Великі надії потоком рвонулись в його груди.
XLIV
Дмитро щойно повернувся з поля, коли прийшов виконавець:
— Вас Свирид Яковлевич викликає. Умившись, неквапно пішов до сільради. Його на ґанку зустрів понурим поглядом Іван Тимофійович.
— Погані наші справи, Дмитре, — зразу ж відкликав убік.
— Чого? — здивувався парубок.
— Уже, видно, їхнє кодло вспіло підмазати Крамовому, щоб суха ложка рота не дерла. Чи так домовились, чи хабара дали — біс їх знає, тільки не туди Крамовий діло хилить. На мене напосівся, що Прокопові Денисенку голову розбив. "Відповідати ви перший за хуліганство будете. І хто знає, чи не ви бійку почали", — навіть загрожувати почав. І, як та жаба, скляними очима світить, бодай вони залишились тобі, а нижні повилазили. — Кидає недокурок і розтирає його великим поруділим чоботом.
З канцелярії вискакує почервонілий, з переляканими очима Полікарп.
— Ну, як? — підкликає до себе Бондар.
— Нехай його чорт бере, — відмахується рукою Полікарп.
— Що ж вони тебе питали?
— Чи бились ми.
— І що ж ти відповів?
— Бились, кажу. Ще й як. Аби не кинулась куркульня тікати, всіх би... — одразу смілішає Полікарп.
— Теж мені: не говорила, не балакала, взяла мазницю та за медом пішла. Хто тебе за язика сіпав? — кривиться Бондар.
— То так же начальство хотіло, щоб я сказав. А воно ж знає, що й до чого. От я й сказав. Хіба ж не так? — дивується Полікарп.
— А ще що питали?
— Чи не ми перші почали куркульню проучувати, щоб не ходила на горбок... Так приязно питає той, білявий, в окулярах, і сам підказує, що треба було провчити їх.
— А ви що? — не витримує Дмитро.
— А мені що: куркульню жаліти? Та й сказав тоді — ми й самі догадались їх продрючкувати, щоб не були такими хитрими.
— Ти знаєш, що намолов?
— Та так же начальство хотіло. Вони ж власть, конєшно.
— Тьху на тебе. Здається, тепер не вони вже, а ми винні будемо. — Аж спересердя плює Бондар Повз нього, злорадно примружившись, до сільради йде Варчук, поважно, з гідністю.
В канцелярії накурено. За столом, устеленим паперами, сидять Петро Крамовий і високий міліціонер з вузькими, наче осокою прорізаними очима.
Міліціонер, звертаючись до Дмитра, довго розповідає, що треба казати тільки правду, бо за невірні свідчення буде притягатися до кримінальної відповідальності, може накликати біду на свою голову Його сухо перебиває Петро Крамовий.
— Громадянине Горицвіт, чи ствердите ви свідчення більшості свідків, що бійка на урочищі "Горбок" була вчинена по гарячковитості члена созу "Серп і молот" громадянином вашого села Степаном Кушніром? — З-під круглих окулярів допитливо впиваються в нього сірі великі очі, затінені, як сіткою, довгими вигнутими віями. Коли вії підіймаються вгору, вони ледве не торкаються брів і тоді з куточків очей випирають дві вологі краплини рожевого м'яса.
— Ні, такого не було, — відповідає Дмитро, стоячи перед столом з шапкою в руках. "Паляниці тобі на користь ідуть", — розглядає огрядного, роздобрілого Крамового
— Як не було? Попереджую, за невірні свідчення будете притягнуті до кримінальної відповідальності.
— Чув уже, знаю, — киває головою Дмитро. — Бійку почав не Кушнір, а куркулі.
— Молодий чоловіче, щось ви починаєте петляти. — Забігали на окулярах чотирикутники відбитих вікон, заховуючи очі Крамового від Дмитра.
— Я не заєць і петляти ні ногами, ні язиком не навчився. Коли мої свідчення непотрібні, відпускайте додому, бо мене робота чекає, — нахмурено мне шапку обома руками.
