Олена Антонівна ласкаво дивилася на неї, схвально хитала головою.
— Заправляйся, набирай сили. Що, милувалася моїми красунями? Ти все-таки найкра-ща! Цариця! Анітрохи не погіршала. Навпаки, томність якась з’явилася, тайна. М-м-м! Голу-бонько моя! Яка я рада! А де ж… твій?
Оленка відклала хліб, опустила виделку. Хвиля гіркоти підкотилася до горла. Очі зату-манилися сльозою.
Олена Антонівна покашляла, підвела скорботний погляд вгору.
— Так, так. Розумію, розумію, голубонько. Загинув, значить. Це не дивно. Мільйони гинуть тепер, як мухи. А ти не сумуй. Не сумуй, горличко.
Оленка слухала її базікання краєм вуха, а господиня вела далі:
— Зі мною не пропадеш. Я тут закрутила такі діла! Офіцери німецькі вчащають. Всякі дєятелі, ого-го!
— Як — вчащають? — не збагнула одразу Оленка. — Навіщо?
— Як то навіщо? Хіба не бачила мою виставку?
— Яку виставку? — здивувалася Оленка.
— Красунь моїх. На таких клюне сам Гітлер. Хе-хе!
Кров хлюпнула до Оленчиного обличчя. Вона збагнула все. Яка підлота! Торгувати тілом і душами жінок, розкошувати на їхньому соромі! Негайно звідси! Геть з темного куб-ла!
А з глибин пам’яті виникло обличчя командира школи, його пронизливі сірі очі загля-дають у душу, чути владні, суворі слова: "В стані ворога емоції слід відкинути. Взяти себе в руки. Розвідник залишається сам собою завжди й за всяких обставин. До кінця війни. Пам’ятай про це, дівчино. Пам’ятай…"
Завжди й за всяких обставин… Вона розуміє. І не повинна діяти зопалу, а так, як саме велять обставини. І використовувати їх.
А Олена Антонівна, не відчуваючи її настрою, облесливо шепотіла:
— Ти тепер вільна. Ти тепер господиня собі. Таку, як ти, не можна всяким там підсовувати. Така, як ти, — це делікатес, десерт! М-мм! Сьогодні будуть чудові гості. Я тебе познайомлю з одним цікавим офіцером. Генріх фон Шварц, велике цабе. Фон Шварц — ти відчуваєш? Аристократ! До речі, він десь там гестапо завідує… на Дніпрі, біля Сміянів. Утя-мила? Купатися будеш у розкошах, плаватимеш на катері. Може, він тебе в Європу забере. А чого ж — таку принцесу можна й королям показувати! Гляди ж, коли що, мене не забудь.
Оленці кортіло плюнути в її пику, але вона стримувала себе, посміхалась. Сюди ходять офіцери? Чудово. Прямі шляхи найкоротші. Може, їй пощастить скористатися цим найко-ротшим шляхом.
Увечері за столом зібралася "тепла" компанія. Огрядний німецький генерал з бряклим обличчям, у пенсне, та два есесівці в чорних мундирах. Двоє дівчат з дорогими сигаретами між яскравих губ ненатурально голосно сміялися, косо поглядаючи па новеньку.
Генерал бахвалився. Він швидко сп’янів і щось бурмотів каліченою російською мовою про велич рейху, про "капут більшовикам". А молодий офіцер, якого дівчата звали Альбер-том, витрушував з глибокого портмоне срібні й мідні монети різних країн, розкладав їх на столі. Оленка з подивом спостерігала за ним, не розуміючи, навіщо він це робить.
Альберт п’яно сміявся, слина бризкала в нього крізь рідкі зуби. Він істерично вигуку-вав:
— Оце грецькі драхми. А оце французькі су. Ми французів, як шкідливих котів… за два тижні — і до нігтя! Ха-ха! А оце — польські злоті! Хо-хо, пся крев! А оце — югославські динари, угорські… чеські… Вся Європа в моєму портмоне. Ха-ха-ха! А оце…
Він урочисто підняв угору великого п’ятака. То був радянський п’ятак двадцять чет-вертого року — великий, важкий, відчеканений з червоної міді. Ударивши ним об стіл, Аль-берт, кривлячи губи, сказав:
— Містична монета! Заважка! У цих Совєтів усе не таке, як в інших. Генріху, а що коли ми спіткнемось об цей п’ятак? Га? Як ти гадаєш, Генріху?
