Тут вони наспівали свою знамениту платівку з груповим обормотівським портретом посередині, яка зараз зберігається в історичному музеї. Це марш, текст якого склали вони самі:
Обормоти, вперед давай!
Обормоти, в сурми грай!
Обормоти, не відступай!
Обормоти, трощи, ламай!
А рефрен такий (трохи, між іншим, у східному стилі):
Вперед давай, Обормоти!
В сурми грай, Обормоти!
Не відступай, Обормоти!
Трощи, ламай, Обормоти!
Наспівуючи цей марш, близнюки, дуже задоволені собою, залишили студію, щедро обдарувавши персонал, І тут до них підійшли хлопчики з Луб'янки і ввічливо взяли їх попід руки. Що ж, ніхто ніколи не знає, звідки й що звалиться на голову.
Опинившись знову на Луб'янці, Обормоти довго кліпали очима, нічого не тямлячи.
– А-а, старі знайомі, – зустрів їх капітан Дзюба.
– Півтораівана! – вигукнули здивовані Обормоти.
– Не Півтораівана, – розсердився той, – а капітан Дзюба.
У цей час до кімнати ввійшли два генерали і, ввічливо привітавшись, сказали:
– Ну так що – будемо говорити?
– Що? – вирячили очі близнюки.
– Що хочете.
– Тобто?
– Ну-ну, не будемо грати. Розказуйте.
– Та що?
– Що хочете.
– Може, вас цікавлять анекдоти? – бевкнули Обормоти.
– Ні, анекдоти нас не цікавлять. Вам відомо, де ви перебуваєте?
– Більш-менш.
– Ви в руках країнчудесівської контррозвідки. Вам це ясно?
– Цілком, якщо це вас, природньо, влаштовує.
– Ну так що ж – будемо говорити?
– А чи не можна якось конкретніше? – у свою чергу спитали Обормоти.
– Ви дуже мудрі. Розповідайте все підряд без жодних запитань. І майте на увазі, що нам усе відомо. Усе, до останньої деталі.
– Якщо вам так усе відомо, – відказали Обормоти, – то ми не бачимо потреби в нашій розповіді.
– Ви, очевидно, сумніваєтесь у здібностях нашої контррозвідки, – дещо глузливо сказав один з генералів, який трохи скидався на колобка – таке в нього все було округле, – але щоб розвіяти ваші сумніви, я наведу вам лише одну деталь. Тридцятого квітня минулого року, о двадцять другій годині, ви були в гостях у жінки на ймення Кіса. О двадцять третій двадцять ви сказали їй "золотко моє", після чого була статева сполука. Ну як? Бачите, як ми поінформовані?
Дійсно, Обормоти не те що були здивовані, а просто приголомшені обізнаністю країнчудесівської контррозвідки.
– Не розумію, – сказав другий генерал, подібний статурою до маньчжурського огірка, – не розумію, нащо крутити, коли все так ясно і кожен ваш крок відомий контррозвідці. Отже?
– Та ми, їй-богу, не знаємо, в чім справа, – ледве не перехрестилися Обормоти. – Якщо це зв'язано з Новочеркаськом…
– Залишмо поки що Новочеркаськ, – перебив їх генерал-колобок. – Давайте по порядку: де, коли, як?
– Як то: де, коли, як?
Обидва генерали розсміялися.
– Ну й хитрющі ж ви, Обормоти! Давайте ліпше не будемо. Викладайте все і, слово муніста, ми відпустимо вас на свободу.
– Таж ми теж муністи деяким чином, – вважали за потрібне зауважити Обормоти.
– Які ж ви муністи, коли шпигунством займаєтесь? – навіть розсердився генерал-огірок.
Почувши таке, Обормоти аж підскочили.
– Ми? шпигуни?
Тут усі троє почервоніли від гніву і стукнули кулаками по столу.
– Но-но! – застеріг їх генерал-колобок. – Раджу не забувати, де ви знаходитеся. Отже, почнемо спочатку: де, коли, як? Мовчите? Заціпило? Покажіть їм фотографії, може, схаменуться і зрозуміють, що тут не грають у кота і мишки?
