з позолоченими промінням надвечірнього сонця косами, з густим рум'янцем на осяяному посмішкою лиці.
— З неба, Павле, з самісінького неба, — сміялася, грайливо смикаючи руку.