Почали відтягати Юра убік, але він як тріпнув си, — полетіли ґазди, мов фоя з дерева.
Підіймалися потім, обтрушуючися, і здвигали плечима: не при своїм, мовляв, розумі чоловік. Най си викричить.
Поволі сунулася процесія селом в урочистій поважності. Тихо колихалася біла, подовгаста труна на плечах дужих ґазд; звучали трембіти в небеса, горіли свічі, голосили жінки, а серед навалу всіх тих звуків, мов труба, гримів дикий голос Юраша:
— Ой, ісходьте си ми, люде, на смутну пораду та радьте, єк мені тото приймати. Шо несут же мою ґаздиню з їсними свічами у дубові трунві, а я сам си лишєю, їк камінь у морі. Ой Катериночко ж ма, устань подиви си, єк я тє ховаю. Ховаю ж я, ховаю свою ґаздиню з трема ксьондзами, на гробі капличку будую, срімний хрестик став’ю, аби йшли люде та й пізнавали, де моя ґаздиня, де моя люба лежит. Та хуч би й кідрову ті трунву зробити, злотом позлотити, сріблом поко-стити, — а вже не встанеш ти зі свого ложа. Та ти ж була ми на пораді, й на розраді, і на любій розмові, а тепер зів’єла, йк у полі чічка. Та йкі верхи великі, а в їх не виджу чере’ свої слези, чере’ свої люкі, керваві.
А гуцулія йшла і дивувалася цьому Юрішковому упокоренню. Хто був май позаді, говорив голосно:
— Ади, пропав тепер гонір Юріщин.
— Та таки так рахувати, шо пропав.
Але знаходилися скептики.
— Ой, не говіркуйте того, ґазди. Най він обітреть ци лиш.
— Ає! ає! Тот іще, хло’, покажет, ци сіль солона.
— Ого! Ше так покажет, що й діти колискові мут памнє-тати.
А коли прийшло вже спускати гріб у могилу, страх було дивитися на Юрішка. Ревів, єк віл недорізаний.
— Го-о-о-ой, Катерино!.. Кажи — з ким же я маю жити! Розступи си ти, сира земле, най у ті потану, аби й сонце праведне на мене не сітило! Смерте ж моя, смерте, зістріт си зо мною, не хочу я бирше на світі тривати.
1 це страшне мужеське голосіння, і дзвони, і безперестанне переразливо-тужне трембітання, і причитування женщин, і похоронні співи священиків, і шум потоку, що коло цмин-таря вливався в Білий Черемош, — все це творило незвичайну, неповториму картину звуків. А доокола великанами стояли гори, заглядаючи з підхмарних вершин до вузенької чорної могилки.
А як на засипанню гевкнули пушкарі з усіх пістолів зразу, як ревнули у відповідь ізвори і скали і луна покотилася в безконечну далечінь, геть-геть — аж до Бергометських верхів, — то аж душу чоловіка трясло. Туск такий душі людської брався, що страх був у тім у всім стояти.
О-гой, пішла слава о тім похороні на цілі гори! А як вернули з цминтаря, роздаровував Юрішко людям, що лиш хто хотів, що лиш кому си вдало.
— Беріт, людочки, беріт. Ісходьте си, кіко вас усіх на всі гори є, та й беріт моє добро, мою працю. Беріт сорочки кер-вавки, шо-сми з людей здирав, беріть постоли з люцької шкіри морщені, беріть ремені з луцьких жил... Шо каравсми люде, то тепер мене пан біг покарав за всі рази раз.
XLI
Тепер уже для Марусі ясно було, що треба лиш вичекати спосібної хвилі й тікати. Але й Марусякові се було ясно, і він стежив за своєю попадею в чотири ока.
У ватазі панував все той же узброєний мир. Юрчик вернув зі своїми, принесли якусь здобич, але сміятися вже не сміялися так, аби лиш кпити. Всі мов чекали чогось важного.
Марусяк користав з кожної хвилі, коли можна було чимось уколоти попадю. Бити не бив і не знущався вже дико, але словами гриз гірше, як зубами.