Півтораівана притяг мішок фотографій і витрусив їх просто на підлогу. Після цього Обормоти позбулися не тільки мови, а навіть здатности бачити. Навряд чи кому сподобалося б уздріти себе в найнеймовірніших інтимних позах. Тут, до речі, капітан Дзюба дещо переборщив. Це зрозуміли навіть обидва генерали, глипнувши на ту унікальну колекцію.
– Ну гаразд, – сказав генерал-колобок. – Я бачу, що ви хлопці з розумом, і це добре, що ви не хочете говорити. Я сам на вашому місці нічого б не говорив. Те, що ви репрезентуєте солідну розвідку одної солідної держави – нам відомо. Не будемо, не будемо про це говорити зараз. Навпаки, облишмо всякі балачки. Ви розвідники і ми розвідники. Як розвідник з розвідником, ми завжди зуміємо домовитися. Розвідник першої кляси повинен завжди працювати за принципом: і нашим, і вашим. Хе-хе-хе!
Тут обидва генерали навіть полапали фамільярно Обормотів за колінця, від чого ті зареготали, бо страх боялися лоскоту. Побалакавши з близнюками на різні теми, генерали побажали їм усього найкращого, висловивши впевненість, що все буде о'кей. Очевидно за генеральською вказівкою їм відвели такі апартаменти, як хіба Пу І*. Кожному окрема мебльована кімната, окремий кльозет і служник. Отже, Обормотам, бажали вони того чи ні, довелося на ніч розлучитися, крикнувши один одному замість "добраніч" – "Обормоти, не відступай!" – розійтися по своїх кімнатах.
На вечерю вони одержали по пляшці добрячого коньяку і рамштекс "по-кремлівськи". Нудьгувати, звісно, було ніколи: у кожного в голові думи роїлися, мов бджоли. І треба було тим думкам дати якийсь лад. Пізно ввечері до кожного з Обормотів завітало дівча і кинувши легкий халатик, поперлося гольцем-голе в ліжко. На питання, у чім, власне, справа, дівча відповіло:
– З генеральського наказу.
Хоча після тої пертурбації Обормотам було не до того, але наказ є наказ, і перечити генералові, а тим більше підвести дівчину, жоден з братів не бажав. Отже, на ранок усі дівчата могли рапортувати начальству, що наказ виконано, а Обормоти – тішити себе думкою, що вони не порушили внутрішнього розпорядку Луб'янки.
Власне, близнюкам не було на що скаржитися, бо дівчата виявилися справжніми мастачками амурних справ і стояли поза конкуренцією, навіть якби трапили до шанхайських борделів. Відчувалася солідна підготовка жіночих кадрів країнчудесівської контррозвідки. Задоволені першим днем, Обормоти з тривогою чекали наступного – що ж то він їм принесе? Та минув день, минув другий, третій минув – а Обормотів ніхто не тривожив. Кожного дня було майже те ж саме: сніданок, ленч, обід, вечеря, який-небудь кінофільм. Різниця полягала лише в тому, що на зміну брюнетці з'являлася бльондинка, на зміну бльондинці – шатенка і т.д. Але одного дня їх знову відвідали генерали.
– Ну, як ви тут? – по-дружньому підморгнув Обормотам колобок.
– Може, скарги? – додав огірок.
Обормоти були змушені визнати, що все цілком о'кей, але все ж поцікавилися, коли вони дістануть можливість змінити о'кей на просто ол-райт і вилетіти на свободу.
– Та це ж дуже просто! – вигукнули одночасно обидва генерали, а колобок сказав:
– Треба тільки погодитися працювати на нас – і летіть за моря й океани.
– Але ж…
– Ну-ну, не треба так. Навіщо? Давайте поставимо на цьому крапку – та й годі. Вам скільки платять?
– Та ми не про те...
