Весна вже тріпотіла над містом, проглядала в гаях блідими снігоцвітами. Якось, будучи в місті, Михайло Васильович купив їх пучечок, поставив у склянку на роялі, і зараз квіти розкривали пелюсточки, розріджували затхле повітря ледве вловимими пахощами лісової вологи, боліт і пробудженої весною землі. Під вікнами видзвонювали краплини, весь день пересварювалися горобці. Сонце стало ще вище і тепер, заходячи, хоч краєм ока заглядало в кімнату, де прощалася і ніяк не могла розпрощатися з світом людина.
Ларису Петрівну не радувало весняне пробудження. Як не важко було це усвідомлювати, а вперше в житті, мабуть, за свої тридцять літ вона так холодно, так байдуже зустрічає весну.
Був третій день березня, полудень. Години дві тому Сергієві зробилося ще гірше. Відіславши Кривинюка за лікарем, Леся ні на крок не одходила від ліжка. Власне, Мержинський не відпускав її, цупко держав за руку. Він уже навіть не шепотів — тільки дивився широко розкритими, нерухомими очима у стелю, судорож-но хапаючи ротом повітря. "Ось вона, вища міра людської слабості і нещастя, — думала Леся. На вії викотились скупі сльозини, та Лариса не зважала на них, а може, й не помічала. — Тримайсь, поетко. Все на світі має свій кінець. Ти ж дала слово. Не забувай: ти одержима. Тобі належить або згинути отут біля нього, або перетворити горе і вилити потім на папір палкими словами. Ти ж поклялась обезсмертить цей образ".
Рука, що тримала її, ослабла, пальці розціпились. Мержинський сіпнувся, витягся й затих. Голова в'яло схилилась набік. Ларисі Петрівні забило дух. Першу мить вона обімліла, заточилася, а потім кинулась до ліків. "Що ж йому дати?" — хапцем перебирала коробочки з порошками, але так ні на чому й не зупинилася.
Нарешті в коридорі загупали поспішливі кроки, розчинилися двері. Еліасберг влетів і кинувся до ліжка.
Послухавши пульс, обережно поклав Сергіеву руку так, як кладуть мерцям, — на груди. Рука ледь-ледь зсунулась, уперлася ліктем у подушку, застигла. Лариса Петрівна глянула на лікаря.
— Де Костянтин Васильович? — зніченим голосом запитав той.
В ній наче щось обірвалося, їй перестали підкорятися ноги. Щоб не впасти, Леся вхопилася за спинку ліжка.
— Ви сядьте, — Еліасберг підставив стільця.
Леся машинально опустилась на нього, не зводячи очей з Сергія. За кілька хвилин навпроти не сів — упав, одразу похилившись на ліжко до сина, Костянтин Васильович. Лікар підняв старого, посадив, тримаючи за плечі.
Мержинський уже не корчився, не стогнав, очі йому пойнялися полудою.
Лариса Петрівна взяла його правицю, безвільну, податливу. В зап'ясті, де тримала її, рука ще тепліла, а далі — до ліктя, на передпліччі, вже починала братися мертвенним холодком. Леся жахнулася, їй раптом захотілося почути його — бодай слово, півслова, хоч один-однісінький звук. Нагиналась, обдавала гарячим диханням — ніби хотіла побачити, коли не почути, останній наказ, останнє прохання... Але там, за скляною завісою, вже було пусто.
...Схлипував старий, не витираючи сліз у скорботі, і, якось наче знітившись, стояли Еліасберг і Михайло Васильович. Кривинюк навіщось поправив на Сергіе-вих ногах ковдру, ніби це мало тепер якесь значення.
Зненацька подих — глибокий і справжній. Навіть очі взялися живцем на якусь мить і ледь ворухнулися губи. Що він сказав отим порухом?! О, знати б, що він сказав?!
Рука важніла, ніби наливалася свинцем.
Зморщене болями, скривлене судорогами обличчя поволі розгладжувалось, яснішало, скидало з себе печать мучеництва.
