Ми повернули раз, другий — праворуч, ліворуч... Мені вже здавалося, що ось зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освітлену високу печеру, де у великій скрині з награбованими коштовностями лежить "наш" годинник. І раптом...
Раптом мені наче накинули на голову ковдру Подвійний силует "чувака" та Будки зник. Суцільна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохіть спинився. Й одразу відчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.
— Що? — приглушено спитав Ява.
— Агов! Де ви? — здавлено гукнув я. І завмер, нашорошивши вуха. У відповідь ані слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна підземна тиша. Тільки десь у глибині цієї тиші чувся шум води — наче з ринви...
— У-у, гади! — у відчаї скрикнув я. — Стій! Стрілятиму! — і я вихопив з кишені пістолет і щосили натиснув на спуск.
Ба-бах! — спалахнувши блискавкою, гримнув постріл.
— Атас! — перелякано верескнув хтось зовсім близько.
І щось зальопало-зальопало по мокві, наче десятки жаб сіртонулися врізнобіч. Потім десь віддалік гепнулося, зойкнуло — і все. Потонуло у бездонній тиші.
Ява заторохкотів коробкою сірників, виймаючи її з кишені. І раптом — "ой!" — легенько ляпнуло унизу.
— Упустив, — розпачливо прошепотів Ява. Я чув, як він ляпав рукою по мокві, шукаючи. Але то було дурне — сірники наші уже нікуди не годилися. І тут я збагнув увесь жах, всю страшну безвихідь нашого становища.
Ми були без вогню, самі у заплутаному підземному лабіринті, у цілковитій темряві. Вибратися звідси ми могли тільки навпомацки. Але з таким же успіхом ми могли навпомацки залізти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйні змії, кажани, величезні щури та інша погань, то...
— Ану бахни ще раз, я знайду... — жалібно сказав знизу Ява.
Я судомно натиснув на спуск. Ба-бах!... На якусь мить при спалахові я побачив винувато похилені плечі мого друга Яви. "Як він зараз переживає, мабуть, що впустив сірники", — подумав я і хотів ще щось шляхетне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути шляхетним!), але не встиг...
Раптом почувся тремтячий Вальчин голос:
— Х-хлопчики, не стріляйте! Що ви робите?! Валька! Тю! Звідки вона тут?!
— Агов! Де ти? — радісно гукнув я.
— Т-тут... — і за кілька кроків від нас, за Явиною спиною, несподівано спалахнув ліхтарик.
— О, та ти з ліхтариком! От класнючо! А то ми сірники згубили, — бадьоро заговорив Ява, підводячись. І він — у котрий уже раз — гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригоді. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кіно...
— А ти ж як тут опинилася? — спитав я.
— Та потім... Ходімо звідси... Тут так страшно...
Та й то правда, поговорити ми ще встигнемо. І ми всі втрьох квапливо зашльопали до виходу.
Ху-у!.. Як хороше з підземного мокро-слизького холоду попасти в теплі обійми зоряного літнього неба! Якими симпатичними здаються ці похмурі темні дерева! Наскільки усе ж краще на землі, ніж під землею!..
— А що це взагалі за печера? — спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку підземелля.
— Та це дренажна система. Для підземних вод, — сказала Валька.
І від цих буденних слів "дренажна система" підземелля одразу втратило свою страшну таємничість і стало зрозумілим, чимось на зразок каналізації (хоча я й у каналізацію вночі б не поліз!).
— То що, вони вас завели і кинули? Еге? — спитала Валька.
— Та хто його зна, — знизав я плечима. — Вони поховалися і мовчать. А коли я стрельнув, вони "атас!" — і побігли. Хтось із них навіть гепнувся по дорозі! Аж загуло!.. Якби в нас був ліхтарик...
— Ой, хлопчики, — схопилася Валька руками за щоки (навіть ліхтариком собі по скроні стукнула). — Там же колодязі! Може ж, він там убився!..
— Що? Які колодязі?
— Та дренажні ж! Ви чули — вода шумить! То ж іде коридор, а тоді — раз! — колодязь, а тоді знову коридор. Там, де ви були, один хід на схили виводить, а другий — до колодязя. І колодязь глибокий, метрів зо два, або й більше. Ой, хлопчики!
Ми з Явою перезирнулись.
— Ходімо? — сказав Ява.
— Ага, — сказав я.
Це було все одно що потопельникові, якого тільки-но витягай, знову лізти у воду.
— Дай ліхтарик, — сказав я Вальці.
Тримаючи в одній руці ліхтарик, у другій — пістолет, я хукнув (як на старті) і перший пірнув у підземелля. Якось уже так склалося, що в усій цій історії мені доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, мені її першому й розхльобувати!
Я йшов і почувався розвідником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Мені не було страшно ані крапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька... І взагалі... ми ж ідемо звичайнісінькою дренажною системою... Подумаєш! Тільки чого це так тенькає "під ложечкою"? От іще "підложечка"!.. Тенькає, коли її не просять... Нічого ж страшного... Ми ж ідемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобі... Це просто з-під ніг у мене скочило вбік здоровенницьке жабище. Тьху!
