Звичайно, дяки звикли харамаркати, не вкладаючи ніякого змісту в своє читання. Передихання робили там, де просто не хватало духу, а, набравши повітря, тут же підвищували голос, прискорюючи темп. І все це випадково, без усякого смислу, де попало.
Оце уперше почув дід виразне неспішне читання, зупинки на логічних кінцях думки, осмислені інтонації, а деякі місця то молодий піддячий читав прямо таки з ніжністю, вкладаючи туди якесь особливе почуття.
Все це не могло не подобатися дідові. Він радісно слухав таке читання й тому одразу відчув, як рівна прекрасна лінія почала нараз ламатися, голос затремтів, читання щезло, зосталися самі слова.
Стара людина зрозуміла, в чім річ.
— А що, сину, не втомився ще читати?
Тарас, почувши не знати звідки голос, упустив книгу й мало не зімлів. Йому здалося, що це говорить мертвяк. Із свічок зосталася тільки одна, кути хати були темні, й Тарас не міг бачити, що дід виставив голову з печі й привітно усміхається хлопцеві.
— Ти не бійсь, не бійсь, це я, дід... Оце я лежу на печі й слухаю, як ти гарно читаєш. Читай, читай... А як утомишся, то скажи: я злізу й розбуркаю Совгиря. Читай — я не спатиму, читай...
Страх Тарасів пропав. Він підняв книжку й знову голосно, чітко й виразно почав читати. А дід слухав і згадував свої молоді літа... степ безмежний... сиві воли й сумну чумацьку пісню поміж возами... Тихі сльози текли по старечих щоках... серце солодко щеміло.
А на ранок, як тільки почали зіходитися люди, розніс дід Тарасову славу по всьому селу. Хто тільки не приходив на похорони, кожному дід розповідав, як то гарно читає Григорієве хлоп’я.
— Таке мале, а дивись...
— Значить Бог у голову дав.
— А хто його вчив? — не втерпів Совгирь. Він усе дожидав, що, хвалючи Тараса, догадається таки хто-небудь згадати про вчителя.
Всі признали, що вивчив не хто, як Совгирь — і дякові це було приємно. Він навіть казав, що псалтир — це дрібне.
А от дайте тільки час, так я такого повиучую ваших дітей, що дивуватиметеся! У нас у семінарії сіни здорові були. А з них троє дверей. На перших дверях, що вели до граматики, нарисовано було мудреця. Він обтешує пеньок, а з того пенька виходить чепурненький учень. Другі двері йшли до піїтики та риторики. На них намальовано було колодязь із воротом. Ворот тягне два цебри: один іде вниз порожній, а другий підіймається вверх повен води, аж вона переливається через верх. Треті двері — до богословії й філософії. Там вималюваний був орел, що широко розмахнув крилами й високо піднявся над землею. Так оце я трохи отесав пеньочок. Дайте мені змогу — і я доведу цього хлопця до орла.
— А хто ж тобі не дає? И веди.
— Еге, веди... А хіба ви не бачите?
* — Це ти про отця Григорія? Та він же тобі нічого не каже.
— Мені казати не треба.
Дідова рекомендація зробила славу Тарасові. Відтепер закликаючи Совгиря, конче наказували:
— Ви ж і свого піддячого беріть, чуєте? Беріть же непремінно.
І Совгирь брав охоче. Це й відпочити допомагало, і реклама була жива. Совгирь взагалі почав надіятися, що коли хто врятує його від пазурів отця Гриторія, то це буде Тарас.
А Тарасові то в охотку. Насамперед наїдався під саму зав’язку, бо всі, особливо баби, його голубили.
— Манушечко!— говорила яка-небудь бабуся й шорсткою рукою гладила по голівці. — Мо’ ти з’їв би що? Ганно! Ти б дала дитині що попоїсти.
А Ганна й сама знає. Уже наготовила яєшеньку, вареничків із сметаною, яблучко. А дядько за читання вже худо-бідно, а дасть п’ятака, а Це ж сума!