А їхні руки все ще єднались у потиску — вони не прощались, вони лиш зустрілись, щоб уже ніколи не розлучатися, щоб разом піти великим бурхливим життям.
ЧАСТИНА ДРУГА
Війна і зрада, смерть, недуги зникнуть, Мир буде на землі і щастя в людях.
Леся Українка
Київ зустрів Ларису Петрівну безрадісно. Боліла голова, тіло здавалося налите важкою втомою. Не хотілося ні з ким ні зустрічатися, ні розмовляти. Навіть з рідними. Проте уникнути розмови не вдалося. Вона відбулася другого ж дня по приїзді.
До Лесі завітала її давня — ще по Луцьку — приятелька Марія Биковська. Не бачилися вони років десять. Биковська щойно приїхала з Уссурійського краю, де побувала з своїм чоловіком, військовим, розповідала масу цікавих історій, хвалилася своїм сімейним щастям.
— А я оце, як бачиш, — зітхнула Леся, — вчора повернулася з Мінська. Поховала там свого нареченого. — Вона коротко розказала все, що трапилося.
Посумували разом, і Биковська, бачачи, що її веселість тут недоречна, розпрощалася.
— Хоч би вже сама не розносила, — не втрималась, щоб не вколоти дочку, Ольга Петрівна, як тільки гостя вийшла. — Досить, що й так поговір пішов.
— Мені те байдуже, — намагаючись бути спокійною, мовила Лариса. — Нікому і нічого я не винна.
Косач, що досі сидів, не втручаючись у розмову, поволі згорнув газету, поверх окулярів осудливо глянув на дружину.
— Ти б хоч трохи стримувала свої нерви.
— І що з того? — розпалювалась Ольга Петрівна. — Хіба не по-моєму вийшло? Поїхала, змарнувала здоров'я, час...
— Моя в усьому вина, — обізвалася Леся. — Можеш бути спокійноіб, мамо: більш нікого це не зачепить.
— Уже зачепило. Вчора Єфремов питається: "Що це з Ларисою? Кажуть, до Мінська поїхала рятувати того соціал-демократа?.." Що ти на це скажеш?
— А те, що й казала, — зітхнула Леся. — Куди б і чого я не їздила, то справа моя особиста. Я не цікавлюсь вояжами пана Єфремова, тож нехай і він дасть мені спокій.
Якийсь час у кімнаті панувала гнітюча мовчанка. М'яко порипувала підлога під важкими кроками старого Косача. О, як би він хотів щастя своїм полісянкам! І Лесі, і Лілі, й молодшим — Дорі та Оксані. Різного та великого щастя.
Петро Антонович підійшов до Лесі, поклав їй на плече руку.
Воно злегка тремтіло. Той дрібний трепет болем оддавався в батьковім серці.
— Ні, справді, — пересилюючи хвилювання, мовила Леся — Яке Єфремову до мене діло?
— Не думай, що коли ти цураєшся його, то й він тебе.
— Я волію бути подалі від таких добродіїв. І взагалі, мамо, — Лариса поправила напнуту на плечах хустку, — шлях, на який ти мене навертаєш, не по мені. Я звикла до незвіданих, тернистих доріг. Хіба ти не знаєш? А коли говорити про долю, то ліпшої для себе не шукаю.
— Ти писателька, ти не повинна нехтувати собою заради якихось маячних ідей, — стояла на своєму мати.
— Це не маячні, це насущні і надто універсальні ідеї, без яких не може обійтися митець. Ти от радиш берегти себе. А навіщо, для чого? Повір, я цього не розумію. Не розумію, як може поет не жити болями свого народу.
— Біль теж буває неоднаковий. І з різних причин.
— Авжеж. Тож декому й болить, що не всі роблять так, як йому бажалося б, що чимала когорта митців ставить свій талант на служіння народному поступу, оспівує нову, червону, а не прадавню корогву. Але скажи мені, мамо, ти теж літератка: невже не холоне кров у жилах тих, хто стоїть осторонь і споглядає усю цю кривду?
