Обри пішли із Скіфії, ми ж, як бачиш, не подалися за ними, лишилися. Коли обри пішли надовго, гадаю, так і зостанемося самі по собі, незалежними від них.
Важко було стриматися, аби не виказати радості, і все ж князь Волот старався не явити себе потішеним, принаймні аж надто.
— Коли і куди пішли?
— Знялися, княже, всіма родами своїми й подалися на клич лангобардів, неволити гепідів нібито. Є достеменні гадки: там і сядуть уже.
Ліпшого й сподіватися годі. Коли се правда, звичайно. О, коли б се було правдою!
— За одне в?ке, що привіз сі вісті, спаси біг тебе, хане. Буду відвертий: то неприємні сусіди. І не лише для нас.
— Правду кажеш: для нас також. Я коли почув, що йдуть, а згодом і вдостовірився, передусім сказав собі: подамся до Тивері і освідчусь тиверському князеві. Хай знає:
кутригури ані тепер, апі будь-коли не посягатимуть па його землю.
— Хотілося б вірити.
— Аби повірив, більше скажу: віднині Дністер до самого моря вільний для Тивсрі. Хоче люд її ловити рибу — хай ивить, хоче юргуваїи — хай, торгує, кутригури цс става'шуть йому на заваді.
— А наші пристанища в Тірі і на Дунаї, а земля Тнверка? Вони залишатимуться за кутригурами?
— Аби не було чвар, Тіра яки ирисіанище для рибалок мореплавців як була, так і залишиться вашою. А всім шим поступитись не можу.
— Отже, боїшся все-таки, що повернуться обри і спитагь, нащо віддав нам узяте на меч і сулипю?
— Не приховуватиму від князя: і це є. Та найбільше гримує інше: мене не зрозуміють роди, коли поступлюся им, що взяте такою дорогою ціною. .Пильно дивився тиверський князь на кутригурина. Пиль" і довго. Такий справді зацікавлений він у мирі з антами Я всього лиш прикидається мирною вівцею? Ніби ж не Коже, щоб лукавив: дозволяє лиш те, що може дозволити. о ж теж треба розуміти. Одне, придунайські випаси кутурам он як потрібні, а друге, обри справді ще можуть врнутися й запитати їх, нащо віддали антам те, що є іільною здобиччю. А спокуса вільно ходити до моря — неІмала спокуса. І взагалі, чи не ліпше буде для Тивері, коли [між нею і ромеями стоятимуть і не страшні своєю силою, | і відособлені від обрів кутригури?
— Хан всього лиш обіцяє нам вольготне плавання до моря чи може заприсягтися в тім богами своїми? . — Можу, княже.
— І що на Тивер ані з власної волі, ані з принуки не підеш більше, теж заприсягнеш?
— Що з власної волі не піду, в тім заприсягну, а що з Принуки, в тім присягати не можу.
І знову Волот пильно та довго дивився на хана.
— Що ж, і за те дяка. Бачу, не лукавиш зі мною. Коли так, складаймо ряд та й підемо до капищ.
Обіцяючи дотримуватись укладеного ряду, Волот заприсягав Перуном; хан же підніс над собою меча й звернувся до Неба. "Даю роту, — сказав, — тоді не буде миру та злагоди між людом моїм і людом Тивері, уличів, всіх антів, коли камінь стане плавати, а хміль тонути".
Усе те пе могло не тішити обох, а втішеним що лишається робити? Пішли і сіли за столи, пили хмільне, вдовольнялися стравою й бесідували, знов пили і знов бесідували, та сподівалися па ліпше, та вірили: віднині буде так. То чому б і пе бути? Із степу лихої загрози нема, ромеї немовби вгомонилися, ось уже впродовж двадцяти п'яти літ не йдуть за Дунай і ыс плюндрують землю за Дунаем; і обргі здиміли, пішли на інші обводи, іншим не даватимуть супокою. Хвала богам, здається, до тривалого миру йдеться, а відтак і до благодаті.
