Потім
подумав, що ви вже пішли додому. Вирішив доганяти.
— На засіданні місцевкому затрималась. Сільськогосподарські питання вирішували.
— Невже? Які ж саме? — сміявся Павло.
— Можна чи не можна тримати курей. Люди сарайчиків набудували,
а начальство лається.
Потім похопилася: навіщо йому це знати? Але Павло, виявляється, все вже довкола санаторію встиг вивчити.
— Це отам за оранжереєю? Туди к бісу! Чого ж їх не тримати? До
них тут хіба що лисиці деякі претензії матимуть. А начальству чим вони
зашкодили?..
— Ми ж не радгосп, а санаторій. Відповідальні особи в нас відпочивають. Перед вами сам товариш Околиця лікувався. Третій секретар ЦК.
— Сам! — білозубо реготав Павло. — Ніби той "сам" лише до
півоній принюхується. Хто це у вас такий грамотний?..
Хотілося сказати: Кулик, звичайно. Хто ж іще? Добре його пропісочили члени місцевкому. Хоч це й міська смуга, але ж не Хрещатик. Ліси довкола. А, бач, прискіпується до людей, щоб владою своєю похизуватися. Та нічого з того не вийшло. Микола Олександрович нас підтримав. А щоб лісництво з протипожежних міркувань не заперечувало, треба цегляні сараї збудувати. Ото й уся проблема. Так і ухвалили: доручити тов. Куликові П. І. забезпечити співробітників санаторію цеглою та цементом...
Я, звісно, про це промовчала, а Павло не розпитував. Заговорила про інше.
— Скажіть, Павле Михайловичу... Йому там сподобалось? Замість відповіді він узяв мене за лікоть і повів у зимовий сад. Тут було багато світла, росли пальми, а поміж ними стояли лавочки та шезлонги.
— Софіє Кирилівно! Давайте серйозно поговоримо. Осадчий мені
наказав, щоб я без вас не повертався.
— Оце ви називаєте — серйозно? — лукаво кинула, сідаючи навпроти.
Лавочка, на якій сидів Павло, була для нього низенька, підняті догори коліна здавалися надміру гострими, вся його постать виглядала трохи незграбно. Навіть смішно. Проте було в ній щось симпатичне — можна сказати, донкіхотське.
— Ну, — продовжував Павло, — лікаря немає. Не приживаються. А
ми лікарню плануємо.
Я зауважила:
— Згідно з вашою теорією ніякого села не повинно бути. Для кого ж
лікарня?
Його видовжене обличчя мовби скам'яніло. Мабуть, я вразила Павла в болюче місце.
— Лікарня конче потрібна, Софіє Кирилівно. Приїздіть до нас. Там
усе зрозумієте. А проте... Це й так ясно. Село поки що існує. То як же
людям без лікарні? У нас тепер пенсіонерів багато. Відімре село чи не
відімре... То справа майбутнього. Кілька десятиліть потрібно, щоб це
вирішилось. Хіба ви Карпа Трохимовича кудись виселите? Не поїде. Старі
люди свого кутка тримаються... Планувати належить так, щоб нікому
шкоди не було. Треба на природний процес розраховувати. Бо інакше...
Інакше право людське постраждає. Отже, постраждає людина, її душа...
Тоді хто ж виграє від нашого поспіху? Може, тільки спритні кар'єристи.
Із його мови я зрозуміла одне: Павло жив цим щоденно, то були питання його совісті. Майнула думка: напевне, саме в цьому й ховалося коріння його конфліктів з райкомом.
— Вирішили своє вербування з Сергія починати? — запитала я,
надаючи словам веселої задушевності.
— Поки що це тільки екскурсія. Але...
— Продовжуйте.
— Та ви не так суворо, Софіє Кирилівно. Я ось що вам скажу. Сергій
життя вивчити хоче. Його веде молодеча допитливість. Навіщо ж спиняти?
Мене це трохи образило.
