М. Заржевський, який керував оркестром у парку, добре знав Дмитра Івановича й одразу, як тільки помічав, що прийшов Яворницький, підходив і шанобливо питав його:
— Що для вас, Дмитре Івановичу, сьогодні виконати?
— Що-небудь для душі.
— А все ж?
— Люблю Чайковського. З великим задоволенням послухав би П'яту симфонію, якщо можна.
Керівник оркестру піднімався на естраду, і звідти лилась знайома мелодія улюбленої симфонії. Інколи Дмитро Іванович просив диригента виконати танцювально-пісенну сюїту "Український віночок" або фрагменти з опери "Запорожець за Дунаєм".
І це його прохання одразу ж викопували.
Він мав незвичайну пам'ять: добре знав, коли й з ким зустрічався, як звали візника, з яким тридцять років тому їздив, знав ім'я та по батькові багатьох учителів, простих людей — кобзарів, лірників, чередників, чабанів, складачів народних пісень і різних цікавих оповідачів.
Дуже любив Дмитро Іванович молодь. В його будинок часто заходили студенти, часом вони зустрічалися з ним на прогулянці.
Тепла й творча дружба склалась між ученими Д. І. Яворницьким і професором Ю. О. Фохтом. Вони обидва дуже захоплювалися вивченням народної творчості, мови, звичаїв.
Професор Фохт, відпочиваючи з Яворницьким у парку Шевченка, похвалився якось, що він багато знає українських пісень і знає таку, що Дмитро Іванович ще, мабуть, і не чув.
— Цікаво,— сказав Яворницький,— ану, проспівайте її, послухаю.
І Фохт тихенько проспівав. Дмитро Іванович уважно вислухав, а потім відповів:
— Я знаю її, тільки у вашій пісні є такий варіант, що в мене не записано. Прошу повторити: я запишу цей варіант.
Фохт знову заспівав, а Дмитро Іванович записав нові слова пісні й занотував її на голос.
27 листопада 1925 року, коли громадськість відзначила сімдесятиріччя ювіляра, Остап Вишня надіслав Яворницькому теплого листа:
"Низько кланяюсь, високоповажний і дорогий батьку Дмитре Івановичу. Не мені цінувати сімдесят літ Вашого прекрасного життя й праці великої. Од усього серця вітаю Вас, Щоб жиди Ви кріпко, щоб жили Ви довго, щоб збагачували культуру рідну на радість, на втіху, на користь грядущих поколінь. Щирий і низький уклін од вашого Остапа Вишні" .
І пошана, і похвала ця — цілком заслужені.
Д. І. Яворницький належав до тої трудової інтелігенції, яка, пройшовши складний шлях розвитку, чесно працювала на ниві нової, радянської культури.
НОВОРОСІЙСЬКИЙ КОЛУМБ
У своїх промовах на зборах, у приватних розмовах і листах Дмитро Іванович часто згадував добрим словом ім'я Олександра Миколайовича Поля, якого він глибоко поважав і шанував.
Дружня приязнь до цієї людини в Яворницького народилася здавна, ще під час перших подорожей по Україні.
Коли Дмитро Іванович приїздив з Петербурга на південь шукати запорозьку старовину, спочатку він побував у Києві, Полтаві, Одесі й Катеринодарі. Це були цікаві подорожі, але вони не давали історикові того матеріалу, якого він увесь час шукав. Після цього Дмитро Іванович помандрував на Катеринославщину. І тут йому пощастило. Він натрапив на багатющі колекції козацької старовини, які зберігались у генерала Г. П. Алексеева та громадського діяча О. М. Поля. Саме тут він, власне, вперше познайомився з запорозькими реліквіями і назавжди полюбив їх.
О. М. Поль по-дружньому ставився до молодого археолога, чуйно відгукувався на його прохання. Він часто допомагав Яворницькому проводити археологічні розкопки та збирати експонати минувшини. Навіть давав йому на ціле літо робочу силу за свій рахунок. Дружба між ними була чесна й безкорисна.
У листі від 5 травня 1889 року Поль писав Яворницькому:
"Глибокошановний Дмитре Івановичу!
Листа й депешу Ваші одержав. Повідомити депешею розміри гармат і мортир, щоб уникнути непорозумінь, вважаю за неможливе й тому додаю їх Вам тепер у малюнках.
Олександр Петрович Вам кланяється, зайнятий зараз змалюванням плану порогів і вишле його Вам разом з описом розкопок своїх бронзового віку...
Тисну Вашу руку, дорогий козаче, бажаю всього доброго.
Душевно відданий, ваш О. Поль"
Ім'я О. М. Поля (1832 — 1890) ввійшло в історію розвитку залізорудної промисловості Криворіжжя та розвитку культури на Катеринославщині. Це був активний громадський діяч, пристрасний краєзнавець, археолог. Його цікавила техніка, освіта, історія. Де б він не був, завжди знаходив коштовні скарби матеріальної культури рідного краю.
Народився О. М. Поль в с. Малоолександрівському, Верхньодніпровського повіту. Катеринославської губернії, в сім'ї поміщика. Середню освіту здобув у Полтавській гімназії, а 1854 року закінчив юридичний факультет Дерптського університету з присвоєнням права кандидата дипломатичних наук.
Для свого часу Олександр Поль був прогресивна люднім на. Він був членом кількох наукових товариств, активно | працював у комісії впорядкування побуту селян Верхньодніпровського повіту. Будучи гласним у губернському земстві, він щиро захищав принижених і допомагав простим людям в їхній нужді, надавав допомогу жіночій гімназії та реальному училищу. За все це співгромадяни дуже шанували О. М. Поля і обрали його почесним громадянином міста Катеринослава.
