Можливо, космічними… По-друге, щоб озброїтись проти впливу нашої станції, потрібен час. Багато часу… Треба винайти апаратуру захисту, потім налагодити її серійне виробництво… Для цього, Акачі, мало й півоберту…
— А ти не боїшся, що під час перевірки якийсь із ваших шахо з приладом захисту може потрапити до Безсмертного?
— В столицю ми збираємось послати десять чоловік. Якби навіть потрапили всі… Хоч цього, звичайно, не може бути… Якби навіть Безсмертний заволодів сотнею приладів захисту… Що може вдіяти сотня проти мільйонів?..
— Значить, усі наші люди були тоді сомнамбулами? — трохи злякано запитав Микола. Він чомусь і не подумав, що заради порятунку його невеличкого загону вся країна повстанців мусила пережити сеанс сомнамбулізму.
— Майже всі, — відповів Чаміно. — За винятком найбільш віддалених кварталів. Це й переконало Штаб, що безкровна революція можлива.
За планом Чаміно, сигналом початку революції для тритисячного легіону Гашо буде початок роботи станції сомнамбулізму. (Про п'ятихвилинну перевірку Братство вільних сердець знатиме окремо). Одразу ж загони Братства займуть храми і контрольні пункти, а всіх жерців і карників зосередять у печерах для полонених, виставивши надійну охорону.
— А кнопка?! — вихопилось у Миколи. — Ти забув про кнопку Безсмертного?..
Чаміно довго мовчав. По його обличчю перебігали якісь тривожні роздуми.
— Невже ти гадаєш, що Безсмертний зважиться на страшний космічний злочин?.. Адже ж це злочин не лише проти людства. Це злочин проти Галактики, проти Всесвіту…
— Не знаю… Він давно вже погрожує.
Знову тривале мовчання. І думки, думки… про людську природу, про те, чи є такий злочин, на який була б не спроможна людина. Людина може створити все, крім планети, на якій вона живе. Людина може зруйнувати все, що піддається руйнуванню. І якщо в принципі можна зруйнувати планету — людський мозок з якимись відхиленнями від норми здатний і на це. Немає такого предмета, який людина могла б зруйнувати і ще ніколи не руйнувала — чи з метою творення, чи з метою знищення. В дитинстві — іграшки, у зрілому віці — будинки, міста й гори. Все це так само безперервно руйнувалося, як і створювалось. І коли в руках якоїсь однієї людини перебуває кнопка від життя і смерті цілої планети, людство не може бути спокійне…
— Штаб не раз обговорював це питання, — нарешті сказав Чаміно. — Ми вже маємо карту кабелів, які з'єднують Велике Сонячне Кільце з Палацом Безсмертного, їх переріжуть…
— Кабелі, — похитав головою Микола. — Система кабелів була влаштована дві тисячі обертів тому. Невже він ще й досі розраховує тільки на кабелі? За сучасної техніки це було б дуже дивно…
Чаміно вагався. Брови його то опускалися, то знов підводились. У великих очах жевріла задума.
— Що ж ти пропонуєш?.. Є тисячі хвиль, якими може скористатися Єдиний… Для якоїсь групи хвиль ми здатні влаштувати екранізацію, але для всіх разом… Це неможливо!.. Крім того, Акачі… Протягом кількох обертів ми стежимо за Сонячним Кільцем. І уяви собі, так само, як і раніше, система кабелів перебуває під пильним наглядом жерців. Її уважно перевіряють механіки, замінюють деякі відрізки новими. Серед механіків є наші люди. Вони доповідають, що кнопка на пульті з'єднана з Сонячним Кільцем лише кабелями. Це точно, Акачі!.. Тут сумніву бути не може… — Чаміно витримав паузу, про щось роздумуючи. Микола розумів, що то були дуже тяжкі роздуми. — Та чи все в тій кнопці? Чи немає чогось іншого? Надійні люди запевняють, що немає… То скажи, Акачі… Невже від страху перед кнопкою ми повинні залишитися у вічному рабстві? Відмовитись од революції? Все ми зважили, Акачі. Здається, все…
Відповідь трохи заспокоїла Миколу, але йому здалося, що сам Чаміно не позбувся тривожних думок.
Тяжко ухвалювати рішення, від якого залежить доля цілого народу. Ще тяжче приймати його тоді, коли над планетою висить загроза знищення. Та довічне рабство страшніше від загибелі…
25. Земля кличе
Рагуші з'явився в кімнаті Лашуре такий стомлений, що ледве тримався на ногах. Вік давався взнаки: навіть цей веселий винолюб і перший космічний двоєженець, що, здавалося, зліплений з того замісу, який не руйнується сотнями обертів, помітно здавав…
Дружина Лашуре поклала його в ліжко, й Рагуші одразу ж заснув. І молода людина, переживши те, що довелося пережити Рагуші, почувала б себе не краще. Йому довелося шукати заповітну крижану ляду без приладу, який колись давала Лоча, а Рагуші передавав його Миколі. І треба дивуватись його надлюдським зусиллям, що допомогли подолати шалені стихії, які протягом двох діб крутили космонавта в жорстокому вирі. Він то підіймався вгору, то знов опускався вниз, обстежуючи кожен квадратний шу океанської криги. І якби не досвід, що навчив його орієнтуватись у просторі, Рагуші так би й не відшукав кімнати Лашуре.
Окрім цієї кімнати, Рагуші нічого не знав, та його нічого й не цікавило — він мусив виконати обов'язок дружби, це було для нього найсвятіше, а за межами свого обов'язку космонавт мало чим цікавився.