— Додому захотілось? — кривиться Крамовий і раптом нападає на Дмитра: — А що коли ми тебе за хуліганство і брехливі свідчення в міліцію відправимо?
— Не маєте права.
— Найдемо і відправимо.
— Тоді я вам ребра переламаю, — блідніє парубок і зразу одягає шапку на голову, щоб звільнити на всякий випадок руки. — Я вам не Полікарп Сергієнко.
— Он ти який! — стискаючись, наче перед сгрибком, підводиться Крамовий.
За ним встає з-за столу міліціонер. Він косує на Крамового і явно усміхається Дмитрові.
— Сідай, — спиняє міліціонера Крамоаий. — Добре. Так ми і запишемо ваші слова, громадянине Горицвіт. А за образу органів охорони заведемо на вас справу.
— Хоч дві, — злісно відкусив Дмитро. — Мене на переляк не візьмете.
— Ах ти! — тягнеться до нього Крамовий.
— Ану, не дуже. Це вам не царський прижим, а я не той дядько, що в три погибелі зігнеться. Коли треба буде знайти дорогу до правди, я і до Москви дійду.
— Не сумніваюсь, — їдко відповідає Крамовий. — Ви, молодий чоловіче, оригінальні дороги находите: з дрючком по полю бігати та чесний мир каламутити. Що то з вас далі буде, молодий чоловіче? — похитав головою з зачесаним назад жовтозолотистим волоссям.
— Що з мене не буде, а троцькіста не буде! — уже скаженіє Дмитро. — На зборах ви каєтеся в своїх помилках, а сюди душі виймати приїжджаєте. Так це які дороги будуть? Забули, що ми радянські люди, а не слухняний гурт. Не на ту ногу скачете, чи, може, чин голову закрутив?
— Іди, — раптом блідне Крамовий. І його злу, презирливу насмішку як вітром здуває. — Іди!
— Я ще маю час, — уже знущається Дмитро із Крамового. — Може, іще щось про мене в папірці запишете. Недаром жалування получаете. Та ще й, певне, не одно. От ніяк не второпаєш декого: середняка живцем з'їв би, а куркульню захищає.
— Геть! — вискакує з-за стола Крамовий. — Я тобі твої слова і на тому світі пригадаю.
— Коли б то тільки тим світом обійшовся, — нарочито поволі виходить з канцелярії, ледве стримуючи люту завзятість.
— Ну як, Дмитре? — запитав Свирид Яковлевич.
— Та як. Золоте теля облизало руки цьому начальству. Це начальство одним мотузочком з Варчуком зв'язане.
— Ти думаєш?
— Чого там думати... Не повилазило ще.
— Як приїхали — руку за созівців тримали. Видко, свої наміри пісочком притрушували, — задумався Мірошниченко.
— А такі, як Полікарп, допомогли заплутати діло. Мабуть, так і закриють його, як незначну бійку. Козирі в їхніх руках. Зуміли правду турнути на дно... — кипів парубок. Всередині їжаком ворушилася злість проти м'ясистого Крамового, і отой блиск окулярів з цятками вигнутих вікон різко бив йому в очі.
— Ні, не буде по-їхньому; Ніякі протоколи, ніяка хитрість не притрусить правду. Ти знаєш, що це означає — відступити назад? — пильно поглянув Свирид Яковлевич на Дмитра.
— Знаю, Свириде Яковлевичу. Коли сьогодні схитнешся, — завтра тебе на шматки розірвуть, чоботиськами з гряззю змішають.
— Кріпко зав'язався вузлик. Рубати будемо його. Обличчя Свирида Яковлевича взялося частоколом білих смуг.
— Зараз запрягаю коней — і гайда в райпартком, — клекотить голос Івана Тимофійовича. — Павло Михайлович усипить їм, хитрунам, березової каші, — і, похитуючи широкими плечима, починає прощатися.
— Тільки що про це міркував, — промовив Мірошниченко. — Разом поїдемо, Іване. Іди за кіньми. Я тим часом це начальство витурю з сільради, йому нічого робити в державній установі. — Кремезний і нахмурений, мов грозова година. різко піднімається на ґанок.