Дівчата, роблячи злякані очі, верескливо сміялися. А фон Шварц, зневажливо хмик-нувши, примружив свої блакитно-стальні очі, граючи ними, зиркнув на Оленку, явно коке-туючи.
— Базікаєш багато, Альберте! Все це блеф! Куди їм, голодранцям, зупинити залізні леґіони фюрера!
— Хайль Гітлер! — бовкнув генерал, водячи по кімнаті п’яними очима.
Фон Шварц, не звертаючи на нього уваги, вів далі, схиляючись до плеча Оленки:
— Вся європейська думка, вся технологія індустріальних країн Західної Європи працює на нас. Що Совєти можуть протиставити нам? Хіба що леґенди.
— Леґенди? — здивувалася Оленка, роблено-приязно всміхаючись офіцерові. — Які леґенди?
— А, — п’яно пробурмотів Альберт, махнувши рукою. — Ти про оту могилу? Розкажи фрейлейн. Хай вона посміється.
— Розумієте, фрейлейн Гелена, — пихкаючи сигареткою, почав фон Шварц, — ці ди-куни серед хаосу й руїни мають здатність ще й творити казочки. Якщо бажаєте, я коротенько розповім. Під час нашого наступу біля Дніпра… е-е… десь у районі села Зеленьки, південніше Києва, було захоплено в полон одного більшовика, солдата. Він стійко захищав-ся. Я хотів подарувати йому життя, пропонував служити рейху. Проте він зухвало відмовився. Цікавий чоловік, талановитий. Ще й пісню мені на прощання проспівав. Ну, що було з ним робити? Довелося розстріляти. З того часу на його могилу хтось щодня кладе квіти, навіть узимку.
Оленка тривожно прислухалася до базікання офіцера, відчувала підсвідомо якесь нез’ясоване хвилювання. Чому, чому її серце так тривожно б’ється?
— Квіти? — машинально перепитала. — Які квіти?
— Звичайні квіти або колоски пшениці чи жита… Романтично, чи неправда — квіти на могилі в степу? Це — благородно, проте це ще не все. Слухайте далі. Ці сільські дикуни по-чинають переказувати один одному химерну леґенду. Ніби розстріляний солдат щоночі встає з могили й скликає своїх однодумців, нападає на наші військові об’єкти. Можна було б посміятися над вигадками… але… це ж виклик нам, переможцям. — Генріх фон Шварц обвів своїх слухачів таємничим поглядом і ефектно закінчив: — До того ж химерна історія має реалістичне продовження. В тому районі справді почали діяти бандити. Поліцаям було звелено зрівняти з землею дурну могилу. Та вона виростає щоночі знову, квіти на ній, як і раніше. Як вам це подобається? — звернувся він до Оленки.
Вона здригнулася від несподіваного запитання. Проте відверто сказала:
— Мені подобається, гер фон Шварц, ця леґенда…
— Чому? — нахмурився офіцер.
— Бо це свідчить, що народ не залишає творчості навіть у важкі часи. Такий народ — безсмертний.
— Оленко, як ти можеш? — злякано скрикнула Олена Антонівна. — Ви їй пробачте, Генріху!
— Що ви, що ви, фрау, — оскалився в посмішці фон Шварц. — Вона чарівна в своїй відвертості. Правда. — І повернувся до Оленки: — Я глибоко поважаю ваш народ, народ Шевченка і… ну, байдуже, я не про це! Найголовнішого я не доказав, фрейлейн! Я маю намір покінчити з тією леґендою. Чуєте, фрейлейн? Вся ця історія зродилася на терені мого відділку, і я не дозволю!.. Завтра туди зі мною виїжджає загін добрячих хлопців з СС. Р-о-м-мантична про-гулянка-а. Поставимо крапку на леґенді. А то вона вельми затягнулась. Та ще й пускає метастази, як при раковій хворобі. Прецеденти слід викорінювати. Хе-хе! Чи не ба-жала б фрейлейн бути свідком цієї події? Може, прогуляємося зі мною? Якщо не боїтеся?