Пам’ятає Тарас, як приніс першого такого заробленого п’ятака й мовчки поклав на столі.
— Що це? — спитав батько.
— Це я... це мені за читання дали...
Батько зразу нічого не сказав. Потім узяв Тараса за руку, притяг до себе й поцілував у голову. А на очах у батька Тарас помітив сльози.
Хто не давав проходу Тарасові, так це отець Іван. Як тільки побачить —зараз:
— Ей ти! Покой-он —по, добро-я-дя, чер-і-чи-й... Як діла?
Це мусило означати, що ти, мовляв, іще читаєш по складах, а берешся за піддячество.
А часом то скаже тільки — "покой-ое-по, добро-я-дя". Тобто, що ти й по складах цілого слова не прочитаєш, а не тільки...
Тарас сміється, бо знає, що отець Іван жартує.
Частина третя
ПРАЗНИКІВ ПРАЗНИК
1
Казав Тарас кобзареві Перебенді, ніби Катря стала чудна якась — та воно таки й правда була. То задумаєтьея^й ходить, нічого не помічаючи, а то зразу весела зробиться, очиці горять, засміється — мов вода з лотоків раптом зашумить. А раз якось прийшов Тарас до хати, а Катря сидить, обнявши матір, і плаче.
— Мамо! Це ви били Катрю?
Мати нічого не відповіла, тільки сумно якось посміхнулась.
Потім Тарас узявся за свої діла й не дуже то прислухався, про що балакають мати з Катрею. Іноді лише долітали до нього уривки фраз: "Що ж, діло таке... грунтівка своя... поля день із п’ять... сім’я мала... скотинка водиться... краще у м’ясниці... пануваті вони трошки... але як та кажеш..."
Катря щось говорила про розглядини — чи не можна би без них обійтися.
— Та ми то, дочко, не підемо, а як та сторона прийде, то не виженеш же з хати. Значить, треба хату хоч трошки причепурити, бо це ж таке діло, що не сьогодні-завтра й прийти можуть. Та й Різдво ж...
Катря на другий же день узялася до роботи — іще ніколи Тарас не бачив у неї такої енергії. Віники, ганчірки ходором ходили, речі аж пищали, попадаючися їй у руки. Все, що витримувало воду, милося до нестями, все, що не витримувало, шкреблося, шарувалося, чистилося — і за два дні хати не можна було пізнати.
Правда, печатей бідності, що нерушимо лежали на всьому — на стінах, вікнах, стелі, — тих печатей годі було витравити шаруванням та прибиранням, але навіть при бідності й тісноті стало в хаті чепурно й любо. Якось у неї, у Катрі, все йшло в діло і все ставало красивим. Десь узяла перекотиполя сухого, на його шпичечки натикала квіток — і наче нічого мудрого, а таке гарне вийшло, що залюбуватись.
А так десь у скорості, після Різдва, дивиться Тарас: ідуть двоє якихось чужих дядьків і звертають до їхньої хати. А з ними отой Красицький Антін із Зеленої Діброви, що останніми часами унадивсь ходити до них. Але то приходив сам, а оце із дядьками якимись. То ходив просто, а тепер виряджений гарно, підперезаний добре.
Мати, як добачила тих людей, прожогом кинулася до хати.
— Катре! Йдуть!..
Дивиться Тарас: дядьки підійшли до хати, а в хату не заходять. Один
постукав палицею у вікно.
-Добрий вечір!
А який же там вечір, коли ще Божий день надворі...
— Чи чуєте? Добрий вечір, кажу! Пустіть переночувати.
А з хати чується батьків голос. Та якийсь не такий — особливий.
— Ідіть, ідіть собі далі. Он там, коло церкви, школа є — туди йдіть ночувати. А то й під хлівцем — тепер же літо.
Тарас дивується. Навіщо батько таке говорить? Ну, яке ж тепер літо, коли Різдво щойно минуло?
— Та пустіть, пожалуйста. Хіба ж це первина? Ми ж цей двір постоялий давно знаємо: коли не їдемо, то все тут ночуємо.
