"Невже справді селяни, свої українські селяни, злітаються сюди, як круки, чуючи падло?" — подумав сотник і попрямував на майдан, де гуло справді, як на ярмарку.
— Добридень, люди добрі! — привітався сотник, і ближчі до нього дядьки спокійно відповіли:
— Здрастуйте й вам.
— Чи базарювати збираєтесь, чи ще яка причина принесла вас сюди в такий неспокійний час, коли ось-ось можуть тут застрекотіти кулемети й почнуть розриватися снаряди? — спитав сотник серед раптової тиші, пильно вдивляючись у селянські обличчя, але ні ворожнечі, ні приязні він не помітив навколо себе: просто заклопотані своїм ділом люди, яким байдуже до всього іншого. Тільки якийсь худезний дядечко, що стояв проти сотника, благально промовив:
— Нам би хоч трохи мануфактури та щось на ноги, бо самі бачите — світимо задами й ходимо у личаках...
— Так, тепер дуже сутужно з мануфактурою і взуттям — нема нічого в крамницях, — погодився сотник, а хтось збоку підкинув:
— Так сутужно, що далі вже й нікуди!
— Хоч живими в домовину лягай! — вигукнув хтось із дальніх рядів, і чийсь глузливий голос підтримав його:
— Тільки ж соромно ставати на тому світі перед Божі очі голими й босими...
"Убогії ниви, убогії села, убогий обшарпаний люд..." — пригадалося Шурабурі з Грінченкового вірша, і він, щоб якось розрадити селян, співчутливо промовив:
— Правда ваша, люди добрі: біда обсіла нас усіх, але треба ще трохи потерпіти — ось розіб'ємо наших ворогів, і тоді буде все: і чоботи, і мануфактура, й оселедці...
— Е, це вже чули ми: казали — балакали тут усякі, — сказав сердито якийсь дядько, не ховаючись за спини інших, а ступив наперед і зовсім уже роздратовано крикнув: — А нам треба не балачок, а чобіт і одежі!
— Ви б нам хоч трохи одпустили мануфактури та ременю, — знову заскиглив худезний дядько в латаній свитині, що стояв перед сотником. — У вас же у вагонах, кажуть, стільки того добра!..
— Не маю права. Це військове майно, потрібне для нашої української армії, — з жалем у голосі відповів сотник, а нахабний голос у задніх рядах знову загорлав:
— Та все'дно ж розбіжитесь, як тільки підступлять большаки або поляки, то хай би вже люди попользува-лись!
Сотник спохмурнів і суворо проказав:
— Ні, не розбіжимось, а будем боронитись! На те в нас і зброя є!
Він круто повернувся й пішов геть. Позад нього хтось прокричав услід: "Бачили, як ви боронитесь! Мабуть, аж з самого Києва нагнали вас сюди..." Але сотник удав, що не почув цього кепкування, і сквапно пошкутильгав через перон і колії до свого вагона.
Обурення й презирство, образа й жаль, співчуття й власна безпорадність краяли скаламучену душу Шурабу-рі, коли він повернувся до свого відділка і присів на лаві біля маленького вагонного столика, підперши рукою важку від думок голову. Йому хотілось спокійно обміркувати все, що він бачив і чув на привокзальному майдані, але в двері тихо постукано.
— Хто там? Увійдіть! — гукнув Шурабуря, незадово-лений, що йому заважають наодинці гаразд подумати.
До відділка несміло ввійшов молоденький телеграфіст, котрого Шурабуря встиг помітити ще раніш у телеграфній.
—— Я вибачаюсь, але тут таке діло...
— Якась нова звістка? — вп'явся очима в парубка сотник, але той заперечливо хитнув головою:
— Нових телеграм нема, але...
— Так у чому ж тоді річ? — спитав Шурабуря, ледве стримуючи своє роздратування.
— Ви, пане сотнику, надарма виходите на привокзальний майдан самі, без варти.
— Цебто як? — вкрай здивувався Шурабуря.
— Вам не можна так робити, бо наші дядьки тепер роздратовані, я певен, що в декого з них під сіном на возі є навіть гвинтівки.
— То що ж ви мені радите — боятись своїх українських селян? — глузливо спитав Шурабуря.
— Не боятись, а бути обережним. Ви не знаєте наших селян, а я виріс між ними й живу. Це вам не Полтавщина або Київщина, а — Волинь, та ще й західна Волинь!
— Та ви сідайте — в ногах правди нема, — показав долонею місце біля себе Шурабуря.
Парубчина присів і повів далі мову:
— Тут недавно, коли воювали з Австрією, була прифронтова смуга. Якого тільки люду не перебувало тут!.. Це вони розбестили тутешнє населення. До війни в нас ніхто не лаявся по-московському, а тепер, повірите, матері матюкають своїх дітей, самі не розуміючи, яку гидоту вимовляють їхні уста! А головне, всі навчились красти. Правда, один у одного ще не крадуть, але все, що належить війську або державі, вони мають за своє. Коли розбігались солдати з фронту, наші хапали коней, усякий припас, а дехто й зброю; тікали з України австріяки й німці — пускали їх голісінькими...
— Але то ж були вороги, а ми — своя, українська армія, — заперечив Шурабуря.
— А то їм байдуже! Раз будь-яке військо переходить через їхню землю, — не зівай, користуйся нагодою! Вони ж безпросвітно темні, треба ще не один рік, щоб у їхніх задубілих головах щось прояснилось... А разом із тим і те правда, що з одягом та взуттям у них велика скрута. Де ж їм узяти того ременю або мануфактури, як не з інтендантського потяга, який третій день стоїть перед очима і який охороняє тільки жменька людей? Стережіться їх, пане сотнику!
