З неї було досить, серце не витримувало, що бачили очі, — і от віддала наказ припинити. Але замість послуху почула у відповідь:
— Ні, жінко. Ти своє зробила і можеш іти, куди хочеш. А тепер ми своє зробимо.
Мокрина, понуривши голову, пішла до дверей. Олекса услід:
— Бери шо си вдаст із цего маєтку. Бери, чюєш?
Але Мокрина, не повернувши навіть голови, вийшла.
Олекса таким же гостро рвучким рухом вдарив пана по лівій руці — і знов зачекав.
Із сусіднього покою почувся крик. Довбуш випростався. Кивнув Дрислюкові головою. Той обережно одчинив двері й заглянув.
— Жінка з дитинов.
— А–а… Се та, що з паном своїм на спілку люде мучіла. Затни її.
Шалений крик одразу урвався. Задиханий Дрислюк вискочив, мовби за ним гнався хто.
— А дитину?
— То й дитину.
— Бий панське кодло. Віростет — такий буде, йк єго отец.
Дрислюк знову вскочив. За хвилину вибіг, якось дрижачи, і стояв, попустивши руки, мов не будучи в стані підняти їх знов.
— Підстав єй свічі, аби горіло! — командував Олекса, а сам двома ударами обуха перебив обидві голінки панові.
Дрислюк підставляв свічки під завіси на вікнах, під одежу, що висіла на стіні. Олекса вигрібав рештки жару з каміна й розкидав по підлозі. І без того було чадно в покою, тепер стало невиносимо. Але Олекса не йшов. Він дивився, як довгі язики полум'я лижуть матерію, добираються до дерева, як воно тріщить, сипить, потім займається.
І лиш коли переконався, що будинок дійсно загориться, пішов. Дрислюк за ним. Надворі став. Зачекав, поки перший червоно–жовтий язик показався наверх. Тоді свиснув.
Опришки йшли селом серединою вулиці, а ззаду їм присвічувало полум'я: то надобре вже розгорівся панський будинок, запалений опришками.
На вулиці не було нікого. Тихо стояли маленькі хатки, а в їх вікнах грали вогневі відблиски. Ні душі ніде — а Довбуш преці чує, ніби він іде серед товпи, тільки незримої.
— Єй, люде! — підняв Олекса голос до порожньої вулиці. — Чіму ховаєтеси? Вже немає вашого пана — а ви й мертвого його боїтеси? Віходьте… Йдіт подивітси. Не взєли–сми стебла їдного панцького–о.
І витягав високо руку з топірцем.
— О, видіте?… Леґіні!.. Підійміт руки д'гори, аби люде вигіли, що не рабували–сми пана, лиш прийшли за люцков кривдов стати.
І опришки підіймали всі вгору руки і йшли так по порожній, освітленій заревом пожару вулиці.
— А ви, люде? Не будьте такі боєзкі. Підіймайтеси громадами. Таже видите, єк то легко йдет. Нас єких десік душ, а зробили те, шо вас сто боєлиси. Вставайте! Пан оден, а вас багато… Женіт гет панів із вашої землі! Підіймайтеси!.. Ік гайдамаки… Не будьте такі…
І поки вийшов із села, все гукав до незримої громади, все накликав до спільного повстання. Йому було так ясно, що панів же мало, а людей багато. Чому ж люди не усвідомлять собі того нарешті?
XXV
Тихо йшло життя в домі панства Карпінських. Особливо останніми часами, коли пані Малгожата доходила останніх місяців, дожидаючи благословенства Божого.
Пан Карпінський старався вже нікуди не виїздити. Давніше частенько, бувало, доводилося, особливо в медіаторських справах для панів–шляхти. Бо, на лихо собі, пан Андрій якось непомітно зробився повітовим арбітром усяких заплутаних процесів, спорів та інших неполадок межи шляхтою околиці.
А випадків до того було багато. Заплутаний спір спадковий, невміння братів розділитися по–доброму, погранична війна двох сусідів за межу й грушу на межі. Якась така справа, що сторони чомусь не хотять удаватися до трибуналу, або знов цілковите затонення в трибунальських позвах, паперах, одписках, безнадійне заблукання в процесових лабіринтах, коли вже немає братів, сусідів, земляків, а ворушиться й шипить якийсь ковзький клубок змій ядовитих, що вже не знають самі, кого власне вони оце вкусили, й часто гризуть власний свій хвіст — куди тоді вдаватися?
До пана Андрія. Він то все розгляне, роз'яснить, розплутає, мудро розсудить, справедливо залагодить обидві сторони, заб'є процес, зробить непотрібними всі ті акти, протоколи, обвинувачення, свідоцтва. І були часи, коли пан Андрій буквально не знав спокою. Шляхта польська взагалі, а кресова особливо, любила позиватися за всяку дрібницю. Найменша суперечка родинна чи сусідська легко переходила в скандал, скандал потягав за собою процес, ряд процесів, де вже забувалося і право, і людськість, а хотілося одного — доказати. І в таких випадках уміння пана Андрія то все залагодити, не допустити до дальшої ненависті, насильства, помсти. Це таки був дорогоцінний дар.
Але то все несло за собою стільки турбот, хвилювань за чужу справу, за чужі інтереси із занедбанням своїх власних, стільки на те все затрачалося часу з відірванням його від власного господарства, що панові Андрієві того нарешті стало забагато, й він рішуче сказав — годі!
Треба визнати, що трудно було спочатку: всі насідають, просять, благають: раз, один тільки раз, оцей, останній… Але пан Андрій витримав характер і закрив свою контору, як висловлювався жартівливо. Спокій настав у хаті. Тихо стало у дворі. Не торохтять уже візки шляхетські, гонені нетерпеливою рукою, не збігає на сходи під безперестанне гавкання псів заклопотаний сусід. Зайде часом квестар–чернець із квестою, навезе новин домашнього характеру з клерикально–матримоніальним відтінком. Прийде жовнір вибирати стадію в сусідній королівщині; його новини вже інші — військові, забарвлені глибоко провінціальною політикою.