— Свириде, ти знаєш, що це означає?
— Знаю, Іване. Боротьба є боротьбою!
Дмитро наздогнав Бондаря на розі вулиці.
— Що, подобається таке діло? — невесело усміхнувся Бондар. — Ти скажи, як хитро задумано? Виходить, за наше жито нас і побито. Хитро, хитро зроблено. Та райпартком поламає їм усі плани. Вони мене не з'їдять. Подавляться!
— Іване Тимофійовичу! Це добре, що ви до партії за правдою йдете. Тільки не їдьте тепер дубиною: куркульня там неодмінно перепинить вас. Я вже примічаю...
— Вони можуть Треба так проскочити, щоб... Словом, діла. Ти дивись, як Данько до плота прикипів. Пожирає нас очима.
— Тріснули б йому ще до вечора.
Данько, побачивши, що за ним слідкують, з перебільшеною старанністю завертівся на місці, ніби щось загубив. Але, коли згодом Дмитро обернувся назад, багач аж голову витягнув з шиї, стежачи за Бондарем.
— Іване Тимофійовичу, може, сьогодні не поїдете?
— Не може такого бути. Ще як поїдемо. Тільки курява закурить! Бачиш, як страх перетрушує куркулів. А нас вони на переляк не візьмуть...
Дмитро розгонисте завернув у вузеньку вуличку; на ній рясно порозкочувалися сердечка придорожника і червінці кульбаби.
Біля вишні, зіп'явшись на тин, стояв низькорослий підліток Явдоким, син Заятчука. Побачивши Дмитра, він злодійкувато повів очима, скочив на землю і, приминаючи моріг, чкурнув по напівзабутій вулиці. Ось Явдоким на мить зупинився. Дмитро люто пригрозив йому кулаком. Хлопчак, висолопивши язика, перекривив парубка і зник з очей.
"Заворушилися шершні".
Розмова в сільраді, злорадна хода Варчука, важкий погляд Данька, кривляння Явдокима — це все водночас налягло тягарем. Розумів — куркульська змова гадом ворушилася біля самого верхів'я нового життя. Вона, ця чорна змова, може прикінчити з Свиридом Яковлевичем, Іваном Тимофійовичем..
Аж здригнувся, на мить уявивши, що може статися нещастя з найкращими людьми села.
"Тоді і світ поменшав би".
Зараз з новою силою почув біля себе міцне плече і мову Свирида Яковлевича. Стало соромно за себе, що він міг інколи в запалі недооцінити велику турботу, часом різкого, проте завжди вірного слова Мірошниченка.
В похмурій задумі і хвилюванні Дмитро увійшов до хати. Не скидаючи картуза, зірвав з плеча дробовик і вийшов у двір. Сонце, пірнувши в хмари, розпустило пругке коріння аж до самої землі, де вже світлий приплив, роз'їдаючи нерівні краї полохливої тіні, завзято котився в село.
— Дмитре, ти куди? — перепинила сина занепокоєна Докія.
— Вперед, мамо, — зразу ж наскільки міг надав обличчю безтурботного вигляду. — В ліси. В Городищі на вовчий виводок напали...
XLV
Біля сільради підводи не було. Дмитро одним стрибком перескочив усі східці і мало не звалив з ніг старого Кононенка, сторожа сільради, що саме відчинив сінешні двері.
— Де Свирид Яковлевич?
— А в район поїхав, із Бондарем. Стурбований такий і сердитий, сердитий. Ще не бачив його таким. Як зрізався з отим Крамовим... Звісно, коли подумати, в цьому ділі куркульський хабар зверху, наче олія, плаває...
Але Дмитро не дослухається до широких міркувань старого. Притримуючи рушницю, спішить на шлях. Ледве стримує себе, щоб не пуститися бігцем вздовж села. Тривога, недобрі передчуття, рішучість і злість аж переплелися в його душі.
Старий занепокоєно і довго слідкує за рослою постаттю Дмитра.
"Гвардієць.