Перед тим, як заснути, Рагуші віддав господині крихітну капсулу із пластинки, в якій містилася тонка нитка — лист Ечуки-батька до Миколи. І тепер п'ятеро фаетонців — Микола, Чаміно, Лоча і Лашуре з дружиною — сиділи біля екрана, чекаючи на голос далекої Землі. Коли прибув Ело, що теж хотів почути й побачити брата, Чаміно увімкнув шахо.
Ечука-батько сидів у дерев'яному кріслі, в тому самому кріслі, що змайстрував Микола. Шолом скафандра був ледь помітний, він здавався світлим кільцем, сонячним ореолом; на плечі Ечуки-батька дрімав його вірний друг — червоногрудий какаду.
Микола одразу ж помітив хворобливу блідість на батьковому обличчі, численні зморшки навколо великих очей, старечу кволість у всій згорбленій постаті.
Їм ні разу не вдалося обмінятися нитками, як умовились на Землі. Мабуть, винен у цьому сам Микола: він же знав, що Рагуші не має приладу-дороговказу, але нічого не зробив, щоб поновити утрачений зв'язок з космонавтом. Проте Микола жив таким напруженим життям, що в нього не лишалося вільної хвилини.
Губи Ечуки-батька ворухнулися, почувся приглушений старечий голос:
— Дорогий мій Акачі! Минуло близько десяти земних обертів, як ти повернувся на Фаетон. Мені важко уявити твоє обличчя — ти тепер зрілий чоловік. Напевне, зникли останні сліди юнацьких рис, які я ще помічав у тобі, коли ми прощались. Адже тобі за нашим земним рахунком уже сорок обертів. Ще важче мені уявити Лочу, яку я знав дівчиною. Тепер вона поважна жінка — ви ж з нею ровесники. Я знаю, що ви щасливі, хоч жити вам довелось не там, де минуло ваше дитинство…
Ечука-батько змовк, ворухнув плечем, червоногрудий какаду тріпнув крилами і хриплувато сказав:
— Привіт, Акачі! Привіт, Акачі!..
Батько кволо, по-старечому посміхнувся.
— Це його навчив твій молодий друг Алочі. Він часто пригадує ваше полювання на ведмедицю…
Далі батько почав розповідати про свою колонію, а екран показував те, що в ній робилося.
Коли виросло перше покоління землян, для Ечуки настало велике полегшення. Раніше немовлят і навіть підлітків доводилось годувати лише білковиною, що привозив Рагуші. З наказу Безсмертного для лабораторій на Атлантиді її було виготовлено дуже багато. Пізніше запаси білковини атланти почали використовувати як органічне добриво. Отже, Рагуші мав змогу набирати цієї поживної речовини скільки завгодно. Та коли немовлята підростали, ця страва їх уже не задовольняла. В декого з них почала розвиватись хижість, траплялися випадки людоїдства.
Тепер колонія перших землян була цілком забезпечена тваринним м'ясом. Загін у сотню мисливців очолював улюбленець Ечуки — кмітливий і сильний Алочі. Табір Алочі містився на невеликому озерному острові серед незайманих джунглів. Спершу Ечука туди навідувався, а згодом звірився на свого улюбленця. Мисливці жили в куренях разом зі своїми дружинами.
Спочатку Ечука мимоволі прищеплював землянам свої власні звички. Скажімо, для добування вогню видав Алочі оптичну запальничку, якою користувався сам. Алочі, захопившись полюванням, незабаром загубив її, і протягом цілого місяця мисливці та їхні родини були змушені їсти сире м'ясо: Алочі боявся признатися, що в них немає вогню…
І тоді батько подумав: що ж станеться з його землянами, коли він помре? Ну, гаразд, Ечука розраховує на свого сина. Батько вірить, що Акачі повернеться на Землю, щоб продовжити його справу. Але Акачі також не вічний. Хіба можна весь досвід фаетонської цивілізації передати кільком сотням (чи навіть тисячам) землян і сподіватися, що досвід той збережеться в поколіннях? Щоб виготовити таку дрібницю, як оптична запальничка, потрібні хоча б примітивні майстерні скла і металу. А де їх узяти, коли Ечука й сам відрізаний од цивілізації? Можливості Рагуші не безмежні — він не може перекидати сюди промислове устаткування…
Ечука вчив своїх вихованців шукати мідну руду, виготовляти бронзу, але навіть на цю просту науку в нього не вистачало ні сил, ні кмітливих помічників.
Ечука розробив цілу програму, яку збирався передати Акачі. Вона була складена в такій послідовності, щоб людський розум розвивався самостійно, без втручання фаетонських учителів. Спершу — добування вогню за допомогою тертя, виготовлення зброї з каміння й дерева; потім — бронза і бронзова зброя; далі — мореплавство… Перестрибувати через ці щаблі не можна, бо десь увірветься ланка досвіду, і люди втратять навіть те, що вже здобули — так само, як Алочі втратив свою запальничку. Син повинен був прискорити процес визрівання досвіду. Те, до чого земляни мусили дійти самотужки лише через сотні поколінь, за допомогою Акачі з'явиться в їхньому досвіді вже зараз, а в наступних поколіннях надійно зміцніє…
(Микола в цей час подумав: "Ось переможе революція — і тоді все чисто зміниться! Ми одержимо з Фаетона і майстерні, і цілі заводи! Отоді почнеться справжнє навчання землян".)
Ечука не розраховує на себе — старість невблаганна, він дуже швидко стомлюється. Одного разу, коли він вийшов з групою своїх вихованців шукати мідну руду, з ним стався сердечний приступ, і його принесли в колонію на руках.
Зараз перші земляни переживають період кам'яної і дерев'яної зброї, а вогонь добувають за допомогою тертя.