[гоф] мейстере,— нехай кричать, бунтують,
[а] ти собі... мовчи. Іду.
Гофмейстер
Я не скажу ні слова! Замість церкви
. проганяють
гофмейстера? — ну що ж, іду
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1210, арк. 5, 6, 8—13)
[І. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
А разом з ним
впускаємо до серця й бога
що геть розлився у природі весь.
Бога?
І Сковорода, перо відклавши, встане,
почне по келії ходити швидко
і сам з собою сперечатись.
Якщо ми визнаємо бога,—
тим самим визнаємо, що світ конечний?
тобто:
що світ <був створений > було створено колись?
А тим часом
це ж не так!
Бо початок і кінець —
в єдиній точці сходяться.
Бо від зерна колос —
в зерно ж і повертається.
І там, де світ нібито закінчується,
там він тільки наново народжується.
Тепер —
Якщо ми < визнаємо > визнаємо бога,
то буде тоді дух у нас ізверху, а не матерія?
Але ж матерія якраз і є та сила,
без якої і самий дух не може існувати.
Справді.
Відчування, свідомість, розум —
звідки ж вони узятись можуть,
[. .]
1 На зворотному боці аркуша інший варіант початку уривка:
"А разом з пим
до серця ми впускаєм бога".— Ред.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1194, арк. 7)
[II. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
< Проклюнь чудодійную снлу>
< Проклюну всесвіт я і силу>
<і муст, і нектар, і любов.
Я більш нічого не благаю, >
Проклюну < всесвіт я> істину і вип'ю
<І силу я> А силу вип'ю і любов
нечувапу!
І Сковороді
такий муст у серце ввійде,
що він од радості і бігає <і кличе >,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці < кидає > вішає
крапчастії слова.
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж шиті аж шуті —
а по них узори шиті —
узори все шши —
тісняться стружки <, щоб прошиті— >
шаруші —
тікають кручені — < прошиті — > шар'ші —
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 11)
[III. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
тікають <кручеиі — шар'ші — в кружки>
скручені <під пгум> в кружки*
<ш-шум...> шуті, шиті, шум*.
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
оброслу голову па шиї повернувши, >
(За ним слідом — солдат з цеберком) *.
Біснуватий, *
оброслу голову па шиї <мов жорно > повернувши,
у стугні груди б'є рукою
< працюєш? > *
<і страшно пророкує >,
в свої уривчасті слова
<докидаючи слова > мішаючи чужі, французькі:
Наш хід, як тигр,— нестримний гон.
Землі то топ, демократі]
<Ça ira! Ça ira!> Са іра! Са іра! *
А ви? що ви? кого ви лю?
І землю длю, і люд давлю —
прокля' дара'! тира'!
І раптом засміється:
а Катерина ще пе здохла?
А врешті:
царям-тиранам <ще не так>
хіба ж що можуть зробити < прокляття? > самі мої
прокляття?
по голові їх треба гуртом, по голові?
— Ну йди ж, (іди!) — солдат на нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю...
Біснуват [ий] : *
Та йду! лечу!
А все ж... царі< —>...
сказать?
(до Сковороди) *
Я б перший <тих царів> їх*
зарі — *
зарі — *
Заворушитись < трошки наро[ду]> народу < трошки > *
тільки *
дайте — *
Ух!*
Зарізав би царів! *
І голову оброслу на шиї, мов жорна, повернувши,
він довго дивиться назад,
а сам іде і спотикається, й плюється;
<бо онде>
знову
<за ним назирці > назирці за ним
<іздалеку> < здалеку> стежить іздалеку єхидний обер-офіцер.
<Ух!*
так би його чим-небудь *
і ширнув!..> *
<Ну й де це він> <офіцера > 5 ним в жятті стрічався
<разом>?>
...Тим часом < щербатий > дзвін із-за тополь:
< загарчить, загугніє> < щербатий дзвін загарчить, вагугніо"
<вагарчить, щербато загугніє> < пісно з[агуде]> убого-пісно
загуде,
і бога грізного устав
[• •]
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1194, арк. 8)
[IV. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
Біснуватий: <До> До отця Іустина гостювати прийшов?
