Останні ж кілька років Гримільда взагалі боялася згадувати, бо то були роки жахів і привидів.
Гримільда сиділа на широкому ліжку в малій світлиці роздягнена до сорочки, сиділа, звісивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплітала чорну косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у різний час і щоразу заставав жону свою третю отак. Неначе вона щойно роздяглася й тільки чекала сієї миті. Але Гримільда не лягла навіть тоді, коли поряд випростався Гатило. Щось непокоїло жінку, й Богдан чекав її слова. Проте Грима мовчала, й він спитав:
— Чи добре чується мій син Яролюб?
— Нівроку, — відповіла княгиня.
— То що ж стало?
— Ніц...
Ніц — то таки нічого, але щось та мало трапитись, і Богдан заходився пригадувати, як минув сьогодні день. Домажирич Адаміс пообіді казав, що старійша княгиня, Русана, знову лаялася з молодою суперницею. Колись він уже попереджав її — Русана була присмирніла. Тепер же знову розпустила язика й навіть погрожувала Гримі, й се могла бути правда, грек не став би брехати.
Так і не дочекавшись, коли жона ляже поряд, Гатило на тих невеселих думках і заснув, бо в князевій голові були не тільки жоночі которання, а вся земля Руська — півсвіту. Та вранці, несподівано для всіх, він наказав старійшій жоні своїй лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку возів, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велів одвезти її в свій городець Вишгород.
Гримільда стала повновладною господинею в цілому великокняжому дворі, ввечері, лежачи поряд Богдана, вона сухо дякувала йому за таку ласку, проте лишалася незрозуміле холодною й неприступною.
Гатило не міг дотямити, в чому причина. Таке траплялося вже не вперше. Гримільда кілька разів замикалась у собі, й тоді очі її переставали бачити, вуха не чули нічого, вона мовби дослухалась якогось голосу всеред себе. Потім усе поступово миналося, й нова жона князева знову ставала ласкавою й уважною до нього, либонь, ще ласкавішою.
Богдан спробував сам здогадатися, в чім причина, але марно. Сього разу він усе накинув старійшій жоні, та, виявилось, не вгадав.
Так спливали дні за днями, надійшли й прошуміли Колядні свята з їхнім співом та галасом, у хоромі й досі жив сол великого жупана західнього Градимир, і Богдан ще не відпускав його з вістями додому. Коли він скаже своє слово, його вже не повернеш, бо слово — мов горобець. Належало все зважити й вирішити, належало дочекатись відповіді й од конунга Теодоріка. Голова йшла обертом, і Гримільдина поведінка не давала йому зосередитися й відпочити навіть у власному ліжку.
— Послав я-м слів до братів твоїх, — сказав у середу ввечері Гатило, коли Гримільда, потроху збувшись отієї незрозумілої замкнутості, розповідала йому про малого Яролюба, який зробив сьогодні свій перший крок. Вона ж раптом дико глянула на нього й аж рукою відмахнулася:
— Нє!..
Тоді винувато схилила голову й засоромилась, але вже не сказала йому й слова — ні про сина, ні про те, що її так збентежило й налякало. Богдан спитав:
— Пощо єси зла така до братів своїх? Вона відповіла не зразу, коли ж і мовила, то наче позиченим голосом:
— Бо не дали по мені.
Богдан ображено почав доводити їй, що в нього й золота, й срібла, й іншого добра повні скитниці й що не Треба йому ніякого приданого, та жона більше не обзивалася.
Се тривало теж кілька день, і Гатило почав здогадуватись, яка тому причина. Гримільда мовби втрачала розум, коли він згадував при ній за її рідних братів.
Гримільда теж знала, про що він здогадується, й нічого не могла вдіяти з собою. Все єство її неначе бралося каменем, у вухах і десь аж ніби в голові, під черепом, лунали тягучкі слова: "Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися..."
Великий князь наказав міцнити стольний город. Він нарешті відпустив Гейзового сла Градимира додому, й того ж дня пішов оглядати свою твердь. Востаннє Гатило робив се, може, років із двадцять вісім тому, коли повернувся після довгих мандрів до вітчого вогнища. Тоді в порівнянні з грецькими та іншими городами, яких набачився за дев'ять літ блукання, Київ город здався йому сміховинне маленьким і нікчемним: таку твердь могла коп'єм узяти півсотня гоплітів. Тепер він дивився на свій стольний город, який нітрохи не змінивсь, але думки були вже інші.
Півсотнею гоплітів городу Києвого не візьмеш. І хоча б через те, що захищатимуть його люди, добре обізнані не тільки з тим, як треба боронитись, а й з тим, хто та як у світі робить облоги.
Досі Гатилові лише раз довелося сидіти в обложеному городі, та й то всього якихось три дні, поки надійшло підкріплення. То було в Сірмії. Греки тоді легко здали твердь і порозбігалися хто куди. Й коли Гатило наказав воям своїм іти їм услід, греки раптом з'явилися коло стін Сірмія й хотіли силою взяти її. Богдан бився разом із усіма. Йому було якось весело й щемко на душі, бо ніколи ще круг нього не бувало так трохи раті. Три стріли тоді вп'ялись йому в кольчугу, одна, важка, пробила бороню й уп'ялася в тіло. Богдан витяг її, й зневажливо потрощив, і ратився мечем своїм на заборолі стіни, аж поки греки стомились і пролунав їхній ріжок до відходу. Лише тоді Гатило сам собі промив рану окропом кінської сечі, приклав до неї подорожника й заліпив житньою опарою. За сідмицю рана взялася плівкою.