На ніч Ковраг залишився у Черні — засиділися допізна, куди міг правитись? А вдосвіта зібрався й поїхав, не турбуючи і не прощаючись із князем. Хоча й була така угода між ними, Волоту непевним і не вельми приємним видалося все те. У слов'ян із гостем не розлучаються подібним робом. Слов'яни проводжають гостей по учті. Тож, прокинувшись, відчув себе чи то винним, чи то непевним, що вчорашня втіха надійна.
З тої непевності не відав, куди податися, й спрямував стопи свої до жони та дітей. Не раз пересвідчувавсь уже, тож і зараз вірив: там розвіє сумніви, а розвіявши, скаже:
"Прогоніть осмуту з лик своїх, знайте, для всіх нас світлий день настав: обрів немає за Дунаєм, кутригури приходили з повинною й уклали вже ряд на мир і злагоду". Чи вони, кревні його, не живуть тим, що й він? Чи не потішаться такою новиною? Пробі, Миловида перша заясніє видом і скаже своє звичне: йой! Милана, Злата нащо сумовиті та зболені є по смерті мужів, а й ті збудяться, най не так, як інші, все ж відчують себе втішеними.
Доки йшов у той кінець, де мала бути зараз Миловида, встиг угомонити себе й перейнятися мислю про світлий день. А зблизився з кліттю-келією, в якій жона мала поличчя свого християнського бога й молилася ранньої (як і вечірньої) пори, змушений був збавити ходу, а далі й зовсім уклякнути: з-за дверей чувся не лише Миловидий, чулися й інші голоси.
"І Злата з Миланою там? А це ж з якої речі?!"
Досі він не дозволяв собі переступати поріг Христового обиталища в своїм теремі. То було утаємничене місце жони його, келія-храм, де вона розмовляла з увіруваним колись богом і сповідалася своєму богові. Пристати до її віри не міг та, здається, й не прагнув, одначе й жоні не насмілювався перечити. І не тільки тому, що пояснювала свою забаганку аж надто дивно і переконливо: "Се в нього, Ісуса Христа, — сказала, — попросила я заступництва в той день і в той час, коли ти мав тягти жереб, се він озвався на моє ревне благання і врятував тебе від мученицької смерті", — не перечив ще й тому, що надто молився на свою Миловиду, аби насмілитися й стати їй бодай у чомусь на заваді. Нині ж, зачувши, що й доньки там, у храмі-келії, забув, куди вривається й на що посягає. Смикнув на себе не зовсім причинені двері й укляк, до ретти спантеличений і вражений тим, що побачив: і жона, і обидві доньки стояли перед ликом Христа на колінах і били поклони.
Певно, надовго втратив дар речі — жона перша опам'яталася й пішла до нього.
— Щось сталося, муже мій? Я потрібна тобі?
— Вийди, поговорити треба.
Не хотів, аби розмову їхню чули доньки, і відійшов далі від дверей. Зрештою надумався й попростував до сусідньої кліті.
— Що все це має означати, Миловиде? — круто обернув,ся до жони, коли причинила за собою двері. — Я тобі доІаволив вірити богові ромеїв і молитись на бога ромеїв. ||Нащо дітей моїх вводиш у той блуд?
Далебі, наготувалася до розмови, доки йшла слідом, — ула на диво сумирна і довірлива, хіба що присоромлена е в міру.
— То не ромейський бог, Волоте, то бог знедолених. ^оли збагнеш се, гадаю, втямиш і все інше: не я вводжу рітей твоїх у віру Христову — безліття вводить. Доньки твої і|у великій скорботі по убієнних на бородищах мужах своїх. |,Як можемо відмовити їм шукати розраду там, де хочуть |.днайти її?
Аж пересмикнула його та тиха й сердечна річ, як і потяд її, такий по-дитинному невинний і довірливий.
