Та незабаром колишній вихованець Полтавської духовної семінарії, а потім Московського пансіону приступив і ось уже третій рік успішно просувається в роботі над російським перекладом знаменитої гомерової "Іліади". Такий труд міг бути під силу теж поету, причому високообдарованому і до того ж такому, який би знав мову старогрецьку, як і свою, рідну. Гнєдич знав і грецьку, і російську, і виявився до того ж чудовим поетом.
— Земляк мій, — не без таємної гордості за свого молодого друга Миколеньку Гнєдича мовив Котляревський. — Більше того, в одній семінарії навчались, правда, в різні часи.
— Ах так, він теж полтавець?! Подумати тільки, невже у вас саме повітря народжує таланти?!
— Земля, Іване Андрійовичу, багата, і, звичайно, люди не без іскри божої...
— Земля російська одвіку була багата талантами, тільки ж їм крила підрізували, простору не давали, причому, хто? Свої, вітчизняні, піклувальники. — Крилов зітхнув і надовго замовк.
Торкнулись і журнальних новин. Згадали нову книжку "Вестника Европы", в якій його редактор, він же відомий поет, Василь Андрійович Жуковський опублікував баладу "Кассандра". Заговоривши про Жуковського, Крилов відзначив, що ось, мовляв, один з кращих поетів наших днів — такого, мабуть, ні з ким нині і порівняти — тонкий лірик, трепетно любить все рідне і особливо природу і талановито вміє ону малювати.
— Це так. Жуковський дав російській поезії душу і серце, — сказав по хвилі Котляревський. — Згадайте його "Сільське кладовище" і його ж баладу "Людмила".
— Так, душу і серце...
— Але... — Почекавши, поки слуга прибере посуд і вийде, Котляревський продовжував: — Згодьтеся, Іване Андрійовичу, що цього поезії дуже замало, їй, поезії тобто, потрібно, щоб вона ще й кликала до щастя і добра, була сумлінням співвітчизників.
Крилов довго мовчав, потім відкинув нависле волосся з чола.
— Що ж, і це, мабуть, вірно. Думки твої, мосьпане, мені врозумілі і симпатичні. — Торкнувся руки гостя своєю, тим простим жестом начебто уклавши з ним союз на сердечну дружбу і братерство...
Вечір спливав поволі. Відшумів за вікнами холодний дощ. Час було прощатись. Котляревський волів би вже і відкланятись, але не міг підвестись, все ще сидів, хоч і розумів нетактовність своєї поведінки.
Перед тим як піти до Крилова, дав собі слово: щоб там не було, попросити у Івана Андрійовича "Підщипу" [12]. Про існування якої йому розповів все той же Миколенька Гнєдич. Але як звернутися з таким незвичайним проханням до Крилова? Спиняла думка: а раптом відмовить? Скаже: на жаль, не можу, пробач, добродію, навіть обіцяти не буду... Відомо, що Крилов довіряв цей рукопис тільки друзям, певною мірою однодумцям і строго вимагав повернення його в точно визначений строк.
Бажаючи дати зрозуміти Крилову, що він знає про існування "Підщипи", Котляревський заговорив... про останні театральні новини і сказав, що ось нині в моді князь Шаховський, ставиться він "на театрі" майже щовечора, і написав, правду кажучи, чоловік чималенько — в один мішок не вбереш всього, а ось він, Котляревський, не в силі себе примусити додивитись хоч би один спектакль цього пана до кінця. П'єси його, далебі, бліді відбитки життя, а частіше — надумані, від таких, з дозволу сказати, п'єс на сон хилить. І тому він не може зрозуміти, чому в такому разі достойні уваги широкої публіки твори лишаються поза театром, театри їх не беруть, під різними приводами відсувають? Навіть такі ось, як "Школа лихослів'я", "Ябеда", "Недоросток" йдуть вкрай рідко, їх намагаються не помічати, а, крім того, є — він це точно знає — ще .й інші, не менш достойні речі, які не тільки не ставляться на театрі, але — подумати тільки — не публікуються, тому і прочитати їх не можна, бо ніде взяти.
Крилов слухав, але розмови не підтримував, і Котляревський, так і не зважившись заїкнутися про свою просьбу, уже став прощатись, обіцяв зайти на "вогник" як-небудь ще іншим разом, коли це раптом Іван Андрійович, нахилившись, дістав із бюро, що стояло біля узголів'я, невеликий у синій обкладинці рукопис і простяг гостеві.
— Ось ти, голубе, з басурманами зустрічався, і ніби ж не без успіху? А тут слова вимовити не осмілишся... Візьми-но.
Котляревський взяв рукопис, побачив передній напис, спалахнув від радості:
— Не наважувався... Рукопис цей, наскільки знаю, токмо друзям довіряєте, а я хто?..
Крилов глянув спідлоба непривітно, насурмив густі брови:
— Дивина... Одне слово, повернеш, коли прочитаєш, бажано, однак, щоб не тягнув.
— Та я зразу... Завтра ж...
— Добре... Тільки от переписувати не раджу...
— Та ні... А якщо одну-дві сцени?.
— Дивись сам...
Вітер, вогкий і холодний, особливо сильно задув на самому березі; з шумом розбиваючись об кам'яні парапети, важкі хвилі сповзали, відходили на деяку відстань, щоб через хвилину кинутися знов. Рідкі зорі яскраво світили з високого неба, а тонкий шпиль самотнього Петропавловського собору — по той бік Неви — розрізав легкі хмари надвоє, і деякий час вони йшли двома потоками, потім знову з'єднувались і рухались суцільною чорною лавою далі, за місто, аж у крижане море, небо там, вугільно-чорне, було без єдиної світлої цяточки.