Великий князь виходив увесь город і дав купу велінь можам своїм, які слідували за ним і все брали до пам'яті. З першими теплими днями мали початися роботи на зміцнення старої київської тверді. Роби й челядники разом із можами копатимуть новий, глибший рів, підсипатимуть вали, особливо коло незахищених природою західнього та полудневого заборол. Інші мають замінити ввесь гострокіл — для сього вже лежали привезені з самої Паннонії дубові колоди, завтовшки в два обхвати й удовжки по п'ять-шість сажнів, їх возили два літа й навесні завезуть решту.
Гатило мав намір поміняти ввесь гострокіл понад Боричевим Током, навпроти Хоревиці та Дитинки. Полудневу ж та західню стіну князь вирішив зробити геть по-новому: спершу глибокий рів, тоді вал, а над валом двома чи й трьоми повершями — дубові кліті, затрамбовані глиною. Така стіна мала бути міцніша навіть за муровану кам'яну — камінь кришиться й рониться під ударами грецьких таранів та інших стінобийних машин, а сю стіну хай-но спробує хтось угризти: залізні та мідні баранячі голови одскакуватимуть від них, як од подушки. Сі зруби київські теслі вже в'язали вінцями. З настанням весни вони піднімуть їх на новий вал, і тоді город Київ стане по-справжньому неприступний.
— Вишато, — сказав Великий князь, — то скілько грабарів копати-ймуть рів та сипати-ймуть вали? Старий вельміж одповів, як завше, стисло:
— По п'ятдесят із кожної україни, а з Русі — триста.
Вишата був простоволосий, його гріла густа кучма сивого чуба, стриженого під макотер. Але на собі він мав добру баранячу гуню, по подолі, на рукавах та ковнірі торочену чорною кунню — першою даниною лісових вятичів.
— А буде?
Звичайно ж, вистачить, і Вишата лише всміхнувся на знак згоди.
Вони всі стояли на помості заборола. Київ город жив звичайними буднями. З коминів тягся в морозяне повітря кошлатий дим, усе було закидане снігом. Де-не-де погавкували пси, в крайньому від Полудневих воріт обійсті безпорадно мукало телятко, певно, днями знайшлося, й ніщо не вістувало небезпеки. Може, війна сюди й не докотиться. Київ город уже давно не знав супостатів, але князь не мусив спокоїти себе. Хоч би що, а стольниця має лишатися твердою, як людське серце.
Навесні з царя-городу Константинополя надійшли тривожні вісті. В імператорському дворі сталися великі зміни. Було усунуто від влади справжнього правителя імперії препозита Хрисафія. Хоч Гатило й був лихий на нього за спробу замаху 447 року, та все ж таємно підтримував через своїх людей при дворі лукавого євнуха. Хрисафій був у царі-городі ставленцем єюпетських товстосумів і таким чином послаблював силу стольної аристократії. Під його дудку грав сам імператор Теодосій Другий. Тепер же Хрисафія скинено, й ще ніхто не знав, куди поверне кермо підступна Пульхерія.
Й доки Гатило міркував, що має робити; надійшла нова звістка: імператор Теодосій загинув. Поїхав на полювання й приїхав ногами вперед. І таке трапляється, бо ніхто з-поміж смертних не знає, де здожене його коса Морани: в ратному вирі, на лову чи за бражним столом.
На братове місце сіла його старша сестра Пульхерія, хоч вона й раніше правила державою замість слабовільного Теодосія. Синкліт обрав імператрицею Пульхерію, бо ж брат її не лишив по собі можейської наді. Але нова імператриця мусила взяти собі можа в суправителі. Пульхерія, якій минуло п'ятдесят друге літо, на пораду нового улюбленця придвірної кліки гота Аспара, взяла собі можем майже неписьменного Аспарового воєводу Маркіана. Але, бувши святошею, попросила Маркіана пощадити її дівочу непорочність.
На бік нової правительки, зрадивши своїх друзів-єгиптян, перейшов і патріарх Анатолій. Таким чином Пульхерія, Маркіан, Анатолій і всемогутній чільник варварських тагм Аспар укупі з кліром та придвірною знаттю діяли заодно. Се ж не провіщало нічого доброго землі Руській.
Великий князь київський негайно надіслав до царя-городу Константинополя слів із вимогою новому імператорові Маркіанові поновити договір, складений три роки тому з його попередником Теодосієм. Але Маркіан, скориставшися зі свого міцного становища й з війни, яка мала спалахнути між Аттілою та Гейзом, з одного боку, та Римом і готами — з другого, не квапився втверджувати ганебних договорів із "гунами". Тим більше, що йому стало відомо й про зраду "вандальського" князя Міровоя, якого на батьків стіл незаконно посадовив готський конунг Теодорік. Основні ж сили Гейза, великого жупана Іспанії та Маврітанії, теж були в Африці.
Гатило на знак узгоди зі слов'янами Заходу порвав стосунки з Римом. Але написав листа імператорові Валентиніанові, аби той не втручався в його розправу над візіготами, як утікачами з-під його влади й руського підданства. Теодорікові ж одіслав іншого листа: "Не май сподівань на союз із Римом проти мене та брата мого Гейза".
В ЛІТО 451-Е
Місяця березоля
Головна рать Великого київського князя рушила з городу стольного ще за зими.