Через якийсь час Богдан нагло зупинився.
— Що там?
— Здається, хтось стогне.
Северин одразу ж зірвав з плеча свою снайперську гвинтівку, на оптиці якої тінявилося далеке небо. І от вони виразно почули, як застогнала нива, потім біля самотнього полукіпка побачили якусь темну купину. Поранений? Так ні, бо завеликою здавалася купина. Ось над нею підвелася мовчазна постать.
— Стій! — гукнув Северин.
І йому відповів спокійний-преспокійний голос:
— Та стою ж, коли комусь нема чого робити. Може, й руки вгору задерти?
— З руками що хочете, те й робіть,— заспокоївся Северин.
Вони наблизились до статечного старого хлібороба, но бороді якого ходили місяць і тіні. Біля селянина, важко дихаючи, лежав кінь.
— Що ви, діду, робите?
— Коня рятую, бо не може стати на ноги.
— Поранений?
— Поранений. Другий день плаче в житах і все щось хоче сказати мені, та не може.— Старий нахилився до коня, торкнувся руками до його гриви, і він застогнав, неначе людина.— Ногу ж перебито осколком, так я взяв її у лубок.
— Виходите?
— Маю виходити, бо війна війною, а все одно треба орати, сіяти.— І зажурено додав: — Знову земля переходить на руки старих та малих.
— А що, діду, робиться в селі?
— Завмерло воно, ніби поставили над ним могильний хрест. Отак намертво село в двадцятому році під тифом лежало. А ви ж куди?
— На схід.
Своїх доганяти?
— Своїх.
— То не йдіть он тією дорогою, що візьме праворуч: там німці для чогось нагнали тьму різної машинерії. І де вони стільки техніки розплодили? Захопили нею землю, захопили небо, захопили день, а нам полишили ніч,— він підняв з землі серпа.— Оце й жнивуємо вночі, крадькома, наче злодії. Ви ж ідіть, хлопці, та скоріше повертайтесь із того сходу.
— Спасибі, діду.
— Йдіть здорові, та не беріть управоруч,— знову повторив і довго дивився їм услід, а коли вони взяли ліворуч, пригнувся і почав жати свій нелегкий хліб.
Пустельна дорога йшла між високими житами, пшеницями, вівсами й гречкою, що лежала перед ними, неначе пахучий туман. І несподівано Богдан почув, як у гречках задзвеніла бджола.
— Северине, чуєш гудіння?
— Де? — підняв голову до неба.
— Слухай не небо, а землю. Невже бджола і вночі бере взяток?
Северин прислухався до співучого гудіння, посміхнувся і глибокодумно сказав:
— Тепер і бджола трудиться вдень і вночі.
— Десь пасіка недалеко. В мирний час пішли б до неї.— Згадалась пасіка діда Володимира і той хрест із цілого дуба, який йому, живому, ще в 1905 році поставили селяни.
Про це він, Богдан, був надрукував у газеті та й пішов із нею до старого. А той прочитав кореспонденцію і розсердився на нього:
— Хвальби, хлопче, вийшло багато.
— Так це ж заслужена хвальба.
— Боюсь я її.
— Чого ж боятися, коли заслужили.
— А ти не помічаєш, що ми чогось хвалимося більше, ніж потрібно? А для вихваляння менше треба розуму, чим для діла.
Ой, недаремно боявся хвальби старий пасічник...
Десь біля самого обрію, загуділи машини, а праворуч підвівся меч прожектора, він розпанахав небо, розсік зоряну імлу Чумацького Шляху, розсік повінь гречок, понишпорив трохи по землі і згас.
— Це звідти, де машинерії нагнали,— уточнив Северин.— Чогось мені здається, що йду я по своєму сну. Прокинусь — і не буде ні війни, ні німців...
— Цей сон не скоро мине,— похмуро буркнув Богдан.— А бджоли гудуть.