— Звідки ви взяли, що я спиняю? — Потім додала розважливіше: —
Сергій так виховувався... Що ви думаєте про теорію Лібіха? Та, між
іншим, і теорію додаткової вартості. Це питання доволі споріднені.
Моє запитання здивувало Павла.
— Нд-да... Казав мені Карпо Трохимович, але щоб так ґрунтовно...
Що думаю? Коли я вчився, різні викладачі по-різному все це тлумачили.
Та й зараз поки що єдності не існує... Тут треба самому докопуватись. Ми
ж бачили з вами... — То знову був натяк на те, що ми спостерігали на
Дніпрі. — Винесення корисних речовин з гумусу — це, на жаль, гірка
реальність. Суспільство має свою фізіологію. Енерґетичний обіг... Треба
бути сліпим, щоб цього не помічати. Але з Серґієм ми про це не розмовляли.
— Не встигли, — зауважила я. — Сергій про життя на планеті думає.
Вивчає Тімірязєва, Вернадського. Прагне зрозуміти, що звідки походить...
Тепер, мабуть, від роздумів до діла хоче перейти.
— Та-ак, — замислено мовив Павло. — Ми спершу життєвого досвіду набиралися, потім за книжки сідали. А вони з книжок починають... А
може, в них менше помилок буде.
Розмову з Павлом я поки що сприйняла в тій частині, котра стосувалася Сергія, а не мене особисто. У моєму віці не так легко нове життя починати. А про Сергія доводилося роздумувати серйозно.
Культ гумусу в нашій родині, котрий ми з Василем від дядька Сашка перейняли (та й від Осадчого, до речі), завжди мав філософське забарвлення. Наші родинні дискусії слухав Сергій — і це глибоко вкорінювалося в його душі. Але культ гумусу (якщо можна це культом назвати!) — то не є культ села, ось чого забувати не можна! По суті, це було глибоке переконання, що живе виростає із живої землі — там джерело всього, що рухається на планеті. Та ще в Сонці, як навчали Тімірязєв і Вернадський. Проте звідси аж ніяк не випливало, що лише сільський труд заслуговує на пошану.
Я згодна з Павлом: проґрес полягає саме в тому, що землеробство все менше й менше вимагатиме людських рук. А це означає, що людство має перейти до міського способу життя.
Отож любов до землі, годувальниці нашої, не обов'язково повинна виявлятися на колгоспному полі. Ти щодня їси хліб (а м'ясо, яйця тощо — це також хліб!), через те щодня мусиш відчувати, що їси його недаремно.
А Сергій, бач, вирішив, що цього замало, — його місце там, де трудиться земля. І люди на ній. Правда, він цього ще не сказав, але я вже бачила, що "Сільгосптехніка" заполонила всі його думки.
Чи Сергій часом не помиляється? Досі він жив у робітничому середовищі. Є в нього кілька професій: електрозварник, слюсар, електротехнік. Звісно, на селі для нього робота знайдеться. Та чи буде він задоволений нею?..
Надійка більше до нас не приходила. Мабуть, теж роздумує, зважує. А може, Макарихи боїться?
Запитала в Сергія:
— Яке відношення до будівництва має Павло Михайлович? Він же
агроном, а не будівельник.
— І заступник голови колгоспу, — уточнив Сергій.
Мені навіть здалося, що в його словах прозвучала гордість за те, що він знайомий з Павлом.
А я, між іншим, не могла второпати, чому Павло так багато говорить про будівництво Нової Семенівки. Тепер ясно!..
Сергій знову схилився за столом — щось записував у своєму зошиті. Його тінь від настільної лампи різко окреслювалася на стіні. Я дивилася то на Сергія, то на сірувату тінь. Надходить такий час, коли діти більше потрібні батькам, ніж батьки дітям. У дітей починається самостійне життя. Тим часом батьки відчувають наближення тієї межі, поза якою все кінчається — від себе залишиться тільки те, що ти посіяв на цій землі. А якщо не посіяв?..
