І всі про це знають, всі спідтиха глузують. Ет! Лише компромітує себе старий... дурний.
Від Мст-ва чув, що рейхсміністер Ріббентроп офіційно заявив, наче він вважає нас, представників укр. церкви, за своїх гостей. Он як! Зрозуміло тепер, чому з нами так панькаються. Але незрозуміла (мені, принаймні) поведінка Ріббентропа. Знову питаю себе: в чому річ? Що це значить? Не інакше, як українці знову починають набирати ваги, бо... вже цілком втрачено Україну.
Вчора вранці злаяв отого спекулянта Чередниченка. Занадто вони розпаношились, вже на голову нахабно сідають вкупі з отим своїм виб...дком [неценз. — Ред.]. Не втерпів я і сказав різке слово. Він огризнувся. Я ще різкіше. А він знову. Тоді мене досить дружно підтримали інші (правда, не всі). Спекулятивне подружжя примовкло, затаївши на мене злість, а інші супутники з вагона дякували мені. Так то так, але чому досі ніхто з них не зважився сам цикнути й іримнути на знахабнілих оцих пройдисвітів? Дрібнота, мерзота, марнота... Я теж маю чимало хиб, я знаю це, але я, слово чести, порядніший, сміливіший, вищий за багатьох моїх земляків. І бачити це і переконуватись в цьому зовсім не є для мене приємністю. Бідні ми, бідні. Духовно бідні, характерами бідні. Це ж, так би мовити, представники нашої інтелігенції, що опинились в гостях у Ріббентропа, а погляньте: які вони розумово куці, культурно злиденні й відсталі, морально скалічені, спотворені. Жаль. Жаль — і що його робити?
12/Х— 44 р.
Вчора приїхали до школи. Не всі. Менша частина (або хто хотів) залишились у вагонах. Поки справа буде розв’язуватись з нами, доводиться тут побути якийсь час. До Берліна пішли належні листи, крім того, щодня відбуваються телеф. розмови з Ostminister’cтвoм, що з нами робити, куди та як оцю громаду подіти. А про що ж раніше думали в тому міністерстві, ще коли з Братислави їздили самі німці в цій справі? Чудно...
Незважаючи на хворобу, ходив оглядати місто. Цікавий самий центр його, старовинна серцевина, що дбайливо підтримується й досі баварським патріотизмом. Низенькі невеличкі будиночки під черепицею, маленькі майданчики, черепичні дахи, нормалізовані за магдебурзьким правом лише три вікна на фасадній частині — три вікна малесенькі, як по наших хатах сільських на Україні. Все одноподібне, скромненьке, стиснуте, але позначене привабністю провінціальної (без найменшого сміливого руху, розмаху) простоти й насадженого здавна затишку. Проте затишок наших провінціальних "Заріч", "Свинячих кривд" та "Задрипанок" мені миліший. Тут все ж таки занадто "чопорно", як росіяни кажуть, сухо якось, чужинно, одним словом. І коли виходиш з цієї дивної серцевини до нового міста, то ще більше відчуваєш цю давність, простеньку, безпретензійну, але трохи сентиментальну. Мені чомусь саме на грані цих двох міст, двох світів яскраво згадався В. Гофман. В новому місті справді гарні різного стилю будинки блокові й окремі вілли. Цікавий костел проти пошти — особливо фрескові символічні малюнки всередині, де біблійна тематика посилена додатком моментів з живого життя, хоч сама робота, сам пензль невисокоякісні. Зате високоякісні кольористі подвійні вітражі, побудовані за принципом стереоскопічним, що дає вражіння певної перспективи й глибини повітря. Просто й гарно. Я довго милувався ними.
Гарна також будова нового кургаузу, величезного розмірами в стилі модерному, але найбільше овіяному цього разу подихом барочним. Величезний курортний парк, обсипаний золотом осени. Чорна вода надвечір у річці парковій й на ній білосніжні лебеді. Але скрізь та сама порожнеча, вражаюча тиша. Надто велика контрастність між можливостями цього курорту та бідненькою сьогоднішньою його суттю. Найчастіше натрапляєш на військових ранених, на інвалідів у протезах, з костурами та се-стер-жалібниць. Тут чимало військових шпиталів. Тяжкі картини, і часто здогадується "Євген Нещасний" Толера.
Через цю рідколюдність одразу кидаються в очі "наші" землячки, особливо "автомати". Таки справді на вулиці цього чепурного, європейського містечка просочилась Азія. А як це виглядало б, коли б сюди доскочили большевики? І все ж таки баварці прихильно ставляться до "азіатів", досить добре годують, продають хліб спідтиха4 поза картками, а найчастіше — дарують свої хлібні картки. На всіх них, баварцях місцевих, лежить печать жахливої війни, вони пригнічені, вони внутрішньо напружені, з вигляду можна вгадати, що несуть вкупі з тяжким хрестом затаєну тяжку непевність — і вони досить співчутливі, м’якші, людяніші, ніж багато інших їхніх компатріотів.
14/Х — 44 р.
Дивлюсь та й думаю: єпископи — це наче в армії полковники. Нижчі духовні чини — то всякі сотники, хорунжі тощо. Митрополити — генеральна старшина. А патріарх — гетьман. Що ж до нашої укр. церкви, то тут старшини особливо виявляють здавна притаманні нашій старшині бунтівливі, анархічні, отаманські нахили, і це ще більше нагадує військову дійсність та невитруй-ну хахлацьку ворохобність.