Все з флейтою ходиш? тікаєш від людей? *
Знаю, знаю, чув.
А все ж таки твій пантеїзм який... як риба без підливи...
Сковорода: Це що, іронія?
Б існувати [й]: А ти не ображайсь, бо <ще ж> ти ж не < просто
собі є> <який собі отець Іустин> який там собі скромний на-
борщик лаврської друкарні <, а> отець Іустин, а ти Сковоро-
да,—ти розумієш? — Сковорода! <Твоя філос[офія]> Еж ти си-
лою думки своєї повинен розкорчовувати темні душі людей, а за-
мість того <ти> що ти робиш? в твоїй філософії не розкорчовано
<і до [сі] >, як в лісі.
< Витяг солдат із колодязя води, перехиливши, пити став> *
Солдат витягне води з криниці й, поставивши <цеберком> на*
цямрину, перехиливши, пити стане.*
[Біснуватий:] Бо треба з найпростішими людьми іти, з тією голо-
тою, чи як звуть її, з цундрою. < Зрозумів? > Що це ж про них
Вольтер сказав: Як! Ну, прощай.
Сковорода <ще довго як вкопаний із> із гемблем
в руці
як вкопаний стоїть
і дивиться услід і думає:
<який же це> Біснуватий?
<коли> він і по-французьки вміє, і по-грецьки?
Вольтера знає як свого.*
Щось тут не так (упустив гембля на землю).
Щось <тут> не так.
[V. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
ALLEGRO GIOCOSO
...Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
номіж садами рожаїстими,
серед кринишпого узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче...
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої роздуми
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють не доклюються
і < солодко співають > < літають > клюкано колінять, сон
розказують.
А сонце < скрізь у всі кінці > <мов Евклідова спіраль >
мов Архімедова спіраль
<мов над главою Моісея> < теорему велетенську> <мов
велетенську теорему >
<немов у межах теореми > <як у рисунку теореми >
<як у будові теореми> <як у велетенській тео-
ремі > < немов у п'яній теоремі > *
послало сяючії роги,—> < проклало в небо триуголи
списа > < прямії лінії > < проклало лінії прямії >
<і дзвонить, і гуде>
<і> <й> І <світом землю наповняє
щедро-щедротно >
<І рухом рясно землю наповняє > < буйно землю
паповняє>
<І рухом пронизуючи, землю наповняє> <безперервпо
землю
наповняє > <І відрухами землю наповняє >
<центуряно-дзонко> <в напругім повітрі >
< землю наповняє
напругим збігом часточок > < вселенням збігом
часточок >■
< невидимим збігом-бураном часточок > <сплстіпням-
збігом часточок >
< землю наповняє
в буран як пендиббр>
Сковорода
на землю упаде,
<цілує > < торкає > квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо, як ти всього мене наповнила
< щедро-щедротно! > < дзонтуряно-дзонко! >
< вселенням збігом часточок > < напругим сплетінням
часточок >
< бураном часточок > <буран-збігом часточок >
<аж туман-димно !>
< Навій душі моїй спокій > < Пролий душі моїй нектар >
< Пролий>
душі моїй силу
<і мир, і злагоду, й любов > і муст, напругу і <силу>
нектар.
<Я більш нічого не бажаю,
о всеблаженна. >
Нехай я мудрістю твоєю < затужавію >
< економно-мудра > <трьохкутно-мудра> < Матеріє
премудра >
руто моя, Матеріє.
<І всеблаженна > <і мудра > <і Матерія мудра > зразу
десь почує,
і Сковороді
такий <мир> муст у серце < ввійде > вступить ,
<що він од радості > що він од квітоння і бігав, і плаче,
і кожне дерево вітав,
< метелику й комашці дякув
за все, за все!>
< метелика й комашку дякув
зацентуряно-дзонко і зонтурно>
метелику й комашці < дякує >
[..... .]