— Невже ви припускаєте, що вони можуть напасти на мій ешелон? — тихо спитав сотник Шурабуря.
— Не тільки припускаю, а й певен, що тим скінчиться, як тільки їх побільшає і їм урветься терпець, — переконливо закінчив парубок і підвівся. — Я вибачаюсь, мені треба на зміну. Якщо будуть якісь новини, я одразу прибіжу до вас.
З тяжкими думками лишився сотник Шурабуря, коли молодий телеграфіст пішов з вагона. Чи ж можлива річ, що треба стерегтись не стільки червоних або поляків, скільки своїх же селян-волинців? Таж вони — часточка українського народу, що його основною базою є село, селянство! Чи ж не заради них б'ється на двох фронтах українська армія? Чи не заради них не розбігаються, а тримаються купи десять козаків із Кагарлика? Чи не для того, щоб краще жилося на вільній, без пана й хлопа, українській землі, не тікають манівцями до Києва, на свою Батиєву гору машиніст Биксанько з своїм не-божем-кочегаром, а несуть незмінну вахту, по черзі відпочиваючи, на паротязі під парами, лиш зрідка поповнюючи запаси води й вугілля?..
І сотникові Шурабурі стало шкода і козаків з Кагарлика, і машиніста з кочегаром, і самого себе, ніби їх усіх підступно ошукано.
Сотник вийшов із вагона й перевірив варту, заліз у паротяг і наказав Биксанькові тримати й далі паротяг під парами, а козакам, що відпочивали після вартування, — наслухатися й бути напоготові.
Уже стемніло, коли Шурабуря повернувся до свого відділка і глянув крізь вікно на привокзальний майдан. Людей там помітно збільшилось. Між возами з високо піднятими вгору голоблями мелькали окремі постаті, а в різних місцях палахкотіло багаття, над яким парували казанки. Зовсім мирна ідилія, але що то буде завтра, на четвертий день марного вичікування? — зітхнув сотник, лягаючи на лаву, щоб відпочити після цілоденного клопоту й турбот.
Йому довго не спалось, бо думкою він усе тягнувся до привокзального майдану, де помалу згасало багаття і вщухав далекий гамір: мабуть, і селяни облягались на ніч спати.
Щоб одірватись від сумних думок і хоч трохи розраяти душу, Шурабуря став перебирати в пам'яті давноминулі літа дитинства і юнацтва.
Батько Жені Шуробурєєва був дрібний поштовий службовець у повітовому місті на Харківщині. Женя був у батьків одинак, і батько з усіх сил пнувся вивести сина в люди, а для цього треба було віддати його в гімназію. Мізерної батькової платні ледве вистачало на прожиття сім'ї, а тут треба було справляти синові гімназіальну уніформу, купувати підручники, головне, платити за навчання п'ятдесят карбованців на рік двома ратами — восени й на початку весни. Кожного разу батько мало не впадав у розпач, бігаючи по знайомих позичити гроші, але знайомі люди були не грошовиті, і батькові доводилося забігати не в один двір, поки назбирає потрібну суму. Це тяжко позначалося й на самому Жені: у класі він належав до принизливої категорії бідних, чи, як їх називали, "нуждающихся", і двічі за своє перебування в молодших класах йому доводилось зазнавати ганьби й червоніти по самі вуха, коли гімназіальний наглядач з розчепіреними руками спиняв його біля вхідних дверей, кажучи: "Шуробурєєв, вам не можна йти до класу, поки ваші батьки не внесуть гроші за право навчання..."
У старших класах цього вже не траплялося, бо Євген підробляв гроші репетиторством, але через це сам став відставати в науці і закінчив гімназію досить посередньо, хоч мав неабиякі здібності взагалі, а надто щодо чужих мов.
А тим часом батько, зачуханий поштовик, прославився на всю імперію. 1913 року, в зв'язку з трьохсотліттям царського дому Романових, випущено нові поштові марки з портретами царів. У всі ці марки урядовець Іван Петрович Шуробурєєв стукав штемпелем не роздумуючи, а от штемпелювати марку з обличчям останнього царя Миколи II категорично відмовився: "Як я можу опускати штемпель на дороге лице улюбленого імператора!" Начальник повітової пошти попервах не знав, як слід поставитись до такої сваволі дрібного службовця, але, коли про батьків вчинок стали писати газети, називаючи це зразком справжнього патріотизму, начальник пошти навіть запишався, що в його конторі служить такий усдавлений патріот. Проте це аніскільки не позначилось на добробуті сім'ї, бо батькова платня лишилась та сама...
Батькові трохи полегшало з непролазними злиднями, коли Євген, вступивши на філологічний факультет Харківського університету, не потребував більше матеріальної допомоги, бо пробивався всяким випадковим заробітком — то розвантажував вагони з вугіллям на товарній станції, то пиляв дрова домовласникам, а взимку інколи скидав сніг з дахів. Але через рік після того, як Євген перейшов на власний хліб, батько помер, і на Євгена перейшов обов'язок годувати матір, що лишилась одна-однісінька без усяких засобів для існування. Не йти ж їй, хоробливій, підтоптаній, а до того ж інтелігентній жінці в найми! На другому курсі Євген зовсім занехаяв лекції в університеті, двічі зрізався на заліку з латини, а як тільки пригріло літнє сонце, подався в рідне місто до матері. Туг, після того, як він репетирував у восьмому класі несосвітенного телепня, сина міського голови Сте-лєцького, і таки перетягнув його в четвертий клас, за Євгеном ствердилась репутація доброго репетитора.