– А ми про те. Кажіть суму – і сьогодні ж усе буде переведено в якій завгодно валюті в який завгодно банк. Берн? Ліхтештайн?
– Та ні...
– Ми знаємо, що ви недешева рибка. Так жити, як ви жили в Країні Чудес, міг собі дозволити тільки ас розвідки.
Тут Обормоти прикусили язики, бо парирувати той натяк було нічим.
– Бачите, ви зразу замовкли, – по своєму зрозумів ту мовчанку генерал-колобок. — То чи не ліпше нам провадити бесіду в іншому дусі? Як ви на це дивитеся?
– Але ж, чорт забирай, ми зовсім не ті, за кого ви нас вважаєте! – вже в розпачі вигукнули Обормоти.
– Сто тисяч в англійських фунтах вас влаштовує? – обережно спитав колобок, пропустивши обормотівський вигук повз вуха.
– Каспіта! – загарчали Обормоти.
– Двісті тисяч!
– Каррамба! – заревіли Обормоти.
Генерали витерли спітнілі бугаячі шиї. Після цієї розмови Обормотів знову на якийсь час перестали тривожити. І знову пішли день за днем, з незмінним розпорядком: сніданок, ленч, обід, вечеря. Змінилося тільки меню: воно стало більш різноманітним і витонченим. Навіть торт щодня готували для Обормотів – якийсь особливий, заморський. У Москві таких і не знайдеш.
Кілька днів до Обормотів приходив пропагандист, який проводив ідеологічну обробку наших героїв: читав лекції з історії партії і основ марксизму. Обормоти спочатку тільки кепкували над тим "просвітителем", а потім, коли він їм досить набрид, загнали його своїми питаннями в глухий кут, з якого той не міг видряпатися і ганебно змився. І більше не з'являвся. Зрозумів, мабуть, що Обормоти на марксизмі не одну собаку з'їли. Коли невдаха доповів про останню дискусію з Обормотами генералам, ті тільки головами похитали:
– Твердий горішок. Добре ж їх там готують, коли так марксизмом напхали.
Після цього увага до Обормотів збільшилася приблизно удвічі. Їжу вони тепер приймали тільки в присутности лікаря, на прогулянку їх піднімали на дах тричі на день, навіть у кльозеті їх ввічливо питали, чи не треба потримати штанці. І щоденно лікарські аналізи: тиск, кров, сеча, кал. Щоб, бува, чого не скоїлося з Обормотами. Загалом, Обормоти жили, як у Бога за пазухою, паскудно тільки, що свободи не було. Старі співробітники говорили між собою, що навіть імператор Пу І так не жив.
Однак, запобігаючи перед Обормотами, генерали перегнули палицю. Одного вечора замість красунь близнюкам підсунули намальованих хлопчиків. Обормоти спалахнули гнівом, вигнали хлопчиків у три вирви і підняли такий скандал, що затряслася вся Луб'янка.
– Пора все це кінчати, – висловили думку генерали і скликали таємну нараду.
***
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. Обормоти потрапляють до Казані, де вони ще не були
Наслідком цієї наради було те, що одного чудового дня Обормоти опинилися трьома поверхами нижче, вже не в мебльованих кімнатах, а в звичайних камерах, та ще й без вікон. І не було вже ні тортів, ні раштексів, ні коньяку, а лише шмат чорного хліба і тюремна баланда. Хтось інший уже б і носа повісив, та наші герої вирішили триматися стійко і калатати себе в груди, як Косіор чи Постишев, і кричати "хай живе!", хоч би навіть довелося ковтнути кулі*.
А справа обормотівська тим часом росла, розбухала і сягла п'ятдесяти томів. Та (дивна річ!) чим більше вона розбухала, ота справа, тим ставало все темніше. Як почали слідчі в'язати одне до одного те, що було напхано в п'ятдесяти томах, то не могли знайти кінців. Ухопляться за один – інший втрачають. Другий кінець знайдуть – третього нема. З натуги пупи понадривали, а справа обормотівська ані руш.