Тоді не буде тобі жодного заспокоєння. Або ж навпаки: душею заволодіє лиха байдужість.
Зважилася заговорити з Серґієм про Ніну.
— Ніна — це дуже серйозно, — відповів Сергій якось надміру статечно. Мені хотілося побачити гру емоцій на його обличчі, але воно
майже було незворушне. Потім зрозуміла: це просто з'явилася в ньому
чоловіча стриманість.
— То ви вже вирішили? — прискіпувалася, подумки лаючи себе за
нетактовність. Але інакше не могла.
— Гадаю, вирішили. Але ж вона хоче університет закінчити.
— Отже, Ніна в Києві, а ти в Семенівці.
Сергій засміявся — і тепер на його обличчі з'явилася гра емоцій, якої я жадала.
— Якби ти її побачила на мотоциклі! Птах, а не дівчина.
— А взимку?
Сергій одразу ж спохмурнів.
— Автобуси ж ходять, — буркнув невдоволено.
На моїх очах виступили сльози. То були сльози радості. Дорослий! Душа в нього виросла й зміцніла. Все він уже розуміє. Це тепер не просто син, а друг. Справжній друг!..
— Як же ти житимеш? — запитала стурбовано.
— Так, як люди живуть.
— Ти ж знаєш, які там заробітки. На сільський побут розраховані. В
кожного добрий город, корова...
— А Павло Михайлович... У нього ні городу, ні корови.
— Мабуть, квартирує в когось.
— І я знайду. Світ не без добрих людей.
— Коли ж ти збираєшся?
— Завтра.
Сергій заснув, а я не спала до ранку. Всі мої тривоги розвіялись, на душі було спокійно і навіть святково. Просто лежала й думала. В моїй уяві поставали різні обличчя. Та найчастіше бачила обвітрене, якесь ніби кострубате, але завжди усміхнене обличчя Павла.
Вранці склала валізу — білизна, сорочки, шкарпетки. Не забула покласти транзисторний приймач.
— Я ж не на полюс їду, — сміявся Сергій. — Там також вихідні бувають.
А я подумала: до Ніни вже тобі, Серґію, ближче, ніж до мене. Та не сказала цього, звичайно.
Вирушили лісом до шосейної дороги. Вона гула здалеку — кликала за небосхил. Так воно в житті ведеться, що всім замолоду треба за небосхил вирушати. Колись я з телицею виходила в дорогу, а Сергій, бач, вийшов з новеньким транзистором. І добре, що небосхил — це лише уявна межа, котра завжди перед нами відступає. І дорога наша ніде не кінчається — всюди маємо лише початки.
Сергій зупинив попутну. Поцілувавши мене, вскочив у кузов. Коли машина рушила, я чомусь глянула в небо. Воно було синє, на диво прозоре. З півночі на південь пролягла вузенька біла смужка — її залишив реактивний літак. А трохи нижче — над тим шматочком землі, де серед лісу ховався наш хуторець, — широко розкинувши крила, плавав лелека. Здавалося, він добре бачив і мене, й машину, і постать Сергія в кузові.
Я мимоволі крикнула навздогін:
— Серґію!..
Він ляснув долонею по кабіні, машина зупинилася.
— Що, мамо? — долинуло здалеку.
— Бачиш? — показала я в небо.
Сергій щось пояснив водієві, який висунувся із кабіни, — і той також підняв догори усміхнене обличчя.
— Наш! — крикнув мені Сергій.
Машина подаленіла й незабаром зникла з очей. А я дочекалася автобуса й також поїхала на роботу.
II. ПОЖЕЖА
Побажала Павлові доброго здоров'я, він постояв трохи біля мого столика й хотів уже рушати. А проте завагався і, переминаючись з ноги на ногу, ніяково запитав:
— Що ж Карпові Трохимовичу передати?
Може, раніше мене б не вистачило на таке зухвальство, а тепер інколи щоки болять від сміху.