Над гречкою кущами проріс туман, і вони, оминаючи його, немов заворожені ішли через снування місяця і бджіл. За гречками знову захвилювались дорідні жита, а ось у долинці полягли снопи, як воїни. І щось моторошне було у цих забутих снопах — у цьому першому воєнному жниві, що лежало на нашій, не своїй землі.
"Спать підем, спать підем",— довоєнною пісенькою запідпадьомкала перепілка, і на шальках нам’яті заходила сумирна минувшина і кривава сьогоденність.
Попереду забовванів ліс. Там вони знайдуть і захист, і відпочинок, та й далі по зорях на схід. Богдан зняв з плеча гвинтівку, перевірив, чи є в патроннику патрон, і поніс її в руках.
— Ти чого занепокоївся? — здивувався Северин.— Ніде ж ні лялечки.
— А хто зна, що чекає нас перед лісом?
— Німці лісу навіть удень бояться.
Богдан завагався, та не поклав гвинтівку на плече. "Спать підем, спать підем",— ще збоку обізвалась інша перепілка.
Перед самим лісом дорога роздвоїлась. Вони зупинилися на роздоріжжі, придивляючись до тіней лісу, і враз їх струсонув напружений вигук:
— Хенде хох! Хенде хох!
За одну блискавичну мить підстрибнув угору місяць, розверзся ліс і висвітлив солдата, який наставив на них гвинтівку. На нього, не думаючи, кинувся Северин, а Богдан натиснув на курок. Майже одночасно схрестились постріли і несамовитий скрик. Зброя випала з рук чужинця, і вже в його шию всіма пальцями вчепився Северин.
Раптом німець ошелешив їх не німецькою, а своєю ж, рідною мовою:
— Ой рідненькі, на бога прошу, не вбивайте! Будьте милосердні!
Северин вражено розімкнув руки: чи не трапилось якоїсь помилки, чи не чавить свого?
— Ти хто такий?! — оглядає вибілене місяцем і переляком довгообразе обличчя, чужинський одяг і чужинську зброю, що лягла біля ніг.
— Я свій, рідненькі! Я з-під самого Сану. Мене герман схопив і поставив ось тутечки стерегти,— підіймає поранену руку, щоб розжалобити Северина.
— Виходить, ти поліцай?
— Так, так, любий пане, я тільки поліцай,— блиснула надія в очах "свого".
Северин скипів:
— "Свої" поліцаї ще форми не мають, стерво!
— Ой рятуйте! Партизани! — несамовито скрикнув "свій" невидимим "своїм", шарпнувся до лісу, та, прошитий кулею, одразу ж зів’яв і похилився обличчям на парості терну, домішуючи кров до роси.
— От і все. З глупоти прийшов, з глупотою і здох,— похмуро сказав Фіненко, подивився удалину і відповів невидимій перепелиці: — Через таку погань мало навіки не пішли спати.
Узлісся з обох боків озвалося пострілами і стривоженими голосами. Друзі вскочили в ліс, дерева й тіні прикрили їх. Зайшовши в гущавину, Богдан знесилено прихилився до дерева.
— Що з тобою? — стривожився Северин.— Чи не зачепила бісова куля?
— Ні... Млостить. Хоч і погань він, а млосно стало.
— Тяжко нам звикати до війни, а треба. І в мене спочатку на Халхин-Голі таке було, бо ми люди сердечні, мрійні й дуже добрі,— задумливо сказав Северин.— А мусимо ставати злими, нещадними, бо вже видно: ніхто без нас, Іванів, не зломить фашизм.
V
Вночі вони не почули жодного пострілу, не почули хоча б далеких гарматних громів. Тільки збоку на споконвічному битому шляху інколи проривалось натужне буркотіння машин, та в небі, перекреслюючи хрестами смерті Чумацький Шлях, пролітали обважнілі бомбардувальники. І навіть коли Богдан і Северин вийшли на узлісся, за яким починалися поля, обрій ніде не підмивали спалахи й сполохи війни. Видно, далеко відкотилася лінія фронту, полишивши їм непевність і тривогу самотності.