В такі хвилі Маруся якось помимо своєї волі поглядала на Юрчика, мов питаючися: "Що ж ти?.." Але Юрчик не вмішувався більше. Сопів, плював, смокчучи свою нерозлучницю, але поводився так, мов нічого не чує. Зрештою — слова що? Слова пусте. От їкби бив...
Але раз якось, коли опришки розбрелися з нудів хто куди, а Маруся сиділа сама, шось латаючи, до неї підсів Юрчик.
Підсів і мовчить. Мовчить і Маруся.
Курив-курив свою люльку, плював-плював, а потім питає:
— Слухай, попаде. Чіму ти з гараздів та достатків у такий паскунний талан пішла?
В першу хвилю Маруся не знала, що відповісти, до такої степені це було несподівано. І як відповідати? Що се? Чи щира приязнь, чи цікавість?
— З дурного розуму, Юрчику, з дурного розуму. Як то кажуть: якби чоловікові той розум напереді, що позаді приходить. Тепер би вже не пішла.
В голосі її звучала печаль. Юрчик знов мовчав. Курив та плював.
— А ци би, варе, не пішла тепер ід хаті?
Здригнулася.
Хто сей Юрчик? Ворог чи приятель? Помогти хоче чи продати?
Але пригадала заступництво Юрчика, пригадала вороже відношення його до Марусяка — вже ж не став би Юрчик вислужуватися перед молодиком.
Подивилася в очі — Юрчик дивиться світлим поглядом тих глибоких філософів з народа, для котрих все ясно, світ котиться опреділеним шляхом в напрямі до повної цілі, а в життю все так просто, зрозуміло.
І Маруся почала говорити. В перший раз за довгий час розкрила свою душу і в перший раз плакала не кривавими сльозами. Виливалося все, що зібрав гіркий досвід, чому навчили муки розчаровання і відсутність надій. Розкривала всю свою душевну рану; плакала, скаржачися, голубкою воркуючи.
— І завіщо ж і пощо ж запропастилося моє життя молодеє? Хто ж украв мою доленьку і під камінь сховав, під столітню смереку? Де ж таких копачів узяти, звідки їх скликати, аби вони мені доленьку мою відкопали?..
І тужила скорбно над собою, над своєю ясною весною озим-леною, а Юрчик слухав і курив. Курив і плював. І хто ж то міг знати — чи ворушив цей журкіт що в його душі, чи от так собі, шкрябало зверху, як обгорілу шкоринку нігтем.
— Не тра журити си, — говорив він півревом, півголосом, і не чутно було в нім, у сім голосочку, жадних чулих вібрацій та модуляцій. — Не тра журити си. Моя ті рада — іди д’хаті.
— Не піду я, Юрчику, додому. Будуть пальцями та показувати, а то й не приймуть цілком.
— Приймут, — сказав Юрчик, — але...
Але взяв його сумнів. Та дідько ж їх знає, панів отих самих, яка у них установа. У своїм стані знав, єк то мало би йти: виволочив би ґазда добре на всі боки та і спокій голові, але у панцькім стані... Від панського світогляду ділила Юрчика негіереходима пропасть, і що там за тою пропастю, діється, яким законам коряться оті дивні двоногі істоти, що так скидаються цілком на людину, — о тім не мав Юрчик найменшого поняття. Міг припускати все.
— Приймут, — сказав ще раз, хоч і не так уже певним голосом. — То тра перше втечи, а там — будемо вже видіти. Я ті так іскажу, попаде: того так не йдет, відразу узєв та укік. Бо наші хлопці — я вже знаю... Я си не бою. Го-го! Я не бою си нікого, бо я є Юрчик Неклопотана Голова, але видиш... муть стрілєти. Ає, ає! Таки стрілєют, та й вже. То може нещіськє з того бути готове. О тім тра гадку мати та штудерувати, аби чого не було.
— Так що ж робити, Юрчику?
— А я ті іскажу. Ти зачкай. Нічо, лиш сиди тихо, та й вже. Я вже сми доберу чєсу, аби усьо було добре, та й ті іскажу. Та й поможу утечи.