Старожили розповідають, що Олександр Поль — людина скромна, турботлива, чуйна, життєрадісна. Він часто зустрічався зі своїми земляками-селянами, допомагав їм грішми й розумними порадами. Майстер-друкар Дніпропетровського сільськогосподарського інституту Кирило Михайлович Гаращенко, родом з Криничанського району, переповів мені цікаві спогади діда Якова Котенка, який колись пас овець біля садиби Поля.
— Поль,— казав він,— був не тільки відкривачем руди та збирачем скарбів народних, він добре знався і в медицині, багато збирав різних трав і лікував ними людей. Якось у діда Якова захворіла донька Марія. У неї був коксит. Батьки бідкалися, безпорадно розводили руками, не могли нічим їй допомогти. Про це горе взнав Поль. Він зайшов до хатини чабана Котенка, розпитав про хворобу дівчини, приготував з якихось трав п'ять літрів настоянки і порадив: "Оце хай ваша донька вип'є мою настойку,— видужає".
І справді, дівчина швидко видужала, стала на ноги, згодом вийшла заміж і прожила сімдесят років.
Багато зробив Поль для розвитку залізорудної промисловості на Катеринославщині і для створення нового металургійного центру на Україні. Недарма ж у Кривому Розі було споруджено бронзовий пам'ятник Полю з написом:
"Новороссийскому Колумбу",— а в Катеринославі одну з вулиць у нагірному районі названо його ім'ям.
Хлопчиком Поль багато чув од матері про славні подвиги запорожців. В його уяві вони поставали як хоробрі люди, які не знали страху в боротьбі з ворогами. З юнацьким запалом він став збирати старовинні запорозькі речі. Спочатку обшукав усі закутки будинку своєї бабусі. Поль знайшов на горищі цікаві залишки козацького причандалля.
Коли О. М. Поль закінчив університет і повернувся на батьківщину, він ще з більшою енергією взявся за улюблене діло. Щоб краще пізнати історію свого краю, він пішки обійшов степи Верхньодніпровщини, потім усю Катеринославщину, оглянув і взяв на облік усі могили, городища, урочища.
Мандруючи по степах, Олександр Миколайович якось зайшов у Дубову балку, що біля річки Саксагань на Криворіжжі. Дослідникові впали в очі столітні дуби, величезні скелі та глибокі печери.
Поль обслідував ці місця як краєзнавець і археолог, але випадково натрапив на інші скарби — на залізну руду, яка виходила на поверхню грунту біля річки Саксагань.
Хоч залізну руду на Криворіжжі знайшли ще до Поля, але ніхто не поцікавився багатством покладів та вмістом заліза в ній. З великими труднощами, за допомогою закордонних спеціалістів, йому пощастило встановити, що залізна руда має величезні поклади, до того ж вона найкраща в світі, бо в ній сімдесят процентів заліза.
Коли Поль узяв в оренду кам'янисту ділянку землі, селяни говорили між собою, розводячи руки: "Що воно за дивак? Купує землю, платить за неї гроші, а на ній ні біса не родить: стирчить із неї руде каміння, та й годі".
Бідолаха так витратився на ту руду, що свій будинок з садком віддав під ресторан, а сам перейшов на квартиру. Селяни, було, побачать його та й кажуть: "Он дивіться, пішов бідний пан у латаній сорочці, заліз в цю руду, що й хати позбувся".
За своє недовге життя (58 років) О. М. Поль зібрав багатющий археологічний музей. В ньому було понад 5000 експонатів. У той час його оцінювали в 200 тисяч карбованців. Здавалося б, сума чималенька. І все ж останні роки життя Поль зазнавав матеріальної окрути. Своєчасно сплачуючи селянам оренду за "неродючу" землю, він у той же час не шкодував ні коштів, ні себе, щоб видобути з-під землі залізні скарби. Все це призвело до того, що він став постійним боржником, позбувся свого майна, яке коштувало менше, ніж було боргів. О. Поль уже ладен був продати свій музей, аби тільки вилізти з боргів. Про це прочули в Лондоні. Звідти прибули грошовиті покупці. Але господар музею не захотів, щоб колекція, яку він зібрав, стала здобутком чужоземців. Він відмовився від послуг заморських гостей і залишив музей на рідній землі, для свого народу.
Величезна колекція старовини, яку зібрав О. М. Поль, стосувалася до кам'яного віку — це були молотки, сокири, стріли та інші знаряддя, зроблені з граніту.
Надзвичайно багато експонатів було зосереджено в бронзовому відділі: гончарні вироби, ножі, мідяні стріли, списи, хатнє начиння, чоловічі та жіночі прикраси. У відділі залізного віку — мечі, ножі, кинджали, різні стріли. Неабияку цінність являв собою відділ європейських культур, Японії та Китаю. Тут можна було побачити витончені вироби Ц грецького, генуезького, венеціанського мистецтва. Це різні золоті речі— персні, брошки, ланцюжки, лаврові вінки. Чимало з них були прикрашені діамантами.
Але особливо цінну колекцію Поль зібрав у Запорозькій Січі. На полях колишніх битв з чужоземцями знайдено бойову запорозьку зброю: шаблі, рушниці, гаківниці, гармати, пістолі — всього вдосталь. Полю також вдалося зібрати клейноди — гетьманські булави, бунчуки, навіть прикраси якогось "лицаря" і його коня. Чимало зброї було прикрашено золотом і самоцвітами — бірюзою, яшмою, опалами. В його колекції — чимало рідкісних картин, малюнків старовинних пам'яток тощо.
Після несподіваної смерті О.