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж лисі, аж шуті —
а по них узори шиті —
узори все шши! —
тісняться стружки <з шурхотінням > — шаруші! —
<за кільцем кільце шаруші! —> <тісняться круче-
ні— шар'ші!—> <А кільця кручені —
шар'ші! —>
тікають кручені — шар'-ші!
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
Він,
оброслу голову на шиї повернувши,
у стугні груди б'в рукою
і страшно пророкує:
Наш хід, як тигр,— нестримний гоп.
Землі то тон демократі!
А ви? що ви? кого ви лю?
і землю длю, і люд давлю —
прокля'! цара'! тира'!
І раптом засміється:
а Катерина ще не здохла?
— Ну йді ж, іді! — солдат па нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю...
<— Та йду ж, іду,
а тільки й ти —
чому стоїш,
як той святий? >
Та йду! лечу!
А все ж царі —
сказать?..
— Я б перший їх
зарі —
<Я перший >
за-а —
Ух!
ну-ну, мовчу,
< мовчу, > іду.
І голову оброслу
< ізнов > <мов жорна > <він> < поверне >
на шиї, мов жорна, поверне,
він довго дивиться назад,
а сам іде
і спотикається
об < вітер > < загороду > камінь.
Бо онде він побачив:
<із> як із-за тополі назирці за ними офіцер.
І де цього він офіцера бачив?
Тим часом дзвін із-за тополь
покличе пустинь на обідню.
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по бдному,
попід оградою,
мовчки...
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!),
він бачить як вони уже аж перед самим < храмом>
оглядуються й поміж себе < жорстоко осуждають>
<яхидно цирклюють> <яхидно шиплять >
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.
І < тісно > смішно стане на душі.
Замість гармоііії < підуть зітхання> іронія <схопиться>
уколе
і думи < тяжкі > сильні поженуть
у поле, на край світа...
Іронія! <з самого себе!> не тільки з них —
з самого себе!
<Еж він допіру тут просив: Природо,
пролий душі моїй муст, і нектар, і любов.
Так, немов п[рирода — нянька!] >
<Бо отже <сам> він нед[авно] <тут> < допіру тут>
< просив приро[ду]>
— Природо! — це ж він допіру тут благав:
пролий душі моїй <муст і нектар> силу! —
< немовби природа —це нянька паша>
<так наче природа —це слуга наша>
так наче ми самі < безсилі, як ті черви > <булп як тії >
мов черви.
А хіба ж
[. . •]
Природо! — це ж він допіру тут співав:
прийми мою подяку <эа все! 8а все!>
Так, неначе б природа <була> тая <була> — бог,
<або> всеєдність.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1194, арк. 12—15)
[VI. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
<І в світовую просторінь проміння гонить
і знову обертав гостряками внутрь,
а звідти >
< Світовую прбсторінь клинками коле> <пише, дзвонить,
креше,
і знову, обернувши гостряками внутрь,
і знову,
клинками го [нить] >
Світовую прбсторінь, шугнувши сяйвом,
клинками пише, дзвонить, креше, коле,
а кругом до цілі звідти
гостряками обернувшись —
безвісті клинки
І в світовую просторінь шумним шугає,
<а з світової простороні — в сонце>
а звідти десь впиваються у сонце,
<кругом у саме сонце—>
<у сонце, в сонце > гостряками в сонце —
немов із безвісті клинки.
* * *
І <в світовую просторінь> <, мов тая теорема,
виходить сліпучий Шум>
<І в світовую просторінь світає> <розкидає> <креше>
І світовую просторінь сліпучий коле
Шум,
< сліпучий > шум < вертається у серце, >
сліпучий шум той вклиняється у серце,
гостряками в саме сонце —
немов із безвісті клинки...
І <в> світовую просторінь <сліпуче креше> сліпучим
коле
<шум> < сліпуче > сліпучого перевертаються кінці,
< врізаються у серце > і прямо в саме серце
<гостряками <впиваються> врізаються у <саме>
сонце —
немов із безвісті клинки...