— Бог тобі заплатить, Юрчику, — і Маруся нахилилася поцілувати руку Юрчикові. Він скочив як опечений.
— Та й шо ті си стало? Таже в Криворівні я тебе мав би цулувати у руку.
— То в Криворівні, а то на Чорногорі. Та й не доведеться тобі в Криворівні мене у руку цілувати...
На тім і стало. І кожний день чекала Маруся — чи не сьогодні, чи не сьогодні?.. Подовгу сиділа тепер коло вечірнього огнища і прислухувалася, о чім говорять опришки, які їх плани, чи гадають куди йти, чи скоро, чи далеко.
Але день минав за днем, ніч за ніччю, а опришки все сиділи і не рухалися з місця, а Юрчик навіть і не глядів у той бік, де сідала Маруся.
А літо вже минуло і насувалася осінь.
Осінь, осінь...
Холодно й непривітно ставало на голих вершинах тут, близько неба. Сіре воно, повзуть безконечним полотном хмари, сіючи дощ. Ранками мрєчі такі залягають, що не видко людини в двох кроках. І мокре все доокола, перемерзле...
Осінь, осінь...
Між небом і землею простяглися невидимі струни, і хтось тужливий грав на них сльози свої. Жалібним шумом вторували йому дерева і трусили водяним пилом. Ще так недавно було літо. Ще так недавно надійно-весело червоніла ягода під корчем, ще так недавно говорилося — о, літо ще велике! І от нема його... 1 туга за сонячним променем, за неба блакиткою, за плескотом теплої хвилі... Печальний шлють очі погляд у сірі безодні, кличуть пристрасно, ждуть сонця, привіту, далекої ласки — і нема їх, і лиш здригається тіло від холодних подувів непривітних... Минуло... Не вернеться... Прийде друга весна, друге літо настане, з новими цвітами, з новою красою, з надіями новими — цього вже не верне ніхто, ніхто...
Осінь, осінь...
Оголеними дорогами гонять маржину з полонини, і наповнюються шляхи ревом волів, дзвоном калатал, гейканням пастухів. Чорні, замащені в смолу люди талапають розтоптаними постолами за стадом, вигалайкуючи, як на полонині, випасаючи зголоднілою маржиною кожне стебельце придорожнє. Ідуть понурі бугаї, поводячи безсмислено-дикими кривавими очима, смиренні голубані, вівці ботеями шурхаються то в один бік, то в другий, шелестячи копитками, а стрічні люди уступають із розмоклої дороги і туляться попід плотами, чворкаючи водою з постолів, пожимаючися в сардачи-нах. Осінь, осінь...
Пожовкли обороги. Де був єчменець, овесець високо, — давно пожали; лиш де-не-де останнім сиротливим шелестом шепчуться сухі кукурудзи. Іде дівчина прати на Черемош каламутний і посірілий, але не стоїть уже, як літом, по коліна в воді, не вигукує співаночок, але борзо і сильно б’є по білизні, хухає на сині руки і, не доправши як слід, біжить до хати зігрітися. А осіннє, ледве тепле сонечко підійметься над ґрунем, кине скупим снопочком — і знов сховається у сірість бездонну.
І сидить німою, повною печалі фігуркою Маруся на камені і дивиться в глибину гір. Там, у тій всезагальній далі, — все єсть... Он церковка наша... Обмокла бабусенька, зморщилася і шамкотить незрозумілі слова... Передзвін... передзвін... передзвін... А то по дітській душенці... Дзвонить... Паламар... І йде, талапкаючи болотом, о. Василь, за ним купка гуцулок і гуцулів з непокритими головами; один несе під рукою карабушку з дрібоцьким трупиком у ній. Не було скла кавалочка у трумночку вставити... так лиш дєрочка чор-нієт...
І стріпне цминтарна верба холодну сльозу на білий горбочок, хлясне денце у воду, борзенько загребуть, жменьку землиці насиплють зверху — от, аби лиш знати, що нерівно...