Дон-Домінго — в широкому, білому костюмі з червоною, як жар, краваткою, в широченному солом’яному брилі з зеленою стьожкою. Пані так напудрена, що з неї аж сиплеться, як з мірошника; вона кілька разів на день перевдягається, і все в неї страшенно яскраве, а скрізь — дорогоцінне каміння. Діти — теж неначе з цирку. Вони безнастанно увесь час сперечаються, галасують. Дон-Домінго пробує зо всіма говорити, але його майже ніхто не розуміє, тоді він шкірить свої білі зуби, ляпає по животі свого сусіда й викрикує якісь дикунські незрозумілі речення, наче якась птиця. Пані трохи знає німецьке мови й увесь час починає розмову зо мною та незвичайно ласкаво мені всміхається.
Ну, а діти — то це просто чортенята, особливо хлопці! Увесь час гасають по кораблю, пробують видратись на що тільки можна, зачіпають всіх матросів, кельнерів і т. п. Бояться, здається, лише самого "сера Скотта" бо він, не повертаючи голови, увесь час пильнує їх зі свого крісла, як бульдог.
І от, сьогодні, коли ми посідали обідати, пані Пурифікачіон сіла обіч зо мною, а далі — Хуаніто, Хосе-Марія, Асунта й Дон-Домінґо. Звісно, за обідом Асунта кілька разів починала хлипати, бо "Маруся" (як ми з Давидом називаємо Хосе-Марію) кілька разів шпигав її виделкою, видирав серветку, відтягав від столу її стілець і робив їй всякі інші пакости, за що дістав ложкою по лобі від батька й за вухо від матері. Але він до цього так звик, що рішучо на "такі дрібниці" не зважає.
Здалеку, як звичайно, вовком дивився на все це "сер Скотт"; ми з Давидом качалися зо сміху, бо таки, й справді, це було й смішно, й не дуже пристойно. Тим часом подали компот з дині. Тільки-що Давид хотів був по тому допити своє вино, коли це раптом схопився Хуаніто, плигнув просто на стіл, упавши черевом на мисочку з компотом, що стояла перед його матір’ю й перевернувши моє вино, вибив з рук у Давида його склянку. До того ж він страшенно кричав, як на живіт! Зчинився незвичайний гармидер, в якому ми рішучо нічого не розуміли.
І тільки вже потім, як всі повставали, пані Пурифікачіон всилу роз’яснила нам, що її Хуаніто хотів "врятувати Давида від смерті". І ось через що. У них, в Бразилії ростуть нібито такі дині, що після них рішучо не можна пити алкоголю, бо волокна тієї дині від спирту стають тверді, як риб’яча кістка, й можуть порвати кишки. Отож він, побачивши, що колега хотів пити вино,— поспішив йому перешкодити.
І справді, це йому пощастило зробити: Давид того вина не випив, а все вилив мені на мій білий одяг, що я купив собі в Марселі.
По обіді, коли я сидів сам собі в салоні й малював в альбомчику, до мене підійшов Сер Скотт і сказав мені кілька фраз, показуючи на блідо-руду пляму на моєму рукаві. Він мені радив при другій нагоді провчити Хуаніто "боксом". Я це догадався не так з його розмови, як потому, що він приставив мені до самого ока свого великого, білого кулака, який пах сигарою та парфумами.
* * *
Яке щастя, що увесь час море цілком спокійне. Всі дивуються, що ми переїхали Середземне море без жодного хвилювання. Вже давно видко беріг Африки — одноманітна, сіра смужка на обрію, на якій не помітно жодного життя.
Тільки, коли ми вже були зовсім близько біля Олександрії,— берег враз ожив. Тут кілька пасажирів сходить з корабля й нам буде ще вільніше. Шкода, що не вилазять ще бразилійці: від дітей нема життя всім пасажирам, а мені особисто неможливо набридає пані Пурифікачіон. Я тільки сьогодні довідався, що її наймення визначає — "Введення в Храм". Так само й "Асунта" визначає "Успення". Чи не комедія?