Лесине лице взялося червоними плямами. Вона розуміла, що тон її сьогодні різкий, але... зрештою, колись мала відбутися ця розмова. Краще ясність, яка б вона не була, ніж дратливий холодок нещирості, удаваного благополуччя. Через те, що вона вилила батькам свою душу, розкрила перед ними всю правду, її поваги до них не убуде. Вона любитиме їх, як і любила.
— Що ж ти обстоюєш? — ухилилася од прямої відповіді мати. — Щоб ми й своєї крові додали до того кольору?
— Чи не краще припинити вам цю суперечку? — устряв Петро Антонович, але, бачачи, що його слова пройшли повз увагу, додав: — Кожен має чесно покласти свою частку на вівтар народного добробуту.
— Саме так! І коли сьогодні стоїть питання про місце поета, то скажу: воно посеред бурі. Полум'ям серця просвічувати шляхи в прийдешність — ось наше покликання. Навіть смертю своєю ми повинні вчити інших, як їм жити на світі.
Зайшла Дора.
— Тільки що в Університетському парку поліція наскочила на студентів. Кількох забрала, останні розбіглися. Якісь відозви читали, чи що. — Дора втомлено сіла, обвела усіх поглядом. — Чого мовчите?.. Ох, ці мені таємниці!.. То давайте хоч їсти! — Вона була збуджена і від того ще красивіша. Обличчя зарум'янилось, пашіло здоров'ям, великі голубі очі випромінювали стільки завзяття, веселості, що Леся в думках позаздрила сестричці.
Попередня розмова урвалася. Невдоволена наслідком її і тим, що скоро, певне, такої нагоди не трапиться, Ольга Петрівна, не приховуючи злості, вийшла на кухню. Дора підлетіла до Лесі, обняла, цмокнула в скроню. В їхній гімназії теж неспокійно. Одні за тих, кого забрали в солдати, інші — проти: так, мовляв, їм і треба, хай не бунтують.
— А ти ж як? — несподівано запитала Леся. — Підтримуєш чи осуджуєш?
— Я? — здивувалася Дора й подумала: "Справді-бо, як же я?" — Звичайно, підтримую, — випалила. — Як же інакше? Ти ж—"за"?
Лариса міцно пригорнула й поцілувала сестру. Коли Дора вийшла, Петро Антонович сів ближче до дочки.
— От що, Лесю, — мовив спроквола, — я тебе в твоїх переконаннях і ділах не неволю.
— Спасибі, тату. Я вдячна тобі за підтримку.
— Зажди, не в цьому суть. Ти вже доросла, хоч для нас з матір'ю та ж сама дитина. Кожна твоя похибка, невдача завдають нам болю. — Він узяв її руку, поклав собі на долоню, погладив. — Прошу тебе, дочко, будь у всьому обачна. Роби, як тобі здається за краще, але пам'ятай: твоє здоров'я, твоє благополуччя нам не байдужі.
Леся прихилилась щокою до його м'якої руки.
— Я ніколи й ніскільки в цьому не сумнівалася. Як, сподіваюся, і ви в моїх почуттях. Вбігла Дора.
— Обідати! Швидко.
За столом Петро Антонович запитав Лесю:
— Як твої зуби, ще болять? Тут заходив Читадзе, а з ним якийсь Горощенко, стоматолог, про тебе розпитували. Не знаєш Горощенка? Десь і адресу лишив. — Він дістав блокнота, перегорнув кілька сторінок. — Ага, ось: Поліцейська, сім. Просив зайти неодмінно. Та ти спочатку розпитайся в Читадзе.
Надвечір Лариса Петрівна вийшла до Ботанічного саду. Хоч він ще й не вабив своїми зеленими шатами, зате тут було затишно, а головне — безлюдно. Зараз це мало для неї неабияке значення. Хотілося побути на самоті, щоб хоч трохи розібратися в останніх подіях. Досі зробити цього не вдавалося, заважав отой постійний шарварок, яким здавна живе їхня сім'я: з ранку допізна гості, друзі, знайомі...