Піди ти, синку, на дворище, на якім виріс, упади батькові в ноги, проси простити твій непослух, твій бунт, од нерозум'я молодечого вчинений, і простить йон, батько ж таки є батько, хоч і велика провина твоя перед ним. Біда табє тепер од начальства городського за норов твій незмиримий, а боюся я біди ще більшої, серце материнське підказує і болить за тебе. Батька ж твого начальство сільське й городське поважає, сам становий з ним здоровкається, калі мимо їде. У волі батька твого зрабіть так, аби власть до тебе змилостивилася". І відповідав їй Устим, гірко посміхаючись: "Милості їхньої мені не треба, а ви, мамо, рабою вік прожили коло батька, рабою й помрете". — "Не раба я, а так мене навчали з дєтства — мужа свого у всьому слухатися. Та й який йон не є, твій батько, а треба комусь і такого любить. Бо як не любить ніхто людяку, яна ще хужєй стає, душею озлобляється. І таке я ще скажу табє, синку. Вовком батька твого по-вуличному прозивають, бо до людяк йон скосирний, але, бачу, і ти не вельми од нього од-скочив, як до матки рідної слова доброго у душі своїй не знайдеш".
І тривожилася Уляна ще більш після балачок Килини. Виходила вона вечорами на ґанок, коли люди в хатці збиралися, щоб Устима послухать. І вчула вона, як од Крукової гори городами хтось скрадається. І під вікно, завішене рядном, підійшло. Кашлянула вона голосно, і одійшло, загупало чобітьми по городу, а соняшничиння сухе під чобітьми стріляло в тиші вечоровій. І гавкали пси в Мохначів та Волохачів, по всьому хутору Несторовім, і вовча тічка гула на Круковій горі. І запитував в Уляни волосний старшина, перестрівши біля правління: "Що се за людяки у тебе збираються вечорами?" — "Дак у карти мужики ріжуться", — одказала безпечно, а серце тьохкало. Озирнулася вже від Коршакової хати — старшина похмуро дивився їй услід. І розказувала вона про все Устимові, але Устим не зважав: "Хай тепер яни нас бояться. Пани і підпанки ще сіють, але робочим людям — жати посіяне". Бачила Уляна: не ходить зять до церкви, але вірує, хоч і дивна віра його, не християнська.
Поїхав Мартин до Мрина, і не було його три дні. Бігала Килина на дворище Улянине серед дня, дивилася на сина, як на ікону. Надивляюся, казала Уляні, бо серце віщує: не довго се. І ще казала уголос, щоб Устим чув: "Поїхав Мартин до банку, хоче землі докупить, три сини підростають, а Устим четвертий, мо', ще і йон на землю повернеться, нічого доброго в тих городах нема, розказують ондечки, що вже в людяк із рушниць пуляють". Але мовчав Устим, ніби не до нього мовлено.
А вранці прискакали на хутір стражники, усе в хаті Уляниній перерили, де зброя, допитувалися. І хоч не знайшли зброї, а Устима з собою забрали. І зачинили Устима в підвалі під волосним правлінням. Єдине віконечко було в підвалі, ґратами перехрещене. Допоки й дня, стояла Уляна біля того віконечка, до Устима говорила, а він більше мовчав. По обіді прискакав у Пакуль посланець од справника, наказав у Мрин Устима везти. Наказали десятнику Вариводі запрягти коней, посадили на воза Устима із зав'язаними за спиною руками, і два стражники по боках, та й повезли Чумацьким шляхом до Мрина. До самого Страхолісся ішла Уляна за возом, просила стражників: "Дозвольте йому узять хоч кулидочку хліба, у невідомий світ везете". Але сміялися стражники: "Там, тетка, его накормят, сыт будет…" І повернулася вона від Страхолісся на хутір, бо вже смеркало, і плакала гірко дорогу всю.
А Килина — дак тая і з хати не вийшла, хоч матка родна.
Уже ж бо Мартин її з городе вернувся, зрабів своє…
Се ще Варивода був живий, розказував на колодках, а я слухала. У Страхолісся яни в'їхали, і вже стемніло. Стражники пообідали в старшини добре, з чаркою, дрімають. І Устим мовчить. Вариводі аж скумасно зрабілося. І доїхали яни до захла, так у нас старі люди поворот дороги називають. І доїхали яни до захла, а там яри навколо, і бачить Варивода: щось темніє попереду. І коні пирхають. А то завалка із сушняку, і об'їхать нема як. Тольки напнув Варивода віжки, аж тут вискакують із кущів хлопці добрі. Один коней за вузду — хап, решта — до стражників. Не встигли стражники й зіпнуть, як хлопці рушниці од них одібрали і шаблі, стусанами трохи пригостили, а тади вклали на воза пов'язаних, наче кулі. А Устима наче й не було, уже йон десь із тими хлопцями в лісі. Тольки зашелестіло за ними, усе ліс та ніч темна сховали. Отакеє случилося. Дак Вариводу потім довго тягали.
І в Уляни допитувалися, хто Устима звільнив. А яма що? Тольки до лісу довела, каже їм, та й вернулася, нікого не бачила, нічого не чула. А на колодках сміялась: "Казали стражники, що Устима нагодують, а їх самих нагодували". Але болєй про людське око сміялася, бо хіба до сміху, як зять у бігах, од властей утік?
Увесь Пакуль стражники тади переколотили, тих рушниць допитуючись.
А випливли яни познєй, калі село збунтувалося.
Устимова ж нога болєй і не ступала на пакульську землю. Як ото освободили його та пішов йон лісами у бік Києва, то й навік.
Нога не ступала, а дух Устимів — йон у Пакулі парость пустив.