Мандрівний зегармістр приблукався раз, він же об'явив себе й маляром; і хоч ні по тій, ні по тій спеціальності не знайшлося йому роботи, все ж прожив він у голоспільському дворі з тиждень.
А ще замандрував словак із пудлом своїх "матерклясів". Цей об'явив себе вже лікарем. Подивився на обважнілу їмость і поставив діагноз:
— Оні сем су слабі і немоцні. Ну я знам: кедь оні сем под гору іду, що їм цяжко і дихат не могу. А як згори — їм легко.
І пропонував до послуг усю свою аптечку…
— То на рани, правда, на рани, але можна й пити, можна й пити…
Пропонував він і краплі боброві, які радив уживати у вині. Мазь, що могла служити і від болю в животі, й до зм'ягчення ременів. Було у нього й сало борсуче та ведмеже, товщі з кроликів, боцюна, пса, вовка, лиса. Навіть у пляшечках вода з мартового снігу, теж уже помічний медикамент.
Пан Андрій робив серйозне лице.
— А немає у тебе шкіри з чола зубра? Ото власне є інклюз для вагітної жінки. Або як робили давні наші предки: обв'язати живіт шкірою тура. У тебе немає такої шкіри?
Словак казав, що є, все у нього є — тільки він забув узяти й другим разом принесе.
Довго згадував із веселістю пан Андрій цього лікаря й його діагноз.
Виноторговець з Угорщини заїхав із пробками вина. Вірменин — з конем, ну і само собою — "вічний жид", без якого шляхетська Польща не мислила собі свого існування.
А поза тим усім тихо було в дворі. Пан Андрій відчував від того радість. Весело вставав ранком і йшов по господарству, весело сідав за стіл, заставлений простими потравами: капуста кисла з вудженим салом, горох із салом же, каша пшоняна, часом м'ясо з обильними корінними приправами, як імбир, шафран, мушкатель, цинамон тощо.
— Коли французи попали до нас уперше з Марією–Людвікою, то на банкеті у Дангофа так попарили собі язики об нашу перчену страву, що їсти не могли…
І сміявся весело.
На вагітність дружини дивився спокійно. Чи то першина? Зрештою, пані Марцеля тут: вона вже не раз бабувала і все з добрим скутком, отже, на неї можна покластися.
Але все ж у міру того, як наближався критичний момент, легка тривога заповзала в душу пана Андрія. Добре то добре, але ж знаєте, річ незвичайна. Мало хіба що може трапитися. І коли пані Марцеля донесла, що з деяких їй самій лише відомих ознак можна сподіватися сьогодні — пан Андрій пильніше засмалив свою люлечку і все барабанив пальцями по столу.
Пані Марцеля вгадала. Вже показалися неомильні ознаки того, що "наступає"… Правда, трудно сказати, коли саме "наступить": може, за годину, за дві, а може, й уночі чи там коли. Се діло таке.
Все в домі готовилося прийняти нового невідомого, таємного гостя. На кухні держався вогонь, кипіла вода, щоб на кожну хвилю була готова. У себе в алькерику розложила пані Марцеля всі медикаменти, які, можна було сподіватися, здадуться в потребі. Білизна готова, пелюшки, звивальники — все це на місці, все передбачено.
XXVI
І от коли все в домі було пронизане тишиною чекання, коли кожде з тривогою готувалося почути перші крики породіллі, а потім вони все будуть рости, рости й, коли дійдуть свого апогея — одразу стихнуть і новий житель планети об'явить про свій прихід першим своїм настирливим криком; коли пані Марцеля повиганяла всіх мужчин із служебної половини дому, сказала навіть самому панові Андрієві, щоб сидів тихо й не рипався та не стукав своїми чоботищами — нараз почувся кінський тупіт. Хтось бистро скакав на коні вулицею. Під'їхав до воріт і шалено застукотів ручкою нагая.
Собаки заґвалтували. Прив'язані рвалися з ланцюгів, не–прив'язані всі збіглися до воріт, але одразу замовкли й почали виляти хвостами.
Це був сусід й приятель пана Андрія — пан Криштоф Козловський, жартун, трефніс, взагалі дуже весела людина. В товаристві був незамінимий. Мав надзвичайний дар перевтілюватись у другі особи, перебільшуючи їх смішні сторони. От він копіює якогось повітового модника… То показує шлягуна марсової постаті, що ото собі задається — оком горіхи гризе, а вусом мухи стинає.
Його просять до танців, а він:
— Я там не до тих танців. Я знаю танець із татарином, шведом…
— Але ж послухайте, яка гарна музика.
— Мені миліша музика сурм і помортів військових при гуку гармат — от моя музика.
Регіт стоїть у товаристві, бо то копія якоїсь загальнознаної особи. І от сей вічно веселий чоловік виглядав зараз цілком невесело. Спитавши на бігу, чи пан дома, на бігу ж кинув комусь із слуг:
— Сідлайте панові коня! І то борзо. Натихмяст…
Слуги знали пана Козловського як дуже близьку людину, отже, пішли виконувати наказ.
Пан Козловський вбіг до кабінету.
— Шшш… Шшш… — замахав руками пан Андрій. — Що ти летиш, як скажений.
В коротких словах бистро оповів пан Козловський страшну подію із Злотніцьким. Пан Андрій споважнів. Гадав, що це приїхав приятель просити за якесь арбітровство, за те, щоб поїхати туди й якось починити якісь коли не вправні, то в усякому разі, формальні кроки.