Ні, холодно в той вечір не було і почував себе, як уже давно досі, добре. І все тому, що ніс з собою дорогоцінний рукопис; ось він, загорнутий у цупкий папір, шарудить при кожному кроці під шинелею. Та найголовніше, що хвилювало, підносило у власних очах: великий Крилов, незрівнянний поет Росії лічив і його, автора ще не завершеної поеми, своїм другом і тому-то довірив, можливо, найдорожче із того, що мав нині, обдарував своєю дружбою...
Полтаву він розгледів вже під вечір. Між дерев замиготіли бані церков, гострий шпиль католицького костьолу, вздовж пригірка побігли хати, крамниці; і нарешті розгледів веранду, що, ніби ластів'яне гніздо, приліпилась до будинку на самій горі. Здалося, що на веранді він розгледів і високу, у чорному, постать. Мати! Боже мій, матінко!.. І знову — вкотре вже! — постукав ямщикові: гони ж, гони, хлопче!..
Повільно, ох, як повільно рухався пором! Здається, і Ворскла під ним — рідна, прекрасна, у зелених берегах — застигла, а берег — той, другий — не наближувавсь, а віддалявсь. І все ж таки ось вони, сходини! І перший знайомий — старий посивілий, як голуб, будочник. Ніби в тумані, проплив ліхтар; будочник, катеринівських часів солдат, не впізнав капітана, освітив ліхтарем приїжджого, щоб переконатись, а хто ж пожалував у губернський град. І як тоді — вісімнадцять років тому, біля Київського в'їзду — глухо мовив:
— З богом!..
Нарешті, нарешті, він дома, біля рідного порога! Скінчилась довга, як безвість, дорога в тряских поштових каретах, стомлююче висиджування на станціях, кружіння перед очима сумних краєвидів, від чого можна втратити здоровий глузд...
Побачивши його, мати не скрикнула, якусь мить не могла ворухнутись, складені на корсетці руки її тремтіли. А він, лишивши двері відкритими, ступив крок, ще один, кинувся ближче, підхопив її під руки: вона раптом захиталась і впала б, якби не підтримав, підломились ноги.
Припала до пропахлої весняною свіжістю шинелі і завмерла. Не відпускала, ніби боялась, що він ось зразу, ще й не роздягнувшись, поїде, знову відлетить у далекий незнаний край.
Він гладив сиве волосся, пониклі худенькі плечі:
— От і добре!.. Добре, — повторював і повторював, відчуваючи, як щось душить його, не дає дихати.
А вона не могла відірватись від нього, не могла стишити дрожі, яка раз по раз струшувала нею, ніби їй було то холодно, то невимовне парко.
— Це мине... мине, — говорила стиха, дивлячись на сина крізь щасливі сльози.
Він був такий, як і колись, тієї далекої весни дев'яносто третього року, коли вперше проводжала в Коврай, до пана Томари, таким пам'ятала його і пізніше, в день повернення додому, таким пішов на військову службу, і ось тепер він такий же — стрункий, і високий, і худий, щоки рівні, аж плоскі, і хоч обвітрені, але ж надто засмаглі, аж ніби чорні, і шия, як у юнака — тонка і довга.
У неї зразу ж з'явились турботи, які вважала найголовнішими: треба так зробити, щоб він поправився, не був таким худим, інших турбот у неї вже не було і ближчим часом не передбачалось.
Допомогла роздягтись, віднесла шинель в передпокій і повісила, щоб потім почистити, затим тут .же повернулась, всадовила в любиме ним крісло, сказала, щоб там і сидів, поки вона приготує помитись, покличе служницю, що, мабуть, пішла спати, разом вони внесуть корито, він же нехай поки що посидить, відпочине, потім вони разом повечеряють, а щоб йому було чим зайнятись, принесла скриньку з люльками і тютюном, що зберігся.
Вона світилась, ніби її раптом осяяло сонце та ось так і застигло на обличчі. У дверях обернулась:
— Не віриться, що... повернувся. А він, огорнутий раптовою тишею, зігрітий домашнім затишком, спитав:
— Як ви тут, мамо?
Усміхнулась лагідно, похитала головою:
— А ти не знаєш?
— Ні...
— Змучилась... чекаючи, — зітхнула і більше ні слова, та й навіщо вони? Він усе зрозумів, уявив її одну в кімнаті у довгі зимові вечори зі своїм незмінним в'язанням біля згасаючого каміна, коли за стінами скаженіє хурделиця, скиглить у піддашку, торохтить у шибку, шпурляє грудками снігу, а коли вщухне, стане глухо нараз, неначе навкруг все вимерзло, вилюдніло. Гостро відчув, як завинив перед нею, як дорога вона йому, в цілім світі єдина. Поривчасто підхопився з крісел, взяв маленькі сухі руки у свої і, похапцем обціловуючи їх, зігріваючи теплим диханням, говорив і говорив:
— Не поїду вже! Ніколи... З вами буду. З вами!..
5
В губернському місті Полтаві того дня нічого особливого не трапилось. Місто творило своє узвичаєне життя.
В гостинному ряду, як і належить, о сьомій ранку загуркотіли засови і пудові замки — то прикажчики відчиняли лавки, рундуки і крамниці, солодко позіхали, аж ніби розривало їм роти від позіхання, хрестились на бані церков, в яких дзвонили до заутрені. На Кузнецькій греблися по калюжах дві гарби з сіном, і здавалось, вони не їдуть, а пливуть, а на самому вершечку, на сіні, чорніли смушкові шапки вожчиків, в повітрі свистіли батоги:
— А цоб — цабе!..
Воли ж нехотя помахували хвостами і йшли собі, як і раніше, спокійно, розмірене.