Погостював він всього три дні. Про все розповіла йому Зінька, не криючись ні з чим. Він вислухав її, але не гримав і не кричав на неї. Тільки потім, коли закінчила вона страшну свою сповідь, сказав:
— Що ж, я не маю зла на тебе, Зінько, але й жити з тобою не зможу. Сама розумієш...
— Розумію,— промовила молодиця і розпрощалася з ним. Ні сліз, ні благань... Чужим, нелюбим увійшов він в її життя
і таким же чужим і нелюбим пішов від неї назавжди.
Не шкодувала за ним, бо в душі її, наче маяк, горів вогонь першої незгасної любові, що її запалив Прохор, і той вогонь пронесе вона як найбільший дар і найбільшу свою радість через всеньке своє життя, чи буде воно довгим, чи коротким.
А може, ще зустрінуться вони з Прохором? Може, минуле воскресне знову? З цією надією йде в життя Зінька і вірить, що вона зазнає справжнього, великого, вимріяного і вистражданого щастя.
...Глибока осінь. Чорна й холодна вода тече в білих берегах. Сніг випав ранній, лапатий, пухкий, але ще не скували річку зимові морози.
Низько пливуть сизі хмари, мабуть, знову здійметься заметіль. На ці хмари позирає, вирушаючи з станції, сивий візник у дубленому кожусі, в шапці, насунутій майже до густих, сивих, кущуватих брів.
Возить він пасажирів, як і всі інші візники, за п'ятдесят копійок. Часом трапляються й такі, що платять карбованця, але то з приїжджих. І з тими приїжджими не любить розмовляти Аркадій Павлович Шумейко. На їхні запитання відповідає коротко, сухо, неохоче, бо саме від отаких "нетутешніх" зазнав він останнього удару, що його довіку не забуде. Хазяїном був, першим багачем на всю слободу Баланду, а зараз ким він став?
Живе, аби жити, а попереду ні радості, ні надії. Попереду тільки смерть, і чим швидше б вона надійшла, тим краще.
Та смерть не надходить, а вдома чекають його грошей, бо треба мати шматок хліба, а цей шматок потрібно заробити...
Але в тайниках своєї чорної душі Шумейко плекає надію. Може, зміниться влада? Може, все повернеться, як було? О, тоді він поживе ще на старість. І поживе, і помститься своїм ворогам. Ця віра й надія живлять його, і він дуже старанно стежить за тим, що робиться в світі. Вечорами, перед сном, стає на коліна, вимолює для себе прийдешніх днів, владних і мстивих. Та про це ніхто не відає навіть у рідній сім'ї, і нікому він про це не говорить і не скаже.
А повертаючись з станції, він кожного разу норовить проїхати позз паровий млин. І коли млин освітлений електричними вогнями, коли подвір'я густо заставлене возами, Аркадій Павлович зупиняється, дивиться на ті вози, а зайти не сміє, бо механік Рубан дав наказ озброєному вартовому Фільці колишнього хазяїна сюди не допускати. І цей наказ дуже сумлінно виконує вартовий.
От і сьогодні зупинився Аркадій Павлович, бо пасажирів немає, поспішати нікуди, а якась незборима сила вабить постояти тут хоч кілька хвилин. Привчений кінь уже за звичкою зупиняється сам і жде, поки хазяйські руки не смикнуть за віжки.
Зривається сніжок, падає на довгий і теплий кожух, в якому старий Шумейко не раз вирушав узимку в дорогу знатним хазяїном. Біліє хутряний комір, біліє лахмата шапка. Окремі сніжинки падають на жилаві руки й тануть від тепла.
Аркадій Павлович озирає подвір'я, стежить за будкою біля соріт, освітленою електричною лампочкою, бачить озброєного Фільку, що не зводить з Шумейка недружелюбного погляду.
От їхні очі зустрілись... І не витримав колишній хазяїн очей колишнього мірошника. Світилася в них зненависть і непро-щення за каліцтво, за пережиті злидні, за голод.
Холодні, неприступні очі Фільки пекли Шумейка, дорікаючи за жорстокість, безжалість, жадобу.
"І все минуло, наче вві сні. Багачем жив, людиною, а тепер хто? Візник... Жебрак... Злидень! Ну нічого, ще я свого діждуся! Ще я вимблю в бога благодаті. Зглянеться він на моє страждання, на правду. Діждуся!"
— Но! — І смикав віжки.
Кінь слухняно рушав уперед, збивав копитами сніг, змішаний з липкою грязюкою, а на передку сидів зігнувшись Шумейко, байдуже спостерігаючи, як усе густішою ставала заметіль, ховаючи в своєму білому савані річку, луги, дальній ліс...
Вечоріло. Під берегами вода бралася крижаними голками, сковуючи Ворсклу.
А сніг усе падав і падав, густий, лапатий, холодний...