— Та збагни ти! — вибухнув гнівом. — Вони — діти своі роду-племені, їм треба буде жити серед нього. Як житить, відступившись від віри отців і дідів? Се ти могла доолити собі таке і почувати себе супокійною за моєю спию. їм не простять відступництва! Скажуть, вашу матір внесено в жертву богам, а ви...
Якась зла сила шарпнула князя за серце, вдарила під оги й повалила, як е, на долівку. Останнє, що вгледів і Цвтямив, великі Миловидині очі, німий перестрах у очах та ' — і виду, такому безневинному і такому жалісному тієї вті.
XI
Останні кілька літ старійшини не зважувалися йти до і
І матір'ю, і вдовою, і сиротою водночас. Хто посмів стукатись до такої турбувати таку?
"Най бавить сина, — казали, — та баїть рани, завдані лихою долею. З усім іншим якось буде".
І правду казали. Нічого не сталося за сі літа ані з людом, ані з землею. Як жили за князя, так і по князеві живуть. Щоправда, недовго перебували в сій певності та супокої. Десь згодом занепокоїлися старійшини. І на ради збиралися частіше, і радилися довше. Коли ж сталося так, що й збираючись нічого не врадили, зважилися й послали нарочитих до Данаї.
— Люд дулібський, — сказали вклонившись, — здоровить тебе, доню, з сином, нащадком роду Добрнтового.
— Спаси біг.
— А ще велів він нам стати перед тобою й запитати: чи зголошуєшся ти, єдина спадкоємиця в роді Добритовім, сісти на стіл вітпя свого й правити нами, доки стане повнолітнім син твій. Земля не може бути без привідці, доню. Коди чуєш у собі силу і певність, сідай і пряв нами, коли ні, віче обере когось іншого. .
— Ніби ви ие правите в родах своїх? Єсть-бо віче, покликане вирішувати діла общинні, а повинність за супокій всеї землі покладено на князя Тивері.
— На привідцю Тивері покладено відповідати за супокій землі на урочний час. По тому буде всетроянське віче, покликане визначити, на кого з каязів ляже ця повинність. Дуліби воліють, щоб вона випала таїш на їхнього Князя.
Данаю обдало приском. Он воно що?1 Старійшини просять її сісти на отній стіл, а тим часом натякають: коли сядеш ти, не дулібським князям бути чільними в землі Трояновій. Ано, хто ж призначить на те жону.
— То, може, най зараз уже править дулібами хтось із воєвод дулібських?
— Хто?
Завагалася, одначе ненадовго.
— Дайте час помислити. Вже потім, помисливши, покличу і скажу.
Старійшини вклонилися й пішли. А Даная кинулася притьмом до дверей і повеліла няні-наставниці зайти до неї.
— Чули, що казали?
— Як же могла чути, коли не була там, де казалося? Тлумачила їй і тремтіла вся, казала, коли не сяде зараз иа отній стіл, то ніхто з роду Добритовото уже й не сяде на нього, і запевняла няню: то тільки для годиться нигають, насправді не хочуть, аби сідала. Що ж їй робити, коли так? Зректися та й но —всьому? А що скаже їй син, коли виросте? Домагатися отнього столу? А коли візьмуть і приколять поночі: і її, і сина?
Зачинилися в ложниці і шепталися, шептались і йойкали мало не до полудня, а в полудень наставниця Данаїна залишила-таки терем і знайшла місце та привід здибатися з кревним братом Мезаміра Келагастом.
— Ти що собі думаєш? — напустилася, — Чи тобі сумління твоє, повинність зрештою нічо не кажуть?
— А що мають казати? — весело одповів той.
— Як то що? Як то що?! Даная он якого сина народила твоєму братові, а ти не зайдеш, не поцікавишся навіть що та як.
— На те в Мезаміра є мати і є сестри зрештою.
— Умм...