Наші духовні "полковники" — ось вони головніші в цьому транспорті: діловитий, далекозорий дипломат Мстислав, вельми авантюристичної вдачі, грубуватий, хамуватий з підлеглими, які перед ним тремтять, властолюбний, але з панібратським іноді жестом, інтуїтивно-їмкливий, досить талантний, кому треба й по-європейському презентативний [закреслено 4 рядки. — Ред.], — назовні завжди чепурний, добре зодягнений, повненький, як качан, смаглявий брунет з чорними гарними очима й клинкуватою борідкою. Іноді з вигляду й виразу нагадує маленького східного деспота, і здається, що йому найкраще було б сидіти на шкірах та килимах десь у строкатому наметі, маючи на собі такий же строкатий розцяцькований халат і тюбетейку. Друга постать — Ігор, колишній старшина армії УНР (Мстислав теж був хорунжим арм. УНР), здоров’яга з розмашистим жестом, червонощокий, з довгою білою бородою й такою ж чуприною, гучномовний, трохи хизується своєю широкою степовою вдачею, має претензії уособлювати в собі нібито найхарактерніші риси справжнього українця, знавця ук-ої душі, мови, долі, але через свою відсталість і прямовитість, якою теж хизується, часто заганяє сам себе на слизьке й, хоч-не-хоч, виглядає, як у тій народній приповідці "високим аж до неба, а дурним як треба". Третя постать: Никанор київський, худорлявий, високий, шпакувата рідкувата рослинність на пергаментному обличчі, вдумливі, але й хитренькі очі, м’який обережний рух, — і з цього всього спочатку створюється враження людини інтелігентної, культурної, проте незабаром вже розкривається, що він справжній лис, великий егоцентрик, штучка дуже потайна й куслива, трохи злоязична й спльоткарна, завжди схильна до різних тонких під’юджувань, ласа до слави, грошей, а надто до жінок. Одне слово, єзуїт, "фарисей в прозодежі митаря", як зрештою і більшість цих бородатих "полковників". Далі: В’ячеслав, чистенький, гладенький, завжди добре вбраний, завжди дещо відсторонений від своїх колег, так, наче він вважає себе значно вищим і кращим за них, підкреслює всією своєю поведінкою, що він європеєць, але найбільший, здається, за них усіх індивідуаліст, скрайній, аж дріб’язковий педант, зайнятий передусім власним черевом, здоров’ям і взагалі добробутом, людина, яка ніби на своє єпископство дивиться як на справу тимчасову, і може коли завгодно перекинутись на інше щось, аби вигідніше, добробутом привабніше, — загалом такий собі український модерний бонвіван, випадковий приблуда до єпископської катедри, що назовні найбільше скидається на урядовця-міщуха, якогось середнього кшталту юрисконсульта чи бухгалтера Далі: Сергій — меліто-пільський, зовні справжній аскет, з довгою білою бородою, гарним обличчям, великими темними очима й підтятими над переніссям кінчиками брів, що надає всьому виразові якоїсь застиглої муки й печалі та дуже ушляхетнює цю постать. Він нагадує мені раз у раз о. Сергія — Льва Толстого. Так я був і підійшов до нього, та помилився. Він — людина стільки ж порожня, як і хистка морально. Він, поза всім, гне й досі в бік Москви і робить це з дрібних лише міркувань враженої чимсь амбітносте. Ще одне: єпископом став він з пропозиції нім. влади. З тієї ж пропозиції висвячено на єп. вінницького Григорія, що сам походить з Київщини, мій землячок. Коли митропол. Полікарпові інші єпископи й взагалі духівництво почали закидати, навіщо він дав дозвіл на висвячення Григорія, старий замішався та й каже: "Це не я, ні! Це німці дали... Бог дав, Бог так захотів. Я ж німцям просто заявив, що дати дозволу не можу, бо ні я, ні єпископат мій цієї людини зовсім не знають". А німці мені рішуче у відповідь: "Але ми знаємо! Розумієте? Ми знаємо". Ну, то хай буде воля Божа, коли так..." До речі, коли м. Полікарп звернувся був до нім. влади з проханням дозволити висвячувати декого з людей, що перебувають в Галичині чи в самій Німеччині (а там були справді достойні кандидати), то німці заборонили, обмеживши це право лише кордонами райхскомісаріа-ту. Потреба ж у наявності єпископів була на Україні надто гостра, отже, довелось висвячувати часто людей випадкових, тим більше, коли кандидатури підсувались нім. чинниками. Одним із таких і є оцей брусуватий, малокультурний Григорій, що під час окупації укр. большевиками працював там на якійсь досить відповідальній посаді (комісарській), а тепер от має теж відповідальні рекомендації. А втім, це справа надто особиста, — можливо, що вже й тоді він потайки працював проти большевиків. За це його можна лише привітати. Тільки зовні він все ж таки мені, принаймні, не імпонує: темно-русява борода лопатою, простацьке обличчя з похмурим, аж якимсь розбійним поглядом, наче він щохвилини готовий до різкої сутички й тому насторожено бігає оченятами, все жде удару. А голос сильний. Любить при кожній нагоді свій голос показати. Найпаче при чарці, як це було одного разу на вечері у Мстислава. Нарешті — старенький, сивенький Сильвестер лубенський. Досить іще рухливий, чемний, типовий провінціаль-ний попик із "благородних". Ближче не встиг його пізнати, вагаюсь говорити про нього щось певнішого. Правда, він нагадував мені під час знайомства, що ми вже знайомі давно, ще коли він у Харкові належав до "Плугу" (його прізвище Гаєвський), але я не можу собі цього пригадати.
І от між цими "полковниками" відбувається безнастанна "удільна" боротьба, взаємні наклепи, провокації, висміювання, підсиджування, різні ганебні злонамірені підступи.