Аж ось те місце, до якого ми були дійшли. Авжеж! Оно ще й сірники наші розмоклі лежать. О, тут коридор завертає і розгалужується. Тепер ясно — вони погасили ліхтарики і скочили за ріг. А потім, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побіг цим коридором. А може, вони удвох побігли сюди? Тоді ніхто у ніякий колодязь не падав і не вбивався, і ми даремно йдемо. Ну й прекрасно! Що, хіба я хочу, щоб хтось убивався? Боже борони! Однак треба піти туди, до колодязя. А що, як... Шум води все дужчав і дужчав. Яка там ринва — це вже справжнісінький водоспад! Промінь ліхтарика впирається у цегляну стінку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору і вниз. Я обережно підходжу. І чомусь спершу дивлюсь угору. Метрів за три наді мною світліє крут зоряного неба, перехрещений товстими ґратами.
Я спрямовую ліхтарика вниз. Спершу я бачу метрів на два внизу світле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя — там нікого. І я вже вирішую, що все гаразд. Аж раптом — я трохи сам не впав у колодязь з несподіваного переляку: просто під ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепіреними пальцями у шпарки між цеглинами, він ледве тримається на прямовисній стіні колодязя сантиметрів за двадцять від краю, де я стою. Він мокрий як хлющ — водоспад черкає його по лівому плечу. Я ще не розумію, що він робить, але ясно розумію одне: ще мить — і він зірветься вниз. Я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати й слова, тільки тицьнувши назад Яві ліхтарик і пістолет. Обома руками хапаю Будку за плечі. І лише тоді хрипко:
— Яво, передай ліхтаря Вальці і поможи!
Ще мить, і Ява ляпається на пузо поряд зі мною. І вже вдвох ми держимо Будку за плечі. Тепер він не впаде, не зірветься... Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо: він занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо і держимо. Вода заливається нам у холоші штанів, ллється по всьому тілу і через коміри сорочки виливається у колодязь. Що це таке, зрозуміє лише той, хто спробує... Додам тільки, що вода крижана...
— Хлопчики! Ой! Що там? Ой! Ну скажіть! — ойкала Валька, підстрибуючи позад нас. Наші тіла заважали їй підійти і самій зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась і пішла по наших тілах (ви ж знаєте дівчачу цікавість!), якби не примудрилась якось всунути між нами свої ноги: спершу одну, потім другу, потім знову — уже просто біля мого носа... І нарешті-таки зазирнула.
— Ой, Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лізь же, лізь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, — зарепетувала вона.
Я вже хотів рикнути їй, щоб вона "закрилася" (киркає, як та квочка, — теж іще допомога!), як раптом відчув, що Будка лізе...
Вальчині зойки вплинули на нього більше, ніж наші зусилля. А зусилля наші були титанічні. Я так тягнув, що здавалося, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тільки зараз зрозумів, які ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе вважали Власовим і Жаботинським серед своїх хлопців. Ми ж вижимали отой шмат рейки, що в нього у нас в колгоспі на обід калатають, — Ява дев'ять, а я сім разів...
А "запорожець" Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький той і зовсім вижати не міг. І коли ми випинали свої біцепси, вони ж здавалися нам твердішими за оту рейку. А тепер... У голові в мене постійно чогось крутяться слова: "Ох, нелъогкая ето работа із болота тащіть бєґємота...", "Ох, нелъогкая ето работа: із ба-лота тащіть бєґємота...", "Ох, нелъогкая ето рабо..." Ну геть тобі як зіпсована пластинка... От же буває: причепиться якась пісня або слова — і крутяться, крутяться, крутяться в голові...
Будка вже вчепився руками за верхній край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колінах і тягнемо, тягнемо, тягнемо з останніх сил. Валька теж вчепилася однією рукою у Будчин комір і теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колінами став на край... Ху-у... у мене тремтіли й підгиналися ноги, коли я підвівся.
— Ходімо, ходімо швидше, хлопчики, на повітря... — зацокотіла Валька. — Ви всі такі мокрі! Ви ж застудитесь...
— Стривай! Ану посвіти... посвіти... — схилився Ява. — Пістолет... Я його десь тут кинув... Десь тут...
Він підняв мокрий, у багнюці пістолет. Будка глянув:
— Стартовий? Я... з-зразу здогадався, — сказав він, цокаючи зубами, і шморгнув носом.
"Чого ж ти тоді так дременув, що аж у колодязь угнався?. ."— подумав я. Але промовчав. Нешляхетно було б...
— Ходімо, ходімо... Ви ж захворієте... Там поговоримо, — тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватись — мокра одежа холодно липне до тіла, зуб на зуб не попадає.
І ось знову тепле і, здається, таке густе-густе повітря огортає мене з усіх боків.
— Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитися... Ви що — психічні? Негайно викручуйтесь! Я вже відійшла і одвернулась... Ну!
Ну й уперта вона!
І от ми стоїмо і викручуємось. Усі рештки сил, що лишилися в нас, ми вкладаємо в те, щоб витиснути воду зі своїх штанів і сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо і сопимо. А Валька стоїть віддалік спиною до нас і, не обертаючись, командує:
— Добряче, добряче викручуйте — не лінуйтеся...
— "Добряче"... Яка розумна! — скриплю я.
— Сама б спробувала... Як воно не викручується, — буркоче Ява.
— Говорити легко...