Містер Патрик жартує, каже, що у іспанців та португальців усе зветься не так, як у інших людей. Наприклад, він запевняє, що португальці називають литку — "живіт ноги", мамку — "ресторан дитини", звірів рахують не по кількості одиниць, а по числу ніг, напр., "400 овечих ніг" — то буде 100 овець...
Взагалі містер якось повеселішав і його ясні, блакитні очі увесь час привітно до нас всміхаються. Він каже, що пані Пуріфікачіон, наймення якої, жартуючи перекручує на "Потифарічіон" (тобто — жінка Потифарова), казиться від теплої години й далі розтопиться зовсім, як смола на сонці...
Ну, приставатимемо до Олександрії!.. Але ж галасу, а кольорів, а метушні! Куди тобі Марсель! Мов "хинські квітки" в чарівному ліхтарі — так все й миготить перед очима... Крапка!
— — —
10-е. Лаю себе щодня. І справді, шкода, що раніш я нічого не знав про ті землі, по яких тепер їду. Правду каже містер Патрик, що для того, хто не підготовлений теоретично, гине в дорозі все найсерйозніше й найважливіше, а забирають увагу й зостаються в пам’яті лише дрібні, анекдотичні, або неприємні пригоди, яких чимало можна б було мати, й сидячи дома. Виправдую себе лише тим, що я ж не сподівався тікати з Монахина. А з підручників знаю лише, що кожне місто чимсь "славиться". "Кизляр і Моздок — вином, Вязьма — пряниками, Москва — жуликами" і т. д. Тепер, правда, я вже читаю добрі книги про Японію в корабельній бібліотеці, а далі — почну про Австралію.
Але ж шкода, що я виїхав якось нахрапом, не знав маршрут й не міг сказати принаймні Гільді та Кобцеві тих пунктів, де спинятиметься наш пароплав і де можна було одібрати, коли не листа, то хоча б депешу. Отже, Давид має телеграму від батьків, що вони здорові й йому кланяються...
Сьогодні телеграфую Гільдхен, щоб вона мені відповіла в Гонконг, або принаймні в Шанхай. Але ж велику пошту матиму лише в конечній станції — Йокогамі.
Ну, це між іншим. Кілька слів про Олександрію та Каїр.
* * *
Перше, що робить враження в Олександрії, це те, що фантастична біганина й гармидер нітрохи не сприяють тому, щоби швидше посувалась вперед якась справа. Всього доводиться чекати незвичайно довго. Рівняючи з Європою, це — до ціла новий світ. Але ж роздивитись Олександрію, чи взагалі скласти собі якусь ясну картину про тутешнє життя, я не встиг. Зосталось в пам’яті лише якесь миготіння яскравих барв, як після образів московського маляра Малявина, що написав знаменитих "Баб", "Вихор" та "Сміх". Помітив тільки я, що ще в Олександрії є чимало європейського.
Так само ж у Каїрі європейщина перелаталася з "екзотикою".
Коли ми вийшли з пароплава, то, відбувши всі формальності, враз сіли до потягу, який і повіз нас просто до столиці Єгипту. Незвичайно цікава дорога: пальми, верблюди, темно-мосянжові фелахи в дивовижних вбраннях, глиняні хутори та села, й нарешті Нил, близько якого біжить залізниця. А далі — піраміди! Кумедно вони виглядають здалеку — чисто два вояцькі намети!..
Але їхати тяжко. Ми їхали три години й ці три години видалися мені не подорожжю, а ніби я просидів у теплому кожусі в страшенно тісному, дуже натопленому кіно,— а на екрані пробігала фільма з образами Єгипту... Боліли очі від блиску сонця, боліла голова від дикої спеки, напиналися жили на скронях, спікалися губи. Дяка Господові, що "Гамбург" стоятиме аж до ранку й що вертатимемо назад вночі,— бо просидіти вдень ще раз у вагоні три години,— то можна розтопитися на лій!..