Тої весни приходили люди з-за Невклі, з Великої Вісі та Сибережі, і розказували: у Чорному лісі озброєні селяни прогнали лісову сторожу і рубали дерева, хто скільки хотів, і тільки військова команда припинила поруб. І повернувся в село Пантелій, син Дем'яна Тхорика, що в тамтешньому лісництві сторожував, і жінку та дітей привіз до батька. І скаржився він: "Подуріли людяки, страху нема в душах і почтення до властей. Не хочу за панське добро головою накладать". І признавалася Дем'яниха біля колодязя, як воду брала, що сина кілками побито дуже. І найнявсь він до баронеси луги над Невклею стерегти, а в лугах дуби столітні стояли. І не стало трьох дубів за одну ніч, самі пні. І знайшов Пантелій порубника — Сидора Воловика, хата його підгнила, і вже один вугол завалився. Ходив Сидір до баронеси, стояв навколішки біля ґанку, поки й вийшла. А просив він, щоб помилувала, бо хата дітей скоро привалить. І сказала баронеса, сідаючи в карету: "Сьогодні одному попущу, завтра усі злодіяками стануть". І забрали деревину у Сидора Воловика, а з деревиною і вола реквізували. Увечері не повернувся Пантелій, син Дем'яна Тхорика, додому. Аж другого дня знайшли його до окоренка поваленої берези прип'ятого, і було його різками збито, місяць їв навстоячки. Шукали стражники, хто се зробив, але не знайшли, асам Пантелій, може, й признав кого з односельців, але владі не признавсь, побоявся. А Сидір Воловик того вечора у церкві моливсь, усі бачили і посвідчили. А ще через ніч спалахнули стоги сіна біля економічної ферми, і згоріла вона дотла, і ніхто не знав, хто се зробив, хоч на зборню людей кликали і допитувалися. І їздила баронеса у Мрин, до губернатора, просила розквартирувати в помісті військову команду, щоб вберегла од мужицького бунту. Але відповів губернатор, що не настачить він війська у кожне помістя, бо по всій губернії мужицтво бунтує, а війська воюють з японцями. Тоді сказав управитель Штома, щоб записувалися, хто хоче, до кінної поліцейської варти на кошти економії. Першим із сільських записався Назар, син Матвія Мохнача. А вночі прийшли до клуні, де він спав, і мовили крізь двері: "Калі з Пантелієм Тхориком не навчило, дак ми й тебе, хлапака, повчимо добре". І відмовився він на завтра у варті буть. А записувались лише ті, хто в конторі економічній служив. І відправив Штома дружину свою з малими дітьми до Мрина, де ще раніше дім купив. А слідом і конторські, з економії та цегельні, сім'ї вивозили хто куди, аби з Пакуля. І жили в помісті у страху великому, наче перед кінцем світу.
Як достиг хліб, прийшли пакульці до Штоми і мовили так: "Не будемо збирать за ту ціну, яка досюль була, а хочемо ціну більшу". І відпові'в їм управитель: "Тільки гукну по селах сусідніх, жниварів буде досить. І робітники з цегельні поможуть збирать. А ви ані шеляга не заробите в мене". І не вийшли в поле пакульці. А другого дня покликано було людей з Радуля та Пльохова до баронеси на жнива, але пакульці з косами та серпами стали на дорогах і не пустили прийшлих. І приїхав волосний старшина, щоб людей умовить, але відповідали йому люди: "Ходили ми до вчителя Гринєвича і питали, як нам буть. І відповів нам учитель так: "У всьому світі трудовий люд має право виборювать собі мирно більшу платню, і ви не піддавайтесь, бо правда за вами". Тож будемо ми стоять за правду". І повернувся старшина у село ні з чим. А цегельня теж застрайкувала, і не вийшов ніхто ні до печі, ні в поле, Якова Аитвина робітники більше слухались, аніж майстра. І посадив Штома конторських на жатки і сам жаткою в поле виїхав. Але прийшли сільські люди на поле і стали перед жатками, ні об'їхать, ні обійти. І казав до них управитель Штома: "Люди пакульські! Що ви собі думаєте — буде революція чи не буде, а хліб завжди треба буде. А осиплеться хліб, тільки горобцям та мишві і буде краще". І гукнув з гурту Антон Жила: "Як зберемо хліб, він інак забалакає, тади ми йому не треба будемо! Випрягайте, людяки, коней із жаток!" Випрягли люди коней із жаток і прогнали конторських з поля і управителя Штому з ними. І минув день, і минув другий, і осипався хліб. І паслася худоба сільська на полі баронеси, засіяному спарцетом. І казали селяни: "Уся земля скоро наша буде, що хочемо, те й чинимо на ній". А третього дня прибув у село справник із стражниками та драгунами. І бенкетувало начальство у флігелі Штоми до пізньої ночі. А вранці наказав старшина зібрати сход сільський. І збиралися люди з усього села, бо думали, що влада на мирову йде. І прийшов на сход справник з урядником, і ніхто перед ними шапок не зняв, як було раніше, і не сподобалося се начальству. І казав справник до сходу: "Великі провини ваші, пакульці, перед владою, і знайте, що не зупинюся ні перед чим, аби лад у селі навести, треба буде — і село усе знищу, такі права самим губернатором мені даровані. Але не бажає начальство біди вам, хоч самі на неї набиваєтеся. Тож опам'ятайтеся, люди, інакше багатьох із вас ждуть арешти, в'язниці, військові суди, каліцтво та смерть. Опам'ятайтеся, видайте бунтарів добровільно, хоч я їх і без вас усіх знаю, та ставайте до роботи.