— Та хто вас знає... Може, ви злодії якісь... Може, ви у нас коней покрадете...
Не може з дива вийти Тарас. Батько, такий серйозний завжди, слова
пустого не скаже, а тут отаке меле...
— Ов!— Як же ви за свої коні боїтеся! У вас їх багато. Хоч половину й украдемо, так однаково ще до гибелі зостанеться.
А другий додає:
— А ви у нас белети візьміть. Поки ми переночуємо — хай у вас белети будуть.
Невеличка пауза в хаті, а потім знов батьків голос:
— Ну, та йдіть уже. Якісь ви такі люди, що від вас і не відможешся.
Дядьки, обтрусюючи сніг, входили в хату. А Красицький чомусь зостався
в сінях. Проходячи мимо, Тарас звернувся до нього:
— А ви ж чого? Ходімте й ви до хати.
Красицький тільки нетерпляче відмахнувся рукою. Лише увійшовши до хати, Тарас зрозумів суть усієї отої бесіди під вікнами: стіл був застелений скатертиною, на ньому лежала паляниця, стояла пляшка горілки, миска з пирогами, а друга із сметаною. Катря, причепурена, чогось коло печі вся тремтить. Аж намисто на ній побрязкує.
Дядьки увійшли, перехрестилися.
— Оце, слава Богу, що хоч до вашої хати потрапили. А то ж прямо хоч пропадай. Одно що з дороги збилися, а тут ніхто до хати не пуска.
— Мабуть, ви люди дуже гарні, що вас ніхто й до хати не хоче пустити, —каже батько.
— Кланяємося вам, свате, хлібом-сіллю!
Дядьки поклонилися, поклали хліб на стіл і пляшку горілки поставили.
— За хліб, за сіль спасибі. Проходьте ж та сідайте у нас.
— Сідати — то сідати, та тільки ніколи. У нашого хазяїна забігла десь телиця із череди, так ми за нею й ходимо. І де тільки вона нас не виводила! Аж оце на вашу вулицю привела. А потім, по сліду видно, оббігла тричі круг вашого двору, а з двору шусть у хату — отут ми й думаєм її узяти.
— Гарний ваш хазяїн, нічого сказать! Мабуть, він ледащо яке або п’яниця, що від нього й худоба тікає.
— Та він, сказать, не п’яниця, а тільки молодий та завзятий. Мабуть, пора його добре прив’язати. Вже на вулиці, кажуть, на ньому й кілля поламали.
— Добрий хазяїн, добрий. Це ж він на старість, дивись, і хазяїнувати не зможе, коли його так побито.
— Та він іще до старості такого понавиробляє, що люди дивуватимуться.
Встряє другий із дядьків:
— За очі можна чоловіка й осудить. А от краще ми його вам покажемо. Ану, Антоне, йди й ти до гурту.
Одчинив двері. До хати увійшов Красицький. Поклонився і став.
Гарний парубок був цей Антін нівроку: високий, стрункий. Взагалі для таких харпаків, як Шевченки, це був зять, що, пожалуй, і не під міру. Але що ж коли уподобав собі Катрю краще багацьких дівчат. Не так за красу, як за вдачу лагідну, за серце щире.
Один із сватів узяв Антона за рукав і почав водити по хаті.
— Ану, пройдись, лишень, Антоне, щоб люди бачили — чи не кривий, не горбатий, чи не сліпий. Дивіться, свате, дивіться й ви, свахо! Дивися й ти, дівко, бо то ж не нам із ним жити, а тобі.
Катря, видимо, не знала, куди дивитися, що робити і, взагалі, куди себе дівать. Красицький був серйозний, тільки зблід на виду.
— Ну що — бачили нашого парубка? Правда, що — хоч куди молодець? І не п’яниця, чесного роду, доброго заводу. Тепер уже й ви кажіть своє слово. Годі воду варить, пора й діло робить. Як там, дівко, рушники є?
Катря мовчить, вся палаючи. Замість неї відповідає батько:
— Та вона, мабуть, ще й не наткала.