Зараз лягаємо спати: єдиний порятунок, та й втома така, що ледве веду пером по паперу...
— — —
Маємо добрий гендель! Перед нашим потягом йшов товарний і з якоїсь причини біля станції "Танта" він зійшов з рейок. Поки все полагодили, проминуло майже п’ять годин і ми висиділи цей час, очікуючи, коли нас пустять далі,— а як приїхали до Олександрії в сім годин ранку,— то лише в біноклі можна було бачити димок від нашого "Гамбурга". Зосталось нас на суходолі 18 чоловік, переважно італійці та німці, а також і відомий, нерушимий, як сам Феліас Фог з Жюль-Верна,— сер Скотт.
Правду кажуть, що в гурті й кашу добре їсти! Нема й нам великої біди, а дехто то каже, що це просто щастя, бо не будемо нудитись в сумних суточках між Африкою та Малою Азією, які звуться Суецьким Каналом. Маємо аж три дні гуляти по Єгипту, бо, обрадившись, ухвалили їхати не до Порт-Саїду, куди можемо спізнитися,— а знову повернути до Каїру, а відтіль яким-будь способом — (от, якби на верблюдах!) — доберемося до Суецу, де й посідаємо знову на нашого "Гамбурга", якому вже послали кілька телеграм. Послали депеші й до Порт-Саїду, а також і до Суецу (міста). Ми всі раді одному: ще походимо трохи по землі й здихалися аж на два дні любих "Введення в храм" "Марусі", "Успення" та іншої бразильської церковщини...
Мене особисто тільки турбує становище мого капшука, який страшенно тане від єгипетського сонця, що дуже помітно з того часу, як з женевськими апашами втекла моя камізелька.
Але все ж таки, я не міг втриматись і купив в Каїрі двох величезних антимахусів, яких сьогодні й пошлю любому Костеві Івановичу у Вороніж. Він не повірить, що я заплатив за них всього 14 франків!
А собі купив так само, як і колега, старовинного єгипетського амулета, зробленого з правдивої бірюзи. Це жук, незвичайно примітивно висічений, а зветься він "Скарабей з Мафката". Таких скарабеїв, подібних на наші "Оленки", носили тисячі років перед тим у великій кількості єгиптяни, бо вони вірили, що ці амулети приносять людині щастя. При нагоді пошлю Гільдхен, коли провірю на собі його чудодійну силу. Перший доказ вже маємо: спізнилися на пароплав. Але колега Давид пояснює це інакше. Він каже, що може, коли б не наші "скарабеї", то ми й самі налетіли б на попередній потяг й розбилися. Може його великий жук ворожить так, а моя маленька "оленка" — інакше. Одне тільки можна сказати, що мій з кращої бірюзи, бо на ньому під сподом є жовтенькі цяточки. А це,— як пояснив нам той араб чи фелах, у котрого купували,— сліди того каменю, на яркому наростала ця бірюза. Це дуже ціниться!
— — —
Від капітана "Гамбурга", якому ми послали першу депешу ще з тої станції (Танта), де трапилась катастрофа, прийшла відповідь, що "Гамбург" від’їде з Суецу 13-го, в 8 годин ранку. Маємо ще дві доби й за цей час встигнемо не тільки дуже легко добратись до порту, а ще й зробити маленьку екскурсію...
Знов паримось у вагонах, їдучи знайомою дорогою до Каїру. Якби було знати, можна було б краще просто поїхати до пірамід, а то літаємо в рухливій печі сюди-туди. Єдино, чого ми з Давидом хочемо,— це "плавати кораблями пустині..."
Сер Скотт, хоча й спокійний, але незадоволений. Ця пригода заважає йому полічити всі морські милі, що він повинен був би особисто проїхати від Марселя до Нагасакі.