Під місяцем, скільки оком вихопиш, стояли похилені, куди їх вітер похилив, перестиглі хліба. Северин поторгав рукою житні колоски, зітхнув:
— Скільки йдемо, і всюди плаче зерно. Чи й воно чує людське горе? Як страшно стало на білому світі. А ще ж так недавно я, співаючи, ходив лугом. Нічого так не люблю, як орати й косити.
— Тепер ми накосимось, якщо нас не скосять,— похмуро мовив Богдан і стиснув гвинтівку, що таки добре намуляла плече.
— Це правда,— погодився Северин.— Але кожна людина має свою примху. Оце, здається, пройшов би покіс у житах, і легше було б вести смертельний покіс.
— Які ми, навіть тепер, ще мирні люди,— Богдан вирвав з жита стебло дикого маку, з квітки на руку випала росинка, а сама квітка здалась йому не червоною, а чорного. Чи то місяць, чи війна вчорнили її? І тільки тепер зрозумів, чого Степан Васильченко назвав свою новелу про війну "Чорні маки".
Пройшовши з кілометр, вони знову побачили короткі спалахи і темні постаті в житах. Зачакловані женці мовчки вижинали жито, вижинали ніч і ставили полукіпки, з яких, мов золото, скапувало місячне сяйво. І хоч би слово тобі впало на землю. Ось їх помітили дві жниці, сполохано випросталися, і сполохано в їхніх руках блиснули серпи.
— О, та це ж дівчата! І, видно, сестри! — заговорив Северин до жниць.
— Сестри,— вронила єдине слово білявка, за плечима якої місяцем стікала-палахкотіла коса.
— І вам не страшно жати вночі?
— Мусимо,— похилила голову білявка.— Бо літо один раз родить.
— Може, вам водички? — жалісніє обличчя молодшої, років шістнадцяти, дівчини, з такими бровами, що можуть тільки у соті забрести.
— Спасибі, серденятко.
— Ой! — тихенько зойкнула і засоромилась дівчина.
— Чого ж ти?
— Бо на неї ще ніхто не казав "серденятко",— відповіла старша сестра і зажурилась.— Та вже й не скаже, бо всі ви покидаєте нас!
— Ми повернемось. Неодмінно повернемось! — вирвалось у Богдана.
— Тільки скоріше повертайтесь,— так попросила молодша сестра, наче це залежало тільки від них.
— Дай мені, серденятко, свого серпа,— торкнувся її руки Богдан.
— Нащо він вам? — здивувалася дівчина.
— Нажну тобі сніп на солдатську долю, щоб не забували нас. Ти ж, Северине, дивися за дорогою. Німців тут немає?
— Позавчора були.
Як звично й незвично, нагадавши давні ранки, блиснув і погас у житі серп, як солодко запахла стерня і зрізані косарики, як славно ліг у сповитку, може, його останній сніп. Про це не треба, не можна думати, та важкі думки й тепер прокльовують мозок, як хижий птах прокльовує свого шкаралупу.
— От і відвів душу,— подав серпа молодій жниці, що довірливими очима дивилась на них.
— Я цей сніп збережу для святвечора,— прошепотіло дівча.— Може, вам хліба на дорогу? Візьміть наш вузлик.
— Спасибі, серденятко.
Попрощавшись із сестрами, вони швидко подалися до лісу. А довкола то тут, то там підводились і підводились зачакловані женці, щоб не вмерло зерно на землі. Надивляйся на них, вбирай їх у свою печаль і не шкодуй себе, шкодуючи їх, шкодуючи тих сестер, що розцвіли в недобру годину, як маки у полі.
А ось у столочених хлібах зачорнів пагорб. То була свіжа солдатська могила. І нічого над нею — ні обеліска, ні дощечки, тільки одна кулеметна стрічка в головах, та жито, та червоні маки над землею, та вистріляні гільзи на землі...
Уже навчені гірким досвідом, Богдан і Северин довго вивчають узлісся і входять у нього з гвинтівками напереваги. Одначе тут діброва стрічає їх не проклятим "хенде хох", а привітним жебонінням струмка.