Оленчине серце розривало груди, але вона стримано запитала:
— А це далеко, гер фон Шварц?
— Та ні, недалечко. Вниз по Дніпру. Кілька годин машиною. Незабутня прогулянка…
Тихо, серце. Цить! Може, це і є її найкоротший шлях до мети.
— Я їду, пане Генріху, — кокетливо відповіла офіцерові.
ЖИВА ЛЕҐЕНДА
Миготять у пітьмі дерева. В небі мерехтять зірки. Глухо гудуть мотори. Куди вона їде? Для чого?
Поруч ворог, випещений аристократ Генріх фон Шварц. Він удавано ввічливий, стри-маний. Недарма навчався в університеті, має звання маґістра астрономії. Зірки — і злочинне знищення завойованого народу. Як він може це поєднувати? Оленка згадала колишні бесіди в шкільній обсерваторії, ніби наяву побачила захоплені очі Толика, задумливі погляди гос-тей, почула глухуватий голос Миколи: "Зоряна епоха змінить людину докорінно. Всі шлаки віків будуть зметені. Гармонія сфер, про яку говорив колись древній мудрець Піфагор, відкриється людині, котра підніме очі до далеких світів…"
Оленчину думку перебиває чужий голос. Офіцер схиляється до плеча супутниці, захоп-лено шепче їй на вухо:
— Ви рідкісна квітка. Навіть не віриться, що така могла вирости на оцій дикій землі, серед безкультур’я й відсталості. Вам не можна залишатися тут. Я заберу вас у Німеччину, ви станете моєю дружиною. Не коханкою, ні… Я хочу, щоб мої діти були схожі на вас. О, не думайте про нашу расову теорію. Я плюю на неї. Вона написана для дурнів і кретинів, повірте мені. Навіть сам фюрер, я кажу це не для сторонніх вух, має в собі семітську кров. Ви втямили? Але для плебеїв потрібні рямця! Хай теоретики творять їх, а ми — над ними. Я відверто визнаю: ви гідна бути дочкою Німеччини!
Оленка слухала цинічне бурмотіння офіцера, стримувалася, щоб не видати себе погля-дом чи жестом. Хиталася на сидінні машини, а Генріху здавалося, що вона на знак згоди киває головою. Він схилився, поцілував їй руку.
— Ми перекроїмо світ. Він погано створений. Гер бог не дуже старався. Нам доведеть-ся його поправити. Ви знаєте історію? Правда, вона у вас була тенденційна, червона, але, все-таки, якісь натяки на істину були ж. Так от — тисячоліття бунтів, воєн, революцій, походів, — з цим треба покінчити. Ми відкриємо нову еру, еру нового порядку на планеті. Ми ділові люди. Неприпустимо витрачати енерґію на безупинні революції та їхнє приду-шення.
Оленка не втрималася, заворушилася. Зиркнула на офіцера скоса.
— А як ви це гадаєте зробити? Яку соціальну реформу впровадити, щоб вона задоволь-нила всіх?
— Всіх? — засміявся Генріх. — Дурниці. Всіх не задовольниш. Ніколи. Нізащо. Але кожному можна дати своє стійло. Тільки так. Як в орґанізмі людини є різні клітини — нервові, м’язові, серцеві, рогові, — так і суспільство мусить бути розумно диференційованим. Ви вловлюєте мою думку, фрейлейн Гелено? Чудово! Буде мозок — ми, німці. Не всі, зрозуміло. У нас теж є безліч кретинів. Буде серце, кровоносна система — че-хи, українці, росіяни, слов’яни, але це вже підпорядкований нам півфабрикат, який слухняно виконує волю господаря. Буде груба робоча сила — негри, індуси, наприклад, всякі там монґоли. Їх можна буде чудово використовувати для еволюційних експериментів у галузі